Все!!
Коли час прийшов, Барвін злюб узяв з донькою київського златокузнеця Родославою, дівкою собі під стать: очей відвести не можна було – така красуня. Та тільки що жона для Барвіна, коли він сам опинився в молодшій дружині великого князя Ярополка! Не один раз стояв з мечем біля дверей княжої трапезної, не один раз і за столом з самим князем сидів. Що жона? Вона мужеві дітей родити повинна, красу свою блюсти, щоб він мав чим похизуватися в оточенні таких самих боярських дітей – аякже! Ще за прислугою наглядати, а на тому і все.
Щоб Барвіну, отрокові Ярополка, перепона в чомусь була?! Дівок та жон колошкав без розбору – в злюбі вони чи ні. А коли побачив Нажирову Орляну, тут же й вирішив: матиме з нею блуд – назло давньому своєму супернику. Коли Нажир повіз із Києва товар до ясів[414], Барвін, поманивши золотом, підмовив двох заїжджих берендеїв і ті вистежили та викрали Орляну. Як умовилися, Барвін наздогнав їх аж під Вишгородом і там таки берендеїв посік – ті навіть здивуватися не встигли. Орляну начебто з полону звільнив, але купцева жона, на словах дякуючи, в блуді йому відмовила. Довелося взяти її силою. Сказав, привізши в Київ: "Понесеш від мене, щоб знав Нажир, коли спитає, що він супроти Барвіна – ніщо!"
Орляна наруги такої не перенесла і наклала на себе руки – втопилася. Баба з воза – коням легше. Відчув молодий боярин, як йому здалося, смак справжньої волі. Коли не поладив із Вегардом – варягом зі старшої дружини, що пишався рідством із самим Свенельдом, вирішив: "Не жилець ти, варяже, тепер. Зачекай!" На княжих ловах інший варяг, Гуннульв, що напередодні програв Вегарду в кості улюбленого свого коня, згубив стрілу, а Барвін зовсім випадково її знайшов. Зрозумів, що Доля прихильна до нього і, дочекавшись слушної миті, з десяти сажнів пустив з-за куща стрілу в потилицю Вегарда. Як Гуннульв не клявся, як не божився, що на його руках немає крові, але молоді Свенельдичі знесли йому голову, бо кровна мста – діло святе, а син Вегарда був ще занадто малим для цього.
Знову все скінчилося щасливо: ну хто б міг помислити, що веселун і перший заводій, красень Барвін здатен на таке! А він відчув силу в собі, удатність і благовоління Долі. Радів життю, інших розважав: серед молодшої дружини не мав собі рівних в піснях та веселих витівках, тож зажив неабиякої слави.
Якось програвся в кості. До того часу везло, а тут – на тобі! Два десятки гривень за просто так віддати – хто примириться з таким, хай ти і боярський син, і срібла в тебе лежить під спудом ого-го! Сказав, що віддасть через два дні, відпросився у сотника та й виїхав під вечір за Київ, на Білгородський[415] гостинець...
Повернувшись, як і обіцяв, борг віддав сріблом, та ніхто не знав, що на тому сріблі кров і що собі залишив у кілька разів більше. Поговорили в Києві, що напередодні таті двох купців живота полишили, – і забулося майже. Та невдовзі пішов Барвін зі своєю водимою на подільське Торговище: на людей подивитись, себе показати і коли зупинились біля чужоземних солодощів, на Барвіна мало не наскочив якийсь іноземець. Глянув мимохіть на молодого боярина, зблід, руками почав махати і по-своєму щось белькотіти.
Барвін першим з усіх присутніх зрозумів що й до чого: знає цей німець про те, що недавно на гостинці трапилося. Не просто знає, а знає, чиїх рук це діло. Не розгубився княжий муж:
– Так ти бояриню мою поносити! – і вихопивши з рук продавця солодощів мідний пест від ступки, зацідив ним німцеві у скроню. Той, мов підтятий, повалився на землю.
Барвін же смикнув Радославу за руку і в сутолоці зник з торжка, подався до свого двору. Ополудні стукають у ворота двоє комонних:
– Боярине! Велено тобі на княжий суд прибути!
Зрозумів Барвін: перебрав він міру, тим самим Долю розгнівавши, але отак просто піти туди, звідки вороття може й не бути – то не в його норові. Волю хотів?! Хотів! То тепер вибирати мусиш: воля чи смерть. Авжеж, воля! А срібло твоє, терем, діти, жона ? Супроти волі і вони ніщо!
– Їдьте! Я скоро.
– Велено, Барвіне, чекати тебе і їхати разом.
Скрипнув зубами...
– Нема чого під ворітьми стояти, – сам їх прочинив: – вип'єте в мене меду, доки я вдягнуся на княжий суд, як боярину личить! – скривила посмішка вуста.
Комонна сторожа у двір в'їхала, вої спішилися – ніколи ще боярського меду не куштували: княжий гридень Барвін, син самого боярина Позняка запрошує! Слуги в стравницю завели, за стіл посадили, дівки метушилися, несли вже наїдки, жбан меду...
А Барвінові тим часом вивели зі стайні осідланого коня і він, скочивши в сідло, велів:
– Потчуйте гостей моїх, а я скоро! – та й подався геть з власного двору, зі стольного граду Києва уздовж Дніпра, мимо Берестового, до Роденя.
... Гай-гай, коли це було: два літа минуло! Відтоді де тільки не носила його Доля: був і в берендеїв, і в тиверців, а після Купайла забрів у сіверську землю. За врем'я це позбувся і коня свого, і одягу боярського, і золота, що прихопив з власного терема повну калиту. Дізнався якось, у купця одного вивідав, що розлючений Ярополк проголосив київського боярина Барвіна за головництво – у татя місто[416]. Двір його пустили на потік та пограбування, домочадців усіх продали в рабство – навіть Позняк не зміг нічого зробити і сам ледь не потрапив під важку княжу руку. Одне лише врятувало старого – що був грецької віри, як і великий князь Ярополк.
Кінь, золото, домочадці – пусте! Зате Барвінова голова на плечах лишилася і воля з ним. Воля! Ось коли зажив він на всю силу! В берендеях був – підбив таких же молодих і гарячих в набіг на чорні ковпаки[417], серед тиверців жив – з кількома ізгоями пустив за вітром боярський двір, просто так, для втіхи. Ледве живота не позбувся, зате жив лише своєю волею і нічиєю більше – нікого над собою не терпів, нікого!
І коли залишився без коня, без золота, котрим смітив часто неміряно – волю ще краще розсмакував. Так виходило, що лише тоді справжня воля і починається, лише тоді справжній смак її відчуваєш, коли не маєш за душею ані шеляга. Бо ніщо тоді не стримує твою волю, ніщо!
У сіверській землі пристав до скоморохів. Відчув, що чимось вони на нього схожі. От тільки слабкими в колінцях виявилися. А так пожити можна було!
Покинув і їх, відіславши двох до пращурів – не стій супроти Барвіна! Знову сам опинився. Ні, вже не сам. З конем. Кінь тягловий, та все одно, комонний – не пішець. Одна біда – зима на носі. Десь потрібно барліг собі знайти, щоб її переспати. Де?
Кінь без сідла, сам на простого поселянина не схожий – стрінуться княжі чи боярські, спитають: хто такий? За душею не те, що золота чи срібла, а й калити немає... Два дні після пограбованого повозу в роті навіть крихти не було. Воля! Воля є – робити все, без перепони. Над ним нічия воля не владна, зате його – над усіма. Більша, ніж у князя.
Вже далеко за Сосницею стрівся Барвінові ратич: на доброму коні, з мечем, збоку щит приторочений – кудись поспішав у княжих справах. "Ну от, – подумалося, – усе, що треба". І кистень непомітно вивільнивши, з гостинця одесну з'їхав, зупинився поштиво, а коли ратич порівнявшись, вже Барвіна проїжджав, той підвівся, наскільки зміг без стремен, махнув десницею і тіло княжого слуги з пробитим черепом кулем сповзло з коня.
– Отак, – примовляв Барвін, прикидаючи роздягненого мерця листям, – перезимуємо...
Певно, в далекий путь зібрався покійний, бо в переметних сумах і хліб був, і в'ялене гов'ядо, тепла свита, а в чересі навіть срібло – щось із гривню дріб'язком. Барвін одяг загиблого, ще теплий, на себе натягнув, мечем опоясався, забрав і щит, і ніж в посріблених піхвах; не витримавши, бо спливав голодною слиною, мов пес, на хапок, давлячись, ум'яв ратичів припас, скочив на чужого коня і тримаючи свого в поводі, повернув назад, до Сосниці. "Тепер можна і в Путивль, – крутилася весела думка. – Перезимуєм!..."
Воля – вона така: спати не дасть. Версти через три почув за спиною віддалений ще тупіт явно не одного коня. Зупинився, прислухався: неслися навзаводи і звіряче чуття шепнуло Барвінові: за ним, погоня. Згадав, що через поспіх, через голод свій забув підібрати з дороги закривавлену шапку. Ех!
Погоня дійсно була за ним, тому довелося тяглового коня покинути і мчати на ратичевому. Петляв, плутав сліди і лише присмерком вдалося відірватися від тих, хто йшов по сліду. Поночі, дарма, що осінь, переплив з конем Десну, вранці натрапив на повоз, прикинувшись княжим гінцем з Києва, сказав, що заблудився, розпитав, які поблизу найближчі городи стоять, та як до них дістатися. Вирішив про себе, що там уже й про Путивль запитає.
На очах повозу повернув на схід, та проїхавши з версту, розвернувся і подався назад – плутав за звичкою сліди. А добре було придумано про гінця з Києва – на перевозі через Семь ні шеляга не сплатив, в Борзні їх з конем ще й нагодували, спати Барвіна в житлі старійшини поклали і навіть прокорму на дорогу дали.
А виїжджаючи вже з городища, майже перед самими ворітьми ледве не стрівся з двома ратичами – добре, що не встиг виткнутися з-за медоставня.
"Уже, – здогадався: – Биричі по родах подалися, про татя виголошуватимуть. Непростого я птаха завалив, коли стільки шуму!". З воріт не виїхав, а вилетів, мов буря, навзаводи подався битим гостинцем на полудень, та через версту звернув ошую і довго плутав сліди, знаючи, що вже гонять по сліду, та все ж тримаючи напрямок на схід – треба було до Семі дістатися, а тоді й до Путивля втрапити неважко: ріка сама приведе.
Біля перевозу, вже перед самим смерком, постояв на узліссі, ховаючись за кущами, дивився здалеку: що там? А там комонних уже півдесятка – обложили, значить, немов вовка... Путивль, учора йому сказали, на правому березі Семі. І шлях правим берегом легше знайти. Вирішив за будь-що переправитись. Холоди вже справжні йдуть, вплав з кожним днем все важче буде. Подався по берегу одесну і діставшись плесу, таки наважився, переплив з конем Семь. Довго не міг зігрітися, тремтів, немов у лихоманці, тому, вдягнувшись, скочив на коня – щоб розтрусило, зігріло.