Споглядаючи, слухаючи деякі витвори цього "мистецтва", хочеться сказати: але ж і душа нині у Людини, хай йому грець... Нічого не залишилося від Природи у цій душі.
Фідій, Мікеланджело чи Айвазовський – що сказали б вони, побачивши сучасні "шедеври": інсталяції із сміття чи абстрактний живопис?
Нині панують у нашому житті люди, у яких втрачене, зовсім відсутнє почуття краси. Вони особливі. На природу вони поглядають лише під одним кутом зору – що ще можна отримати тут просто так, безоплатно і не витрачаючи зусиль? Для них існує лише одна краса – грошових знаків.
Це вони спотворили красу Славутича своїми греблями, згубивши його велич і волелюбний дух.
Наймогутніші з них забудували дніпровські береги Києва своїми хатками і тепер, користуючись владою, щовесни творять злочин, скидаючи з водосховищ Дніпра велетенські об'єми води з однією лише метою: запобігти деснянській повені та зберегти своє майно, гублячи при цьому безліч риби і не дозволяючи нашій Десні очистити, оживити та підтримати свою заплаву. Незаконне існування власної хатки – пилинки на обличчі Землі – вони ставлять вище від благополуччя Ріки, котра, на відміну від копійчаної вартості усих отих хаток, власної вартості, як такої, взагалі не має, бо Безцінна.
Квінтесенція урбанізованого гомоцентризму!
Найслабші приїздять на водойму і, не втрачаючи нагоди, починають прямо біля води мити свої автомобілі – заощаджують копійку чи бережуть чистоту власної садиби?
"Скніти" над вудками – не для цих людей. Простіше, веселіше і результативніше кинути у воду вибухівку. Скільки часу економиться! І якщо ці навряд чи вважатимуть себе рибалками – їм це просто ні до чого, радше вони себе бандитами назвуть, то ті, що ставлять кілометри сіток-плутанок, або вибивають водойми електровудками – ті, стукнувши себе в груди кулаком, впевнено казатимуть: "Я – рибалка!"...
Чи в лузі, біля води, чи у лісі, вони поводять себе як чужинці з іншої планети: зарозуміло, нахабно, безцеремонно. Певно, в цей час вони самі собі здаються бувалими, тертими та сміливими, мало не першопрохідцями. Але варто більшості з них залишитись дійсно сам на сам із Природою – пропадуть ні за цапову душу без переваг своєї цивілізації. Пропадуть через те, що чужі, що непоєднувані ніяким чином із Природою, котра їхнім прабатькам була колись матір'ю, а для них стала лише чужою коморою із дармовим добром.
"Армагеддон – лише питання часу"?! Мені раптом приходить на згадку проповідь, почута у далекому дитинстві від баби Явдохи: "про чотирьох вершників на конях і про сім ангелів з трубами, і про зірку, що впаде з неба, від якої у всіх ріках та колодязях вода стане гіркою і люди вмиратимуть від тієї води, і про сарану, в залізо заковану", і про якихось "птиць із залізними носами, що літатимуть у повітрі"... А оці, що вони горлають нині? "Випустити демонів і побачити їх політ!" Випустили! Бачимо...
Не раз і не два доводилось спостерігати мені у лісі чи на Десні поведінку людей, що втратили свій зв'язок із матір'ю-Природою. Одних це гнітило, навіть серед нашої лагідної природи вони почувалися незахищеними, неприкаяними, майже загубленими: навколо все незвичне, підозріле – хтозна, що від нього очікувати, – швидше за все якогось нападу, а, головне, – відсутні звичні зручності, навіть асфальту немає. Іншим здавалося, що в такому випадку доречною буде власна упереджена агресія і вони самі починали діяти як ґвалтівники. Бачив я і зовсім байдужих до природи людей, котрих навіть пошук грибів у лісі не цікавив аніскілечки, а перебування на Десні здавалося їм марною тратою свого дорогоцінного часу.
І хіба ж це одні лише мешканці міст? Та серед жителів сіл і селищ, як не дивно це для мене, їх не менше! Для таких людей увесь світ лише чорно-білий, все міряється на один копил: "є мені від цього користь – користі немає".
Неподалік від Сохачів, вище Речища, майже на кілометр простягнувся чудовий, один із багатьох наших, деснянський плес із чистим білим піском і пологим, порослим червоним верболозом та ожиною, берегом. Кращого місця для відпочинку годі й шукати. Завітали якось ми туди удвох із дружиною, аби скупатись та засмагнути і перше захоплення швидко змінилось на гіркоту: купи пластикових пляшок, пакетів та скляної горілчаної тари валялись по кущах. Мухи, оси... Вже й тут цивілізація залишила свій слід – не лише купами сміття у верболозі, але й гнійними виразками у душах тих, хто це зробив: "Зібрати після себе сміття і відвезти – а яка мені з того користь буде? Ніякої, лише час свій втрачу!"
"Армагеддон – лише питання часу"?!
Гірко на душі. Гірко від усвідомлення того, наскільки вразлива Природа: ось, будь ласка, тому доказ – достатньо двох автомобільних динаміків, аби полишити цілий кілометр деснянського русла його невід'ємної складової – тиші. Спитай у кого хочеш: що є незаймана природа? Кожен, хто здатний думати, скаже коротко: свіже повітря, невитоптана трава, чиста вода і тиша. Якщо нема хоч одного чогось із цієї четвірки, то про яку незайманість можна говорити? Чи виникне тоді хоч у когось бажання захоплюватися такою вищербленою красою, або розповідати про неї іншим? Я сиджу, бездумно впершись поглядом у свої поплавці, і все ніяк не можу зосередитись.
Ревище, убивця Тиші, дратує, тому коли поплавець раптово іде під воду, я реагую на це не так, як завжди: підсічка виходить і занадто сильною, і занадто різкою, але головне – запізнілою. Волосінь з гачком аж вилітає із води, – от, чорт! Гарний був кльов – горошину зняло, мов би її і не було.
Вже просто по інерції я підкидаю у воду трохи гороху, чіпляю на гачок чергову горошину, закидаю вудку – задля чого? Сам не знаю – хіба що за звичкою... Задоволення щезло так само безслідно, як щез бобер, як зник невідомо коли підорлик і я вже починаю замислюватись над тим, куди і мені подалі втекти, аби лиш мої вуха не чули оцих пекельних ревів.
...Аж ось вони нарешті припинились. Чи це хтось із киян у такий спосіб будив решту своїх, чи акумулятор бережуть, але стихло так само раптово, як і почалось. Проте пошматована, перелякана Тиша повернулась не одразу. Спочатку залягла мертва Німота і лише згодом, неначе крізь вату цієї німоти, мій уражений слух почав відчувати повернення живої деснянської Тиші, яка сама себе латала тоненькими ниточками пташиного співу та сплесками себелиних зграйок, що віялом втікають від переслідувань судака на бистрині трохи нижче того місця, де сиджу я.
Зіпсований настрій дається взнаки. Ревище неначе перервало ниточки мого зв'язку з Десною і я все ніяк не можу взяти себе в руки, відновити внутрішню рівновагу. Навіть півдесятка густірок, що їх таки вдалося мені зловити за якусь годину після настання Тиші – ще не свідчення того, що зараз ми з Десною знову єдині. У цьому я і себе відчуваю винним: ледь настала тиша, забринів у кишені мій мобільний. Телепень! Ну навіщо було брати оцю цяцьку з собою? Хіба не маю я права на власну, лише мені одному належну, дещицю вільного часу, якщо навіть тут, у Журавльовому, мушу так недоречно, так безглуздо, відчужено по відношенню до Десни, до Тиші бубоніти, вирішуючи робочі питання, неначе спілкуватись із якимось потойбічним, далеко не найкращим із світів?
...А з глибин пам'яті раптом починають спливати напівзабуті спогади шкільних років, коли все було не так, все було краще, куди чистіше, справжніше, живіше: і Журавльове, і луг, і озера... Згадалася раптом Коваленчиха і та наша улюблена купальня із білим крупним піском, із чистою прозорою водою – як там вона? Оце поглянути б на неї: чи змінилась вона за той тривалий час – це ж скільки ? – здається, тридцять п'ять чи шість років, як я востаннє там був...
Мати Божа! Стільки часу спливло за водою – вважай, півжиття людського... Я ж так добре, виявляється, пам'ятаю всі ті дитячі ще, по суті, відчуття свіжості та бадьорості юного тіла після довгого купання, дотик гарячого сипучого піску і те, як брали на п'явку окуні поряд із друзями, що бовтались у воді – так, неначе це було не те що три роки, – три місяці назад! А тут – третина століття...
Щось таке сталося із моєю душею – неначе проситься полинути туди: до Коваленчихи, до Філонового бродка, в дитинство. Проситься так несміливо, ненав'язливо: "Поїхали.., подивишся, як вона там, ти ж не раз уже поривався це зробити. Невже і цього разу не знайдеш часу?"
Я починаю складати снасті і за десяток хвилин вже йду до Забоки. Кияни стьобають спінінгами ріку, хоча у нас о цій порі ще не заведено полювати на хижака – у нас на спінінг починають ловити ближче до осені. Ну що я їм скажу про вбивство ними Тиші? Покрутять пальцем біля скроні. Такі речі людина або розуміє сама, або не зрозуміє ніколи і нізащо.
Завівши автомобіль, рушаю. Автомобіль... Ще п'ять років назад на Десну їздив винятково на велосипеді, а це і сам підпав під загальний вплив. Лише піддавшись своїй слабкості, зрозумів: хіба ж можна порівняти відчуття від Лугу, коли ти їдеш по ньому на велосипеді, з тим, що відчуваєш у автомобілі? Якраз в автомобілі ти нічого і не відчуваєш, у цьому і полягає вся різниця.
Як розібратись по суті, то велосипед – чи не найкращий засіб пересування, вигаданий людством. На жаль, лише тоді, коли не брати в розрахунок те, що у виготовленні велосипеда задіяні і металургія, і хімія, і машинобудування. Одне втішає – при користуванні повітря не забруднює. Ну і, звісно, педалі потрібно крутити, а це лише на користь господареві.
Сидячи на велосипеді, ти бачиш значно далі, ніж із кабіни легковика. Ніщо не заважає тобі вертіти на всі боки головою, чути всі звуки, котрими повниться луг, пити настояне на лугових ароматах повітря: густе та цілюще, аж п'янке, – посеред літа, сухе і витончено духмяне – в пору бабиного літа, м'яке та соковите – під час осінніх туманів.
Їдучи на велосипеді лугом, ти розчиняєшся у ньому одразу ж, як тільки скотишся з якої-небудь коропської гори прямо у його зелене безмежжя. Маючи за транспорт велосипед, рибалці куди легше стати на Десні своїм, аніж тоді, коли він приторохтить туди геть чисто відрізаним від навколишнього світу у своєму металевому ящику під назвою автомобіль.
У цьому світі за все доводиться платити.