Милувався в юності, січневими морозними ночами повертаючись додому, коли від тріскучого морозу злипаються вії, під ногами рипить білий пухнастий сніг і від білих засніжених дахів підіймаються вгору до чорного неба білі стовпи диму від печей та грубок. О цій порі нічне небо найглибше, найтемніше: по його чорно-синій безодні з кінця в кінець немов віхола пройшлась – припорошила стежку, що її здавна люди нарекли Волосожаром, а пізніше – Чумацьким шляхом, і далі вже сипонула на всі боки зорями-самоцвітами, що аж мерехтять від сильного морозу. Повний місяць сяє як ніколи: і дерева, і хати, і стовпи відкидають на засніжену вулицю напівпрозорі тіні. Зимове небо ясної ночі, строге та врочисте у своїй високості, – то єдино справжній, вічний, нерукотворний, найвеличніший Храм Божий. Зимове небо – саме втілення Віри в Істину.
Милувався в кінці березня, коли сходять з лиця землі останні сніги, вдень біжать ручаї талої води, а надвечір розмокла під весняним сонцем земля починає тужавіти від легенького морозцю, коли сині березневі сутінки переходять у ніч, а небо не поспішає змінювати колір із темно-синього на майже чорний; коли з того небесного кришталю раптом долине сюди, в нашу буденність, приглушено-дзвінкий поклик диких гусей, долине чимось забутим, втраченим назавжди, схвилює твоє серце і наповнить його по вінця і сумом, і радістю одночасно; коли місяць сходить лише під ранок і самотні на весняному небі зорі виглядають трохи сумними та замріяними, як та дівчина, що стомилась чекати милого; їх світло, не таке яскраве, як у січні, – воно немов погляд з-під повік тієї самотньої дівчини: в ньому і надія, і очікувана радість, і прихована жага кохання: це небо Сподівань.
Милувався пізньої весни, коли хлопці з дівчатами слухають під вербами біля Плавучого мосту солов'їв і закохані пари, обійнявшись, вдивляються в нічну безодню весняного неба, коли весь світ, здається, чує стукіт твого закоханого серця, а думка вільно лине до зірок, туди, за обрії часу, в майбутнє, яке видається звідси, поряд з домівкою, біля озера, під вербами, під солов'їний спів та ще й в обіймах коханої, таким щасливим і багатообіцяючим, що, здається, не існує у світі жодних перепон, які не будуть подолані тобою, і таких вершин, які не покоряться тобі, і ти переконаний, що весь світ – любов: небо оце весняне – небо Любові!
Але лише теплої літньої пори, лише на Десні, синьо-чорне нічне небо спонукає людину замислитись по-справжньому над речами, подумати над якими в повсякденному житті їй не вистачає ні часу, ні натхнення, ні урочистості моменту.
Лише на березі ріки свого народу, лежачи на сіні без будь-якого прихистку над головою, лише тут і тепер можна по-справжньому оцінити всю велич, все безмежжя і всю мудрість нічного неба, бо літнє деснянське небо – то небо Роздумів.
...Друзі вже поснули, ти ж, за звичкою, лежиш горілиць і знову нічний вигляд безмежного Всесвіту схиляє тебе до роздумів, а розчулена дружньою зустріччю душа радо відгукується на це заохочення.
Скільки разів доводилося тобі спостерігати цю картину і кожного разу вона не полишала тебе байдужим, спонукаючи до перевірки самого себе: чи, бува, не змінився ти за останній час на догоду світові, у якому живеш? Чи залишились незмінними твої погляди, чи поширшали твої обрії і чи попутні для тебе ті вітри, що дмуть на життєвих просторах?
Певно, щось таки змінилося. Інакше не могло і бути: на те воно, життя, і є. Відпущений тобі час летить вже з гори, а, здається, так недавно я вперше спостерігав ось цю картину і вона вперше у житті змусила мене замислитись над речами вічними, немарнотними. Нехай то були роздуми по-дитячому примітивні, але я пам'ятаю все так, ніби це було, ну, щонайбільше рік чи два назад...
Вперше тоді довелося мені замислитись над тим, як влаштований світ. З того часу моє розуміння цього чи то змінювалось, чи ширшало; хотілося б сподіватись, що дійсно, ширшало. Для людини характерно разом із віком, чогось навчившись, щось зрозумівши, змінювати і свої уявлення про життя. А можливо, все це просто суєта суєт?
Он, візьмемо вчений світ. За останні п'ять століть, з початком промислової революції, наука потихеньку, потихеньку, якось непомітно перебрала на себе ту роль, яку до неї раніше грала церква – роль керманича цивілізації. Ми звикли покладатися на неї, вважаючи, що вона знає все і вкаже нам єдино вірний шлях.
Але чи ж багато знає людство, звеличуючи сучасну науку? Десь промайнула така цифра: всі накопичені нашою цивілізацією знання, весь їх об'єм, становлять не більше одної сотої від об'єму інформації, закладеної у ДНК людини. От цікаво: невже об'єм знань мого сучасника більший від того, яким володів його пращур тисячу років назад? Навряд чи... Просто змінилися самі знання у відповідності до того, як змінювались умови проживання. На зміну знань про життя у лісі чи лузі прийшли знання правил дорожнього руху. І навіть якщо об'єм наших сучасних формальних знань більший, то, певно, все одно, їх нестача у пращурів компенсувалась чимось іншим, нами безповоротно вже втраченим, – чимось езотеричним, сакральним чи інтуїтивним.
Від Аристотеля до Ньютона і від Ньютона до Ейнштейна – понад дві тисячі років знадобилось західній науці, аби лише почасти дослідним шляхом, а в основному – схожими на здогадки міркуваннями, встановити основні положення квантової фізики, у той час, як в індійських ведах це було викладено ще п'ять тисяч років назад. Від теорії квантової фізики навіть у нинішніх корифеїв науки мізки час від часу закручуються в тугу спіраль, бо ніхто не наважиться назвати цю теорію стрункою та зрозумілою. Одна річ – усвідомлення вічних істин відкритою до Вчителя душею, що не знає меж і кордонів, і зовсім інша – осягнення цих істин затиснутим у рамки протиречивої людської логіки розумом.
І де, власне, гарантія, що новий Ейнштейн не скаже світові через кілька років:
– Квантову теорію забудьте. Ось вам нова!
Плідні вимарки... Наука – сходи: безперервно просуваючись у часі, вона тільки те й робить, що перекреслює свої ж попередні істини. Здається, так писав Віктор Гюґо... Правий був чоловік. Тому, якщо вже наука не вважає осудною зміну власних поглядів...
Та ні, конкретна людина, коли вона цілеспрямована і самодостатня, навряд чи матиме задоволення від їх постійної зміни.
А що ж там нам, простим людям, каже ця квантова фізика? Вона каже: світ безмежний. Він безмежний як у просторі, так і в часі, але насправді часу не існує, його лише для зручності вигадали люди. Світ безмежний, проте наука визначила його найдрібнішу частинку – невловимий поки що бозон Гіґґса. То світ безмежний, чи ні? Якщо він безмежний за визначенням, то тоді атом – це ціла Сонячна система в мініатюрі, а Всесвіт – всього-навсього хмарка диму з чийогось мотоцикла. Про яку ж тоді найдрібнішу частинку йде мова?
Кажуть, Всесвіт народився з Великого вибуху стільки-то мільярдів чи трильйонів років назад, а через стільки-то мільярдів у бозна-якому ступені років розлетиться на всі боки, щезне. Знову не клеїться: якщо він безмежний, він не може щезнути, інакше має бути кінець, а кінця не може бути. Ви ж самі все життя вдовбували мені це в голову.
Тож чи може бути авторитетною наука, яка постійно собі суперечить?
За квантовою фізикою все, що ми називаємо світом, є лише одна енергія, що перебуває у безлічі різних форм. Як уявити собі, що ядро атома може бути величиною з чималий гарбуз, котрий лежить де-небудь на коропському городі, то тоді його електрон має ширяти згустком енергії десь на новгород-сіверській трасі, за Сосницею, кілометрів за тридцять з гаком від свого ядра. А між ними – по-рож-не-ча... Нема нічого. Але це "нічого" має свій колір, запах, смак, твердість, міць, гостроту і таке інше. Всі ці якості, до яких ми звикли, за якими оцінюємо світ, утворює енергія у найрізноманітніших своїх проявах. Ця суцільна порожнеча заповнена коливаннями, хвилями безлічі енергетичних полів з неймовірною кількістю енергії. Час від часу енергія змінює стан, в якому перебуває: ось вона, давши силу зародку в насінині, матеріалізувалась у живе дерево, а ось дерево, згорівши, перетворилось у тепло – теж один із проявів енергії.
Приймається. Все навколо – одна лиш енергія. Енергія – це Життя. Життя – це рух. Рух коливань, рух вібрацій, рух під час переходу енергії з одного її прояву у інший. Рух маятника: потенційна – кінетична, кінетична – потенційна. Саме через те, що все у світі рухається, він і перебуває у рівновазі, саме через це він існує. Точнісінько, як їзда на велосипеді. Припиниш крутити педалі – зупинишся, впадеш. Нахилиш свій транспорт на один бік – станеться те ж саме. Кому, як не вченим це знати? Це – їхній хліб чи те повітря, котрим вони дихають. А в той же час ми, з їх подачі, споживаємо без обмежень енергію, закладену у природі, чотири п'ятих якої при цьому викидаємо просто на вітер, порушуючи таку хитку рівновагу, і дивуємося, що світ, задля її збереження, відповідає нам катаклізмами та руйнівними для цивілізації змінами клімату. А вчений люд, немовби нічого і не сталося, пропонує нові, ще нахабніші, ще безглуздіші, ще з гіршими наслідками прожекти добування та застосування енергії.
І знову щось не складається: закони фізики самі по собі, а новітні "ідеї" фізиків самі по собі. Встановили закон збереження енергії і що – вже про нього забули, якщо збираються управляти погодою на цілій планеті? То як після цього поважати сучасний світ науки?
Це добре, що навколо нас одна лиш енергія. Здавалось би, що використавши в процесі науково-технічної революції більшу частину приготованих для нас Природою первинних джерел енергії, людство мало б уже вміти добувати її, як то кажуть, з повітря, а ми ще не вміємо. Ми лише вміємо, навчившись розводити вогонь у багатті, десятки тисяч років палити все підряд: дрова, вугілля, нафту, газ. Але пнемось летіти у космос, з тим, щоб на Марсі посадити яблуні. І щоб вони неодмінно там зацвіли. Така у людства з мегаполісів Мрія. Знищити все живе на Землі задля того, аби скуштувати "марсіанських яблук".
Від сучасного технічного рівня цивілізації до необхідного для втілення Мрії, відстань більша, ніж від видобування вогню тертям до термоядерного синтезу.