Не хочеш крутити педалі, лінуєшся? Плати відчуттями, плати тишею, плати ароматами. Справжнім, не віртуальним, життям плати!
Повільно долаючи неглибокі, але круті вибалки, залишивши cправа Станки, а далі вже рівним лугом мимо Старої Десни, мимо Коржового я потрапляю в початок Рокочівщини. Колись у цьому місці направо від деснянської кручі відходила вузенька стежка, що вела до Філонового бродка. Давно вже її не стало, заросла, і сліду від неї не залишилось. У Рокочівщину рибалки тепер рідко навідуються. Та й транспорт давно вже не той – мало хто нині пересувається лугом на велосипеді, а важкою технікою, автомобілем чи хоча б і мотоциклом, Філонового бродка не переїдеш. Тому і заросла стежка. Хотілося б подивитись, який він нині, бродок, та нехай вже – дістанусь Коваленчихи, а там до нього теж недалеко, бо русло Коваленчихи якраз через бродок з'єднується із руслом Коропа.
І я рушаю далі, вгору по течії, до биринської кручі, а звідти – на Лису гору і вже з неї мимо Виті, переїхавши Шостаків місток, одразу ж звертаю направо, неначе рухаюсь по велетенському колу. Луг весь виїжджений автомобілями вздовж і впоперек: ніде нема їм тепер перепони – справжніх повеней не було кілька десятиліть, тому луг сухий, їдь куди хочеш...
Їду навмання – жодного разу не доводилось користуватись цією протореною дорогою, але добре орієнтуючись на рідному лузі, знаю, що напрямок мною вибраний вірно. Пусто тут. Луг, вкритий кротовинами, порослий негустою чахлою травичкою, має вигляд мало не плачевний. За чверть століття, що минули без життєдайної повені, він давно вже не викликає того щирого захвату, який раніше був у кожного, хто бачив наш Луг.
Я ж любив його всім серцем і любитиму, хай яким би він не був, і сподіватимусь на повінь, як сподіваюсь кожної весни в примарній надії на його відродження і віритиму, віритиму...
Ну ось, здається, Коваленчиха – хвилькою зігнуте русло, ріденька смужка дерев вздовж протилежного берега... Тільки чому ж це раптом русло обривається? Саме тут мала б бути наша колишня хлоп'яча купальня... І білого піску по схилу немає... Невже я помилився? Але ж ніякого іншого озера тут і бути не може!
Та ні, це Коваленчиха – жодних сумнівів. Ось же та частина озера із глибокою ямою, як нам колись казали – у вісім метрів завглибшки, на дні якої, начебто, лежить німецький збитий літак. А купальня наша – висохла чи що?!
Я спускаюсь високим пологим схилом тепер вже не до води – лише на дно вибалка і з недовірою дивлюсь на чорну, перемішану коров'ячими ратицями, майже висохлу грязюку на його дні.
Де ж пісок?! Де той білий-білісінький крупний пісок, про який я, пишаючись, розповідав моїм друзям в далеких краях, такий пісок, якого на морі ще добре пошукати треба? Де він?!
Присівши, я беру в долоню це чорне, як ніч, багно і починаю розтирати його між пальцями. Наполовину воно складається із глею, в'язкого, масткого, з неприємним запахом гниття, але наполовину – із крупних піщинок. Отже, все вірно – Коваленчиха... Проти минулих часів рівень води впав щонайменше на метр. Відсутність повеней перетворила піщане дно на чорний мул, бо рештки рослиності, що десятиліттями гнили у воді, навесні не вимивались, не зносились повінню на рівнину лук, не ставали поживою, добривами для конюшини, буркуна, тимофіївки, чини, грястиці, тонконога і ще безлічі інших лучних трав. Вони лише отруювали собою воду озера, замулювали його дно...
Я стою, розгублено позираючи на всі боки – можливо, я помилився? Як би хотілося мені зараз помилятися! Але ж ні. Всього лише тридцять п'ять років назад на цьому самому місці було нешироке, проте з чистою прозорою водою і білим піщаним дном, русло озера, було гамірно, весело і клювали окуні – отут, де нині вимішане коровами багно, клювали окуні! Хто з молодших повірить у це?!
В зажурі минає чимало хвилин, перш, ніж я все-таки починаю підніматись схилом нагору, потім зупиняюсь на середині підйому і уламком вільхової гілки, що випадково потрапила на очі, берусь копирсатись у землі, розриваючи коріння цикорію, деревію та хвощу. І лише десь на глибині своєї четверті натрапляю на омріяний той білий пісок.
Коваленчиха... Світлий дитячий спогад, втоптаний нині у чорне багно ратицями бездушної, байдужої до природної краси, нездатної це оцінити, беперспективної цивілізації. Як мені жити тепер, усвідомлюючи, що я більше ніколи не побачу її і не покажу онукам, і ті не зможуть вчитись тут плавати так, як вчились свого часу ми з друзями... Як?!
Навіщо мені їхати кілька сот метрів уперед, до того місця, де був колись Філонів бродок? Побачити те ж саме? Отримати ще один удар?
...Розвернувши автомобіль, із невимовно важким каменем на душі, я їду додому, а перед очима стоїть напівживий луг і чорна багнюка, а вуха терзає сталевий гуркіт важкого року і мені здається часом, що попереду віднині – одна лиш безвихідь.
Не тільки для мене одного – для нас усіх...
Висновки з прочитаного? Віднині і в подальшому, шановний Читачу, право робити їх я полишаю винятково за тобою. Щасти тобі на цьому шляху!
Ніч під зорями.
У нашої Десни багато облич. Напровесні, під час льдоходу, коли навколо все стугонить і гримить, вона схожа на дику, необ'їжджену кобилицю, яка стає дибки, аби зірватися з припони та гайнути на волю. Весною, у повінь (ех, коли ж то вона була, остання повінь?...), вона вже немов цілий табун диких коней, що несуться лугом, не розбираючи дороги, а весняний холодний вітер полоще їхні гриви та хвости. Влітку вона нагадує юну красуню в українському вінку із живих квітів, у вишитій сорочці: веселу, безтурботну, пустотливу – будь-кого зведе з розуму своєю красою. Восени – на жінку в повнім розквіті сил, берегиню роду, всю в оточенні дітей та онуків. Ну, а взимку, – взимку, під білою сніговою ковдрою, – на сплячу красуню. Та рибалкам знана ще одна Десна – нічна. О цій порі вона – як загадкова, таємнича чарівниця...
Сонце, наближаючись до горизонту, збільшується в розмірах, змінюється в кольорі від сліпучо-солом'яної, з розмитими обрисами, кулі до помаранчевого, чітко окресленого диску. Вітер, що гуляв вдень на лугових просторах, стомившись, поступово стих; по траві, на котрій от-от має з'явитися роса, пролягли довгі густі тіні від верб; вода, темна у затінку і блискуча там, де на неї падають сонячні промені, здається непорушно застиглою і виглядає немов скло, що міниться різними барвами та відтінками.
Усі рибальські справи на сьогодні завершено, дрова в багатті вже перетворилися на покритий сизим попелом жар, в низенько підвішеному казанку стиха побулькує юшка, розповсюджуючи на всі боки звабливі запахи та наганяючи на присутніх рибалок вовчий апетит, через що і розмова не дуже клеїться: думки лише про те, аби швидше допастися до казанка.
Кілька оберемків сіна слугують і за ложе для вечері, і за майбутнє місце для сну. Запашне, духовите, воно враз умиротворяє кожного, хто лишень присяде на цю природну царську постіль. Вже і стіл накритий прямо поверх втоптаної трави, і хліб порізаний, і (як же без нього) – свіже сало з м'якесенькою духмяною, льоном просмаленою, шкуринкою, і зелена цибулька, і огірочки, і перші, з власного городу, помідорчики... Само собою, майже в центрі столу – пляшка з рідиною, прозорою, мов сльоза, з етикеткою не абиякою, а – "Деснянські зорі" називається. І три ложки дерев'яні, що, здається, підстрибують, як живі, об чарочки видзвонюючи.
Всьому приходить кінець і нестерпному цьому очікуванню також. Знятий нарешті з вогню казанок упокоюється в самісінькому центрі столу і вже якраз над юшкою дзенькнули, зведені до купи три чарочки:
– За зустріч!
Треба ж такому статися: одночасно під тим берегом скинулась чимала рибина, кола пішли по палаючій вогнем поверхні, всі на мить завмерли – добрий знак подає нам ріка.
Сидять поруч із тобою, над Десною, стародавні твої, ще шкільних років, друзі, яких тобі не довелося бачити цілі десятиліття, – і ніщо, здається, не змінилося: вони такі ж, як і були, і ти той самий... Тільки й того, що сивина, та не таке вже густе волосся, але душі, душі людські, коли вони споріднені, бачать одна одну такою ж, як і тоді, багато-багато років назад, в благословенні дні юності – молодими та красивими і буде так назавжди, до самого кінця.
Розмова то неспішно точиться, а то сміхом вибухне, або щемний сум за втраченим перерве її на якийсь час, і от вже поміж розмовою, непомітно коли і як, ложки шкребуть по дну казанка, та й решта вечері зникла безслідно – апетит на Десні ще той!
Густі серпневі сутінки м'яко, крадькома, опустились на луг, лише на заході ще догоряє невисока заграва, але скоро і вона потроху розчиняється у чорнильній темряві ночі, що насувається на неї зі сходу. Півгодини потому – і непроглядна темінь накриває все довкола, навіть води не видно – місяць ще не зійшов, лише яскраві зорі рясно висипали на небі.
Хіба мало художників присвятили художньому зображенню цієї загадкової пори доби безліч часу і творчих зусиль, взяти хоча б і Архипа Івановича Куїнджі, з його улюбленою темою української ночі, геніально відтвореною ілюзією живого місячного сяйва? Але якою б геніальною не була людина, їй ніколи не вдасться ані фарбою, ані словом, ані звуком передати хоча б частину краси оцієї серпневої ночі, яку ти зараз спостерігаєш, ліниво розлігшись на духмяному сіні.
Щиро жаль мені тих людей, котрі, проживши весь свій вік у великих містах, жодного разу не вдивлялись у нічне небо. Та навіть якби вони й захотіли, і зупинились посеред вулиці, чи вийшли на свій балкон, та, піднявши голову, подивились на небо, – що б вони там побачили, навіть за найкращої погоди? У великому місті з його випарами, димами, нічним освітленням, не замилуєшся синьо-чорною безоднею над головою; там зорі не сяють так ясно, а зоряного пилу і взагалі не побачиш в штучно підсвіченому небі, та й місяць, з його скупим світлом, при яскравому сяйві вуличних ліхтарів видається чимось недоречним між бетонними хмарочосами. Навіть у мене в ті часи, коли був я жителем мегаполіса, не виникало бажання підняти на нічній вулиці голову вище, аніж того вимагали повсякденні міські турботи.
Але, дякувати Богові, я милувався нічним небом за будь-якої пори року.