Ех!
Поглянули мовчки один на одного, головами похитали: сором який! Озирнутися не встигли, як із вільних людей у княжі холопи втрапили... До самого великого князя київського! Ото й уся втіха, що до великого... І що родовичам тепер ректи?
Видута приплентався до житла на налитих свинцем, неслухняних ногах. А тут ще й Ізбора рота, як завжди розкрила: їй, бачиш, обридло, що двері на п'ятнику просіли й за поріг чіпляють, не зачиняються толком. Немов тобі зима тепер. Немов у нього, Видути, іншого й діла нема, окрім як п'ятники за першим словом жони лагодити. Тут... світ немилий, так на тобі ще! – власна жона присікається. Скипів і хотів гаркнути, як слід, навіть рота вже розкрив, аж раптом запекло нестерпно в грудях і старійшина, збліднувши, втрачаючи останні сили, ступив кілька кроків і повалився на лаву. Навіть Ізбора зрозуміла, що з мужем лихе щось сталося, забідкалась чи не вперше за всі літа, води подала й двері навіть прочинила, аби свіжого повітря впустити. А Видуті чи не вперше за життя так до всього байдуже стало...
****
Вдоволення собою відчував Володимир, піднімаючись на чолі комонної дружини Боричевим узвозом на Гору. Десь позаду, за кілька денних переходів, берегом ішла київська рать, ведучи із Судовської землі мало не трьохтисячний полон. Навантажені здобиччю, – скорою, горючим каменем, медом та воском, – Дніпром сплавлялись лодії князя. Войовнича судова, що вкотре наважилась не тільки на землі дреговичів напасти, але й новгородські землі пошарпати, сповна поплатилася власними спаленими городами й городищами, добром своїм і головне – полоном, котрого він, великий князь київський, посадить на полуденних рубежах Русі: нехай там ратяться з печенігами, коли мають до війни таку охоту.
Вертаючись з походу, зумисно спинився на ніч у Вишгороді – Олову провідав, чорними кунами одарив, з княжичем Вишеславом побавився; звісно, що й дівками поласував, бо за літо хіттю наповнився по самісінькі вінця. Лише ополудні другого дня рушив до Києва, а чутка, що князь із дружиною повертається, вже бігла попереду нього. Щойно вступили на Поділ і під копитами Вітра загуркотів настил містка через Глибочицю, як від подільського Торговища піднявся багатоголосий лемент: "Князь! Князь із дружиною!!" Де й набралося дітвори, що бігла обабіч княжого війська, вигукуючи: "Дивись, дивись – князь!", а люд навколо розступався, кланявся, унотьки сором'язливо опускали очі, уноші, навпаки, із задрістю пожирали очима гриднів у лискучій броні, в шоломах з княжими яловцями, з черленими щитами, при мечах та списах – кожен з них подумки приміряв на себе ті ратні обладунки: таке видовище всякий раз тішило Володимира.
Баский, ситий красень Вітер, зігнувши по-лебединому шию, вигравав під господарем, зроняючи часом з губ густу піну, похропував, косячи оком на Володимира, а люду на узвозі ставало дедалі більше – повернення князя в город багатьом обіцяло неабиякий зиск, бо де князь, там і здобич, а де здобич, там срібло й злато, і в передчутті майбутньої взвиті раділи не тільки купці, а й простий ремісний люд. Сторожа на Великих воротах, загледівши князя, поспішала відкрити обидві їхні важкі стулки й нарешті копито Володимирового коня ступило на Гору – вдома!
Одесну був його власний великокняжий двір: ворота прочинені, перед ними вже гудуть гуслі, тумкає бубен і пищать ріжки та сопелі й витинають колінця прямо на дорозі лицедії-скоморохи! Сама собою на Володимирових устах розквітла усмішка – бач, як стрічають! У тім і був його задум переночувати у Вишгороді – аби тут взнали про повернення князя та встигли, як слід підготуватися. Володимир давно вже зрозумів: коли хочеш, аби тебе стріли вдома з радістю, дай усим годину, не падай, як сніг на голову, поночі, коли Хорс на небі.
Від воріт до самого терема по обидва боки тіснилась старша дружина, а на ґанку вже стояла, очікуючи свого князя, Рогніда-Гореслава з малим княжичем Ізяславом та двома найшанованішими горянами: Дідославом і волхвом Переяром. Без поспіху зійшов з коня, пройшов між боярським кодлом зі схиленими в учтивому поклоні головами, по східцях піднявся на ґанок і пообнімавшись з Переяром та Дідославом, постав перед жоною.
– Гой єси, мій княже! – вклонилася, як покон велить, непокірна жона-полочанка.
– Будь здорова й ти. Бачу, що скучила! – самовпевнено проказав, дивлячись Рогніді в її світло-сірі, мов уклад, очі, десницею ж притуливши до своєї ноги малого Ізяслава. – Як княжилось, Ізяславе?
І не дочекавшись від зніяковілого княжича відповіді, повернувся до старшої дружини:
– Упокорив Судову, бояре!
– Сла-а-ва князеві!! – понеслось над Горою.
– Вовчий Хвіст три тисячі ятви[474] веде.
– Сла-ва-а-а-а!! – Гора не жаліла горлянок. – Сла-ва-а Володимиру Святославичу!
– Кличу старшу дружину завтра на пир!
– Сла-а-а-ва-а!!!
– Що тут у нас? Сли грецькі ще в Києві? – ледве дочекавшись кінця боярського віншування, звернувся князь до Дідослава.
– Другий місяць чекають тебе, княже.
– Добриня хіба не прибув?!
– Ні, княже, – здивувався боярин.
Гінець від Дідослава зі звісткою про слів з Царгорода наздогнав Володимира тижнів ще п'ять назад, у дреговицьких землях, та хай би від кого не були ті сли, проте хто ж би з походу через таке назад вертався? Зате був час помислити без поспіху й навіть до вуя Добрині в далекий Новгород гінця послати: так і так, просить великий князь до Києва на раду поспішити, бо сли прибули й не від когось там, а від ромеїв.
Тільки де ж вуй? Чи не сталося лиха якогось? Немолодий вже Добриня і шлях з полунощних земель довгий... А так кортить швидше довідатись із чим ті сли прибули?!
Цей світ поділений на обжиту християнами ойкумену[475] та окраїнні землі, споконвіку населені страшними істотами: одноокими кіклопами, багатоголовими гідрами, всілякими лікантропами[476], сиренами й морськими чудовиськами – китами та, звісно, дикими племенами, що не знають істинного Бога, творять всілякі неподобства і живуть в страшних гріхах. На периферії ойкумени, за Єгиптом, віддавна селяться чорні, мов ніч, ефіопи, за землями германців – бездушні біляві франки, що дані ойкумені у вигляді Божої кари, за болгарами лежать степові землі кочових турків[477] та пацинакитів[478], а ще далі, в нескінченних лісах над Борисфеном* живуть жорстокі племена росів-тавроскіфів.
Центром ойкумени є, звісно, благословенна, Богохранима Василі́я Ромео́н: пряма спадкоємиця давньої володарки світу – Римської імперії. Лише ромеї варті панування над ойкуменою; навіть пихаті романі[479], що ширять світом єресь спотвореного ними Христового вчення, втратили на це право. Бог береже любу Його серцю Василію Ромеон, поставивши ромеїв на чолі всього відомого світу. Це Він зводить на трон василевсів, даруючи їм владу над усіма. Саме Бог наділяє людину чеснотами, що сприяють її входженню у владу та просуванню по владних щаблях аж до самого автократорства, але, звісно, лише порфірородні особи є найперш гідними влади василевса.
Намісник Бога на землі, Його десниця, василевс править заради істини, у строгій відповідності зі зводом канонів, забезпечуючи своїм вірнопідданим ромеям справедливість і закон. Страх Божий убезпечує василевса від негідних вчинків. Коли ж, боронь, Боже, станеться протилежне і автократор забуде Божі заповіді до такої міри, що озлобить проти себе цілий народ, тоді, як повчав у своєму писанні Костянтин Багрянородний[480], він втрачає право зватися християнином та займати трон василевса і може бути вбитим будь-яким ромеєм, як це й сталося з Романом Другим, Никифором Фокою та Іоанном Цимисхієм.
Нині трон василевса ділять двоє молодих синів Романа Другого: Василій і Костянтин, що до повноліття не могли правити самостійно і зійшли на трон лише по смерті отруєного Іоанна Цимісхія. Співправити важко, майже неможливо, але Господь відвів молодшого з братів, Костянтина, від тягот влади – той замість честолюбства щоденного труда по управлінню імперією захопився розвагами: перегонами на іподромі та грою в м'яч.
Коли Василій посів трон, йому було трохи більше вісімнадцяти літ. Він не мав жодного досвіду управління найбільшою державою світу, а відтак усі турботи звалив на свої плечі його дядько – проедр[481] Василій Ноф. Позашлюбний син автократора Романа Першого Лакапена, він був кастрований ще в грудному віці, аби не міг посягати на трон василевса, проте завдяки своєму походженню та дарованим Богом здібностям євнух Василій довгі літа, кілька десятиліть, був при трьох попередніх василевсах другою особою імперії: спочатку мегабайолом[482] Романа, потім, ставши його паракимоменом[483], лишався таким і при Никифорові Фоці, й при Іоаннові Цимісхію, а привівши до влади порфірородних синів Романа Другого, отримав зумисно для нього створений ще й титул проедра.
Аби гідно правити світовим кораблем з гордим йменням "Василія Ромеон", котрий в розбурханім океані життя спритно лавірує між підступних скель мерзенного варварства, що з усих боків оточує імперію, ще дід нинішніх молодих імператорів Костянтин Багрянородний радив своїм потомкам бути серед підданих наче Христос серед апостолів, чинити все лише в ім'я імперії – на благо її, варварів же тримати в покорі силою зброї, золота чи навіть обману, бо останній не є гріхом, коли здійснюється відносно тих не гідних поваги, богопротивних дикунів, що посягають на серце ойкумени.
У василевса багато помічників. Окрім синкліту[484] справами імперії займаються цілі відомства – логофісії. Збір податків забезпечує логофісія генікон, набором до війська та оплатою воїнів опікується логофісія стратіотська, а кавалерією василевса – логофісія агели. Та чи не найважливішим з них є логофісія дрома, що займається і поштою василевса, й усіма водними та наземними шляхами імперії, а головне – стосунками з варварами і розвідкою поміж них.
Мир та спокій Василії Ромеон тримається на трьох опорах: дипломатії, війську та кораблях, що можуть метати на ворога таємничий "пір іргос" – негасимий "рідкий вогонь".