Та досить швидко Володимирові набридла кучерява й квітчаста мова ромейського посла, що вигадливо спліталася в дивний, проте малозрозумілий візерунок, в котрому суть постійно ховалась поміж дзвінкими, але пустими, хоча й незвично красивими словами і він почав уважно роздивлялися послів: мов скеля непорушного в своїй важкій одежі, Андроника, що виглядав скорше витесаним з коштовного каменю й розцяцькованим золотом ідолом, аніж живою людиною; зсутуленого Геласія, котрий тримав у руках оте заморське диво – вівліо і якому, здавалося князеві, вию до землі хилив важкий золотий криж, що висів на дебелім чепу, а зовсім не прожиті літа й нарешті – Симеона, який один лише з трійці в силу своєї молодості здавався звичайною, схожою на решту присутніх у світлиці, людиною.
Андроникова одіж не лише у Володимира, але й серед боярства та нарочитих мужів Києва викликала справжній захват. Глибокий бузковий колір паволоки був помережаний крупним вигадливим золотошвейним візерунком, поміж плетивом якого роззявляли пащі леви, здіймали хоботи небачені в руських землях слони й розпускали велетенські хвости якісь диво-птиці. А широка довга стрічка, схожа на убрус-утиральник, от побий мене грім! – з чистого золота – мов змія обвивалась навколо стану й плечей посла і якимось дивом кінцями своїми трималась на передпліччях. Не один боярин, забувши про виголошувану послом промову, переймався одною лиш думкою: зсунеться і впаде той убрус із рук Андроника до кінця його промови чи все ж таки незрозумілим чином втримається?
– "... і заради миру й добра між богохранимою Василі́єю Ромео́н та твоєю державою Росів даруємо тобі цей хрисовул[500], котрим визначаємо, що всі купці і сли Росів можуть і надалі спокійно перебувати там, куди вони щоліта прибувають із держави Росів та з'являтись на раніше визначених умовах згідно договорів між Василією Ромеон і архонтами твоєї землі у Богом звеличеному й богохранимому, царюючому над світом Константинополі..."
"Ич, чисто тобі селезень навесні! – вже захоплено дивився на барвистого посла Володимир. – І не зіб'ється ж! Куди там биричам[501] моїм! Треба йому кілька дівок подарувати, нехай побавиться. "
– "... Ще ми хочемо, аби ти, великий архонте, не боронив своїм варангам та росам іти на службу до нас, бо то є уславлені й доблесні воїни, а наша потреба в них є постійною. Крім сього царськості наші бажають, аби угода про чесну торгівлю поміж благословенною Василією Ромеон та землею Росів лишалась нетурбованою і нетривоженою й надалі на користь обом сторонам. На такий кінець сей хрисовул наших царськостей виданий і дарований землі Росів у місяці апрелосі восьмого індикту[502] року шість тисяч чотириста дев'яносто першого від сотворення світу, в чому наша благочестива й богохранима держава підписана.
Василій і Костянтин во Христі Бозі вірні василевси ромеїв".
Диво скінчилось. Володимир, а за ним і вся старша дружина заворушилися, засовались на своїх місцях. Андроник послання згорнув і разом з печаткою, що теліпалась на шовковій шворці, з поклоном простягнув князеві. Один із гриднів підійшов і узявши ту дудку, без всіляких ромейських викрутасів, по-простому й мовчки передав князеві.
Тим часом протоспафарій тричі плеснув у долоні – з сіней прочинилися двері: дві пари слуг насилу протиснулись у двері зі своїми ношами.
– Великий архонте Росів Володимире! – знову вклонившись, урочисто виголосив Андроник і Симеон перекладав за ним: – Христолюбиві василевси ромеїв Василій та Костянтин шлють тобі ці дари!
Ромейські посли відступили вбік. За помахом Андроникової руки слуги почали брати з ношів біля дверей подарунки василевсів та піднісши їх ближче до княжого трону, викладати просто на тесаній підлозі.
– Паволоки золототкані! – вказуючи десницею на різнобарвні сувої тканини, виголосив Симеон.
– Прянощі з землі хіндів!
– Аромати сирійські!
– Вина ромейські! Вина вірменські!
– Келихи золоті з рубінами!..
Слуги несли нові й нові дари, з поклонами в пояс ставили й клали їх на підлогу, ероміневт називав кожен з них, вказуючи при цьому землі, з котрих вони були привезені, а обидва сли невідривно дивились на Володимира: чи не відгукнеться він хоч порухом якимось або виразом обличчя, чи поглядом своїм на піднесені коштовні дари.
Та Володимир, одразу помітивши, що за ним стежать, робив вигляд, ніби йому байдуже до дарунків. Коли ж піднесення нарешті скінчились, він ворухнувся на своєму престолі, трохи посунувся убік й зобразивши на обличчі легку усмішку, кивнув на знак згоди головою:
– Передайте, сли, василевсам вашим, що торгу між землями нашими бути і варягів я зумисно не триматиму. Скажіть такожде, що дари їхні мені до вподоби. Оголошую на завтра пир великий і вас на нього запрошую – гостями моїми будете!
Уся трійця апостолі прокинулась опісля пиру з важкою головою. Навіть Геласій. Найважче ж було молодому, незагартованому в пиятиці Симеонові. Але й витривалий Андроник не надто добре пам'ятав, як дістався власної постелі. Тепер кляв себе подумки за ту легковажність, з котрою брався перепити архонта росів: скільки вони з Володимиром влили в себе вина та роських медів важко тепер і уявити! Протоспафарій намагався навчити молодого варвара коли, як і до якої страви слід пити те чи інше вино. Володимир пив безвідмовно, але тут же й собі брався пригощати посла різними медами, котрі вливав у себе цілими келихами, що отримав їх у дар від василевсів. Роси на княжому бенкеті напивались до нестями; з якоїсь миті, відчувши, що через мішанину вин та медів сам починає п'яніти, Андроник узявся хитрувати, намагаючись вливати в себе якомога менше питва, але Володимир пильно стежив за послом і не давав тому змоги ухилитись від чергового келиха.
Коли посли вже втратили відчуття часу і їм почало здаватися, що пирують вони коли б чи не другу добу поспіль, архонт росів запропонував їм невідкладно поїхати до якихось дівок, котрих, хвалився він, у нього кілька сотень. Геласій, забувши і про сан свій, і про ввічливість посла, злякано, немов невихований юнак, замахав на знак незгоди руками – Симеонові довелося довго пояснювати Володимирові про всілякі обітниці, що їх дають посли, а тим паче служителі церкви: заледве відкараскались від такого запрошення! Молодий архонт росів на превелике здивування апостолі – мовби й не було безсонної ночі та коли б чи не цілої міри[503] випитого, махнув роздратовано рукою і подався геть – до своїх дівок, безбожник та розпусник!
Тож, коли ромеї продрали нарешті очі, було вже за полудень. Синьо-зелений на похмілля Симеон божився про себе, що більше зроду не піднесе до рота посудину з тим окаянним роським питвом, що зветься медом, Геласій теж страждав мовчки і щиросердо каявся, давши Господові обітницю триста разів прочитати "Отче наш" та покласти сто земних поклонів. І тільки протоспафарій Андроник вважав, що нинішні його страждання є неодмінною складовою нелегкої долі посла, частиною служби на благо імперії; що учора на пиру він не просто пиячив із архонтом росів, а виконував надскладне завдання логофета дрома, з котрим, правда, не зовсім справився, бо поговорити з Володимиром віч-на-віч на гамірнім банкеті не вдалося. Тож Андроник, дарма, що голова боліла, мучився тепер однією лиш думкою: чи буде в нього ще нагода стрітися з архонтом?!
Аж тут, стукнувши для порядку двічі в двері, до теремної світлиці увійшов стратіот з охорони апостолі й спитавши протоспафарієвого дозволу, впустив до приміщення якогось роса, котрий, вклонившись у пояс, на досить зрозумілій грецькій мові сказав послам, що їх прямо зараз кличе до себе великий князь київський Володимир Святославич. Геласій, ухопившись за серце, тихо охнув, Симеон остаточно попрощався з життям, зате Андроникові навіть легше на якусь мить стало: почув Господь його прохання!
Вони сиділи в трапезній княжого терема уп'ятьох: Володимир, Добриня і троє греків. Стіл ломився від напоїв та наїдків – по-іншому, зрозуміли посли, тут про справи не говорять. Неймовірно дивував ромеїв Володимир: виглядав свіжим, бадьорим – мовби й не було перед цим пиятики, безсонної ночі та ще й, очевидно, ледь не цілого дня виснажливих оргій з наложницями. Тепер ось знову цілими келихами заливав у себе мед та вино і нітрохи при цьому не п'янів. Ще й послів ледь не силоміць вилікував від гіркого похмілля. Через силу вливши в себе меду та міцно закусивши, ті возсідали за столом вже з прояснілими головами і знову раділи життю. Навіть Симеон звеселився й дивився на архонта росів, мов на свого благодійника.
Посол має бути якнайприємнішим у спілкуванні, великодушним та благодійним, вихваляти не лише своє, але й чуже, при цьому жодним чином його не принижуючи. Вести справи посол мусить розсудливо, враховуючи всі обставини, а не доконче виконувати те, що наказав йому логофет дрома, якщо, звісно, не було наказу останнього діяти непохитно – саме так повчав своїх нащадків Костянтин Багрянородний, написавши для майбутніх поколінь ромеїв ціле вівліо, що зветься "Як приймати чужих посланців і як відсилати посольства".
В княжій трапезній не було ані слуг, ані лицедіїв і ніщо не заважало плину неспішної розмови п'ятьох, в якій кожна зі сторін намагалась ощупки, навмання пізнати в іншій невидиме й недоступне поки що її розумінню. День хилився до вечора та в трапезній усі забули про час.
... – Тоді скажіть мені, посли, пощо отець мій Святослав не зміг Цимісхія перемогти?! – просто в лоб раптово спитав посередині їхньої розмови Володимир.
Не лише Андроник був вражений відверто-нелукавим запитанням архонта росів; Геласій й Симеон, почувши таке, теж не знали, що й думати, вишукуючи в наївному, здавалось, питанні князя бозна який підступ.
– Дозволь спитати, великий архонте, чи не означають ці твої слова, що ти прагнеш повторити помилку свого батька? – нарешті вичавив із себе приголомшений Андроник.
– Ні, – Володимиру явно сподобалась тривога, що вчувалася в кожнім слові посла, – хощу лише навести лад у своїх землях: недавня котора багато лиха завдала отчині моїй і дідизні.
– Василія Ромеон, – важко зітхнувши, бо збирався з думками, почав протоспафарій, а Симеон тут же й перекладав його слова, – осердя ойкумени, всього християнського світу...