Одну ніч тільки пережити, одну ніч... Не вперше йому з пасток вислизати. Смак життя тоді лише відчуєш, коли Безноса замахнеться на тебе косою, а ти – фіть! – і позаду неї. Отоді живот хмелить тебе, немов ріг сорокалітнього меду!
Барвін ніколи не жалкував за минулим, за своїм боярством. Жалкувати – то наділ слабких. Усе життя спрагло хотів волі. Воля понад усе! Хотів і мав. Вдосталь. Сам собі визначав скільки її брати і брав сповна. Його воля в усьому, а над ним – жодної волі! Смерть? А що смерть – всі помирають. Аби не від старості. Аби від меча. Аби на волі. Живеш зі своєю волею, живеш, як вовк, живеш, як птах над птахами – орел, сокіл, а тоді раз! – і нема тебе. Ото смерть!
Треба лаштуватися. Про всяк випадок. Він осідлав коня, підтягнув попругу, навіть загнуздав: "Потерпи, – погладив буланого по шиї, що відливала золотом, – ось вгамується, почищу, гриву розчешу, вівсом тебе годуватиму."
Щось не давало йому спокою. Нутром чув. Тому почепив перев'язь з мечем, а коли зиркнув перед собою, помітив поміж голого гілля кущів, далеченько ще, якийсь рух: хтось ішов по городищу...
Барвін тихо-тихо нахилився, взяв щит, стоячи за маленькою густою сосною дивився, як хтось повільно, обережно просувався до галявинки, на якій стояв буланий.
Той, комонний... Високий, немолодий... З чеканом... "Домаживець[419], – хмикнув про себе, – на княжого гридня зібрався, мерт, че-кан у-зяв!" І щойно той мерт вийшов на чисте місце, Барвін рішуче виступив йому назустріч.
– Княже слово і діло! – піднявши руку, він владно прорік слова, що вже кілька разів безвідмовно діяли і на семівському перевозі, і в Борзні.
Мерт, і вухом не повівши, ступив ще кілька кроків, а тоді блискавично наніс удар чеканом: Барвін ледве встиг прикритися щитом. Удар був дуже сильним, він аж поточився; за першим був другий, а тоді і третій, та такі швидкі і сильні, що не було змоги навіть меч вихопити – ледве встигав закриватися. Неочікуваний страх маленькою зміючкою заповз у душу, але Барвін тут же нещадно його затоптав, крутнувся за сосонку, там уже вихопив-таки меча: "Не жилець ти, мерте!" і знову вискочив на галявинку.
Меч свистів, розсікаючи повітря, але незважаючи на хитрі удари, кожного разу наражався дивним чином на чекан, а потім уже ледве встигав відбивати мертові блискавичні удари і Барвін почав розуміти, що він просто не зможе дістати суперника: чи меч надто короткий проти чекана, чи руки в цього домаживця надто довгі – навіть щит не давав переваги. Умбон круглого Барвінового щита був зім'ятий, кайма в двох місцях просічена, а край пощерблений. Суперники забули про все на світі: очі в очі, брязкіт зброї, що часом кресала іскри – навколишній світ звузився до розмірів галявинки, де був кінь та двоє людей і хтось один з них мав померти.
Уперше в житті Барвін потрапив у таке становище, коли брала гору чужа, а не його воля. До цієї галявини тільки він вирішував: вбити когось чи ще на якийсь час подарувати життя. Його воля не знала жодних перепон саме тому, що творила неочікуване для інших і в тому була Барвінова сила. А цей мерт ударив першим, не зваживши навіть на "Княже слово і діло!", не давши Барвінові такої потрібної йому переваги в неочікуваному, підступному ударі.
Побачивши, що на чистому місці він зі своїм суперником не справиться, Барвін почав повільно відступати в кущі. В гущавині перевага цього довгорукого мерта звелась би нанівець: там довгим чеканом не замахнешся, а коли і вдасться це зробити поміж гілля – удар буде не тої сили, що валить з ніг, зате мечеві куди легше полоснути не захищене щитом вороже тіло навіть при короткому замахові.
Сивер одразу зрозумів, навіщо суперник намагається заманити його в гущавину. "Лукавець! Буду я з тобою тут тягатися..."
– Бримо!!
Затріщали кущі і на татя вилетів чорний, як ніч Бримо, скочив прямо на щит, що його виставив перед собою наляканий несподіванкою головник, котрий на якусь мить забув навіть про Сивера, а той блискавкою стрибнув уперед і щосили, немов списом, тичком вдарив чеканом прямо в голову. Тать відлетів назад і впав на спину.
– Стій, Бримо! Молодець.
Сивер підійшов до нерухомого тіла, наступив ногою на десницю, підібрав із землі меч, потім глянув на поверженого. Бойок чекана вцілив у праве око, з розсіченої брови та розбитого перенісся лилася кров. "Від такого не вмирають – лише памороки забив". А тому перевернув татя на живіт, наступивши коліном на хребет, заломив назад руки, відчув під свиткою щось на зап'ястках, діставши ножа, розрізав рукави – кистені! "Тать! – подумав з відразою. – Душогубець!" І тими ж ременями стягнув у ліктях руки.
... Коли підходив уже до посаду, ведучи в поводі чужого буланого з перекинутим через сідло татем, стрівся з комонним:
– Де тебе носить, Сивере?! Давило там злий, мов чорт!
– Нема куди поспішати. Ось вам головник.
Передав посадському повід, меча, розвернувся:
– Ходімо, Бримо. Зачекалися нас дома.
Вишня, забувши про все на світі, – про татя, про Величка, – виглядала Сивера за двором. Щойно вийшли вони з-за Вишнякового городища, сплеснула руками, зойкнула, і побігла назустріч. Кинулася Сиверові на шию, цілувала, а сльози градом котилися з очей.
– Боялася? – усміхнувся Сивер.
Вона тільки головою кивнула і припала до грудей.
– Пов'язали ми татя. Бримо його – мов кіт горобця... – і поплескав вільною рукою пса по загривку.
Сивер у робітній кліті ладнав кросна, коли його з порога покликала Вишня.
– Вийди надвір, ладо, там Ждан, купець, тебе просить.
З великою неохотою відірвавшись від кросен, Сивер таки вийшов. Ждан стояв перед житлом, задерши голову, розглядав Макош та коней на лобових дошках – немов уперше таке бачив.
– Гой єси, Сивере! – з легким поклоном привітався гість.
– Хвала Богам! – за звичкою відповів господар, дивуючись про себе, навіщо знадобився купцеві: невже знову в охорону кликатиме?
– Чув я, що ти начебто тереми зиждив?
– Було таке...
– То постав і мені терем! Як у чернігівського боярина Володара.
– Не бачив. І про боярина чути не чув.
– Ох і терем! Ліпший тільки у світлого князя. Постав, Сивере!
– Не хочу. Свого клопоту маю вдосталь. Бачиш, не обжився ще.
– Постав! Срібла дам, скільки скажеш.
"Ох, мені ці купці... Вчепиться, мов почеп[420] у волосся, – почав дратуватися про себе Сивер. – Не віддереш, не вичешеш!"
– Кажу ж тобі – не можу. Все!
– Моє срібло твоє "не можу" переважить, – зневажливо махнув рукою Ждан. – Кажи лишень, скільки!
– Двадесять гривень! – буркнув спересердя Сивер, немилосердно загнувши ціну, аби здихатися цього набридливого гостя. Там кросна чекають, якраз робота пішла, а тут...
– Ну ти... – зайшовся в обуренні Ждан. – Велес мені свідок! – міри не знаєш!
Сивер лише плечима байдуже здвигнув:
– Ти просив, я назвав.
– Велесом клянуся: і в Києві стільки не загнуть! – Ждан був сам не свій: мрія, мов той в'юн, вислизала з рук.
На Сиверовому обличчі заграла посмішка:
– То там і вклади ряд.
Сердитий, набурмосений купець махнув рукою і навіть не розпрощавшись, подався з двору. "Випроводив" – з полегкістю зітхнув Сивер і повернувся до роботи. Березові поперечниці вже були готові, з клена вирізано новий триб, залишилося лише зробити цугу та підігнати її до триба.
На молодому, повному сил тілі рани гояться швидко і Величкова рана затяглася раніше, аніж з Ратичева прийшла звістка, що головника привселюдно скарали на горло. Сивер не давав братаничу засиджуватись.
– Коли лежатимеш, удвічі довше заростатиме. Ворушись! Ти тепер, вважай, в січі побував. Правда, вой із тебе ще... Як тільки такого в мужі прийняли?!
– Стрию! – вигукував присоромлений Величко: – Легко казати, не в тебе ножем посулив той тать; мало не на долоню встромився.
"Що ти з нього візьмеш, – міркував Сивер, – без отця росло, а той Курило лише мішки ворочати навчив."
– Марно ти так, – тихенько говорила Величкові Вишня, – у стрия твого все тіло в шрамах. І хіба ж такі, як твій? Ось, – показувала пальцями цілу четверть, – отакі чи й більші.
Величкові ставало ніяково та все ж він якось випалив:
– Пощо гудиш мене, стрию?! Хай і не такий, як ти, а все одно муж!
Сивер мовчав-мовчав, а тоді таки прорік:
– Добре. Рана твоя вже струпом взялся, тож завтра і побачимо.
"Оце, – одразу ж і пожалкував молодик, – напросився..." Хотів обережно вивідати, що й до чого, але завадив Ждан, що постав у дворі, не злякавшись навіть Бримо.
– Хай вам Боги помагають! До тебе я, Сивере.
"Щур і Пек тобі! – спохмурнів той: – Знову рядитися[421] прийшов."
– Три дні й дві ночі мислив я, Сивере... І так виходить, що згоден: твій товар, я купець – іншого мені взяти ніде!
"Тьху!" – лайнувся про себе Сивер, а вголос розгублено вичавив із себе:
– Та я ж, щоб ти відчепився...
– Клянуся Велесом! – здивувався Ждан: – Де ж твоє мужнє слово?!
Сивер зрозумів, що відступу в нього тепер немає. Почухав потилицю: "Ет! Двадесять гривень самі в руки плинуть... В лісі вчотирьох – два тижні; перевезти, скласти – місяць; рядовичам по півтори гривні... Можна й шістьох підрядити..."
– Лад, – зітхнув, – знайду рядовичів, то після Водосвяття й почнемо. Коли з тобою ряд укладем?
– А нині ж! Коло вічниці видці[422] мої чекають. І Видута там.
Наступного дня, щойно поснідали, Сивер, з-за столу вставши, тут же простягнув Величкові татевого ножа в нових піхвах:
– Оце тобі ніж, візьми. Підеш в пущу на лови. Маєш добути звіра: вепра, оленя, лося, хоч тура. Без здобичі не приходь.
Величко знизав плечима:
– Добре. Давай лук.
– Який лук, вою?! Досить з тебе й ножа.
"Ич, що намислив, – Величко лише тепер зрозумів, що його чекає неабияке випробування. – Добре ж стрию!"
– Огниво даси?
– Хіба що шворки аршин.
– Нащо?! – здивувався молодик і тут же почервонів від сорому, здогадавшись: "Для лучка – щоб Сварожича тертям добути..."
Сивер, угледівши це, тільки всміхнувся про себе: "Лепетайло ще поперед розмислу скаче!" І поблажливо мовив:
– Добре, дам тобі накінечник від сулиці.
Пішов у робітню кліть і скоро повернувся з тим наконечником – старим, іржавим, місцями щербатим, котрий, певно, пам'ятав ще самого Велесича.
– Візьми, не добути тобі й зайця.
– Іди до чорта, стрию.
Величко, доки Сивера не було, встиг ухопити і сховати за пазуху жменю конопляного клоччя з лави, та ще кілька вчорашніх прохололих вуглин з загнітка[423]; Вишня, котра все те бачила, тільки змовницьки йому всміхнулася.