Але тим науковцям, що попереду, добре платять саме за те, що вони "попереду". Чим сміливіше і нахабніше вони мріятимуть, тим довше залишатимуться на своєму місці. А життя того науковця, на відміну від безмежного часу, таке коротке, тому добре було б йому мати віллу, обладнану за останнім словом науки та техніки, і не де-небудь, а неодмінно серед незайманої природи. Знову не в'яжеться, не поєднується, але хочеться.
Що ж це я так на науку накинувся? Бурчу, немов старий дідуган... А з іншого боку, надто вже багато вона на себе взяла, по суті новою релігією стає. Варто б уже спитати:
– Гей, Сусаніне, куди це ти нас завів?
Ось посеред Десни скинулась рибина і знову настає тиша, в якій чути лише басовите гудіння бугая, що встромивши десь під Лисою горою свого дзьоба у воду, видобуває такі дивні звуки: "Бгу-у-у! Бг-у-у!" та сюрчання цикад, спів яких, призвичаївшись, з часом просто перестаєш помічати.
Людина, використовуючи природну енергію для своїх потреб, нині зайшла так далеко, що навіть довготерпляча, свята мати-Природа почала спротив. Втрачену рівновагу світ намагається відновити через зміни клімату та природних, звичних на протязі тисячоліть, умов існування Життя.
А ми тиснемо собі далі! До чого ж воно дійде? Скільки часу залишилося нам? Чи в одну мить обірветься існування цивілізації, чи агонія стане для людства тривалою мукою?
Комусь прийшла в голову божевільна ідея: спасіння людства – у космосі. Мовляв, коли ресурси Землі буде вичерпано, а точніше, коли люди знищать довкола все живе і їх існування перетвориться на нестерпну муку, на той час цивілізація матиме в своєму користуванні принципово нові види енергії і засоби міжпланетних мандрівок, за допомогою яких зможе переселитись на інші планети і там створити для себе належні умови життя.
Їй-богу, Манілов Гоголя у порівнянні з ними був прагматиком і реалістом. І за цією "науковою" нісенітницею криються лише дві речі: намагання хоч якось виправдати варварство Людини по відношенню до своєї Матері і бажання на цій безглуздій ідеї з переселенням забезпечити себе прижиттєвим шматком хліба, та ще й з маслом.
Але ж! Наскільки сильно та безповоротно має відірватись Людина від довкілля, які нездоланні бар'єри мусить виставити між собою і навколишнім світом, яким сильним має бути її власний самообман та гордощі стосовно надуманої своєї незалежності від Природи, щоб такі ідеї могли прийти не в звичайну, а у вчену голову...
Всілякі дурниці про реальність побудови власного штучного світу десь там у космосі на сьогодні настільки безглузді, що вигадати їх могли або рафіновані вчені, котрі проживши ціле життя, жодного уявлення не мають про те, як вирощують рис, або кукурудзу чи розводять корів, не забили жодного цвяха і взагалі нічого не зробили власними руками, або ж, що набагато гірше, проте вірогідніше – звичайнісінькі пройдисвіти, шахраї.
Не відаючи любові до Природи, до Землі, вони, в той же час, не здатні і на тверезий розрахунок. Близька земна кататрофа сьогодні у сотні разів вірогідніша, ніж віддалена можливість міжпланетного переселення в майбутньому. І, по-друге, якщо на якомусь там новому місці вони збираються відтворити звичне для людини природне середовище, то навіть не обговорюючи саму можливість цього, який резон нищити це тут, де воно відтворюється само собою, щоб де-інде витрачати неймовірні зусилля на штучне відродження блідої копії.
У голові не вкладається ця логіка: все живе, готове, Богом тобі дане – бери, володій розумно, користуйся, примножуй, як справжній господар, – все це навколо себе знищити, а потім власними нікчемними силами якоїсь там кількості переселенців спробувати посадити десь, бозна-де, десяток пальмочок у горщиках і при цьому бути щасливими короткочасним "щастям" кількох себеликів, запроторених з їх власної дурної волі у пластиковий пакетик з водою.
Ну добре, якщо вже цим мрійникам так хочеться "сотворити" щось своїми руками та довести іншим, що ця "ідея" має право на життя, нехай зберуться всі гуртом та й спробують з нуля влаштувати своє життя де-небудь в Антарктиді. Нехай візьмуть із собою цілий корабель всього, що важатимуть за потрібне та необхідне. Добре, нехай два кораблі напхають під зав'язку. І попливуть. І висадяться. Щось там збудують, як вони це нині бачать, і почнуть жити. Вирощувати на льоду просо та гречку, чи їх улюблені генно-модифіковані організми, суміш генів свині та картоплі, яку-небудь картопляну свиню. Влаштують цілі виробництва – від комп'ютерів до туалетного паперу...
Але за одної умови – жодного зв'язку з Великою землею, жодного контакту і жодної допомоги звідси. І щоб було у них право лише на один-єдиний телефонний дзвінок до людства: "Все, ми здаємось. Від нашої божевільної ідеї відмовляємося раз і назавжди. Тільки, заради Бога, заберіть залишки нас звідси!"
А взагалі, щоб їм було доступніше, можливо сказати так: хіба ж здатен нехлюй, котрий добив "до ручки" подарованого йому автомобіля, склепати натомість де-небудь у чужому сараї іншого, прихопивши із собою лише торбину з болтами?!
...Ти ба, місяць вже зійшов. Нині Повня. Ще кілька днів і почнуться "схудні дні": місяць худнутиме, аж доки не настане новий. Сріблястий диск світить неначе лампа, зачаровує своїм м'яким, приглушеним сяйвом. Кілька зірочок, прокресливши по дузі короткий вогненний слід, згасли в чорному мороці. Серпень...
Щось шарудить у кущах, вовтузиться над чимось: для когось ніч – відпочинок, а для когось – пошук їжі, клопоти насущні. Не інакше, як водяний щур шукає поживу. Чорною стрімкою тінню промайнув у повітрі, полюючи за нічними комахами, кажан. Життя на Десні не припиняється ні вдень, ні вночі...
То що ж нам, людям, робити? Був час, мріяли про те, що ось-ось наступить ноосфера: такий, бачте, стан речей на Землі, коли люди, зрозумівши всю хибність своєї недалекоглядної поведінки, почнуть жити у гармонії з навколишнім середовищем, – біосферою, – та ще й будуть осмислено нею управляти всім на користь: не лише собі, але й оточуючому нас світові.
А можливо, ноосферу цивілізіція пройшла значно раніше, ніж знайшла її визначення? Пройшла – і не помітила... Ні, тім то й біда: цивілізація споконвіку мала природу за свого суперника. Спочатку здолати природу сил було замало, та з часом ( цікаво – коли саме?) настала певна рівновага, що непомітно змінилася на домінування людини. Жаль, ніхто не скаже, коли саме була та мить перебування маятника земного життя у його найнижчій точці.
Цікава штука. З одного боку, яка здавалось би, гарна та приваблива формула – "Розвиток, рух уперед неможливий там, де є страх перед його наслідками"! Не виключено, що вона гарно пасує до царини людських відносин. Але коли застосувати її до всього того, що є земним життям, то у цій формулі якраз і закладена трагедія Цивілізації, котра не усвідомлюючи наслідків свого технічного "розвитку", пре до прірви.
Саме так... Людство, немов велетенське стадо парнокопитних, розігнавшись на крутому схилі, мчить до прірви, невзмозі перед нею зупинитись. Передні, здається, вже й розгледіли, до чого воно йдеться, але ж задні напирають – їм теж хочеться якомога швидше вдосталь наїстись отієї соковитої травички, що красується перед безоднею: спробувати на смак, що воно таке "американська мрія" – а раптом не вистачить?!
"Передовики" на свій розвиток та на свої "високі стандарти" життя розтринькали абсолютну більшість невідновлюваних вже земних ресурсів і тепер із висоти свого досвіду повчають інших.
"Золотий мільярд", – передові країни, – навіть проголосив про свій перехід до постіндустріального суспільства, ще й намагається вивести енерговитратну частину промисловості за свої межі. Наївні! Це неначе збудувати ленінський соціалізм в одній, окремо взятій, країні. Індустрія, що руйнує планету, вона ж нікуди не поділась, вона лише прибралась з-перед очей розумників.
Таке враження, що чи не у всіх вождів, як не перед добром, потьмарився розум, бо решта людства, шість мільярдів, прагне, щоб там не було, за будь-яку ціну повторити шлях першого, досягти омріяного високого стандарту споживання – отієї примарної соковитої травички перед прірвою.
Передні гадають, що зможуть відвести від себе біду, скинувши під копита основного стада разом зі своєю важкою індустрією і проблеми довкілля. Марні сподівання!
Надто вже близько до прірви. Надто малою виявилася планета Земля для нерозважливого людства, котре лише за останні шість десятиліть потроїло(!) свою кількість, але не стало при цьому втричі розумнішим. Надто малою, щоб не відчувати в Європі наслідки вирубки амазонських лісів, а в Америці – екологічних проблем Китаю, як розплати за його майбутнє світове економічне лідерство. Надто вразливою, щоб вистояти перед парниковим ефектом та озоновими дірками...
Життя у нашому двоїстому світі – як рух маятника: вправо – вліво, вліво – вправо, від Добра до Зла, від Зла до Добра. У цьому русі немає переможців. Яким би безмежним в даний момент не видавалось Зло, у ньому завжди сидить зародок Добра, котрий змусить маятник хитнутись в протилежну сторону, до безмежного Добра. І звідти назад – також. Рух по замкнутому колу? Безвихідь?
Чи, можливо, людство саме, свідомо додавши до породженого ним же Зла хоча б дещицю Добра, все ж змусить маятник хитнутись у зворотньому напрямку раніше встановленого часу? Чи наростаюче Зло таки дійде до свого логічного кінця, скинувши непідйомний для планети тягар цивілізації у прірву, аби вкотре почати все "ab ovo" – від яйця?
...Пів-на-третю ночі. Пора! Звечора було заплановано половити вночі ляща на перевагу. У серпні лящ полюбляє харчуватися вночі – відчуває наближення осені. Все, як вдень – і вудка та ж, і насадка – горох. Але через те, що поплавця у темряві не видно, вудка кладеться на одну лише сошку і таким чином, щоб опора приходилась якраз на центр ваги вудки, щоб вудлище балансувало на ній. Вночі лящ бере сміливо, тому тримаючи руку напоготові над вудкою, чекаєш моменту, коли комель вудлища, від потяжки ляща піднявшись угору, сам ляже тобі в долоню. Просто!
Я сідаю на підготовлене ще звечора місце – тихе, без течії, нижче Шпиля, підкидаю у воду горох, майже навмання закидаю вудку, прилаштовую її на сошці, а праву руку, поклавши для опори собі на коліно, тримаю над самим комелем, готовий до підсічки.