Найбільший його аргумент це те, що, мовляв, такого вигляду як я, були всі махновці.
— Ви думаєте, Пилипе Івановичу, що Микита кінчить ваші чвари, написавши на вас донос?
— Все можливе. Виклики на допит можуть бути через ріжні причини, або й без причини, і поки розшукають, та ще чи й шукатимуть, в архівах сліди про мою службу в червоній армії — мене запроторять кудись на північ і слід за мною зникне. Учора я зайшов до пиварні, а там мій родич, запропонував мені випити пива. Тут почав мене Микита намовляти не ловити гав. Спочатку я не розумів, що він має на увазі та, вслухавшись, збагнув, що він хоч і каліка, але Довгалевого роду — тямкий, практичний і передбачливий. Намовляв мене здобувати собі кар'єру. На його думку, я міг би бути десь завідувачем господарства або керівником магазину, де можна почуватися, як вареник у маслі. Може там знайшлося б місце і Микиті сторожем. Тоді б він мовчав.
— І що ж ви Микиті відповіли?
— Я пообіцяв подумати. Бачу, що Микиті дуже хочеться, щоб я поліз у партію і начальство. Тоді йому буде вигідніше тероризувати мене своїми погрозами, бо я б від нього відкуповувався.
— Мені здається, що у Микити вистачить розуму з доносами не потикатися, йому доцільніше мати вас на волі й членом партії, — висловив свою думку Микола.
Шахтарі замовкли.
Ледь відчутний вітрець діткався Миколиного обличчя, лоскотав, ніби розумів, що робить людині приємність. Від Миколиної роздратованости вже нічого не залишилось, він поважно перейнявся долею свого бригадира. Час направить на відповідний шлях.
— Дякую тобі, Миколо, що вислухав мене. Часто до болю кортить розповісти про себе... А зараз ми ще зайдемо до пиварні випити новобаварського пива, — запропонував Кваша.
Пиварня, як і всі заклади та установи селища, містилася на головній вулиці. Вона нагадувала лазню з забрудненими вікнами; з розчинених навстіж дверей вибивались на вулицю густі випари. Вони смерділи сумішшю поту й гнилих покидьок.
У довжелезному приміщенні, серед тютюнових хмар, за столами сиділо так багато шахтарів, що Микола жартома подумав: "Невже ще хтось залишився в бараках? Здається, тут уся Підверб'янка". Складалося враження, ніби всі присутні гомоніли разом, намагаючись один одного перекричати.
Пилип Іванович, користаючись з досвіду, а може й з протекції, хутко отримав декілька кухлів пива. Серед загального гамору було чути навіть спів. Хтось фальшиво скиглив, хтось сварився, вигукуючи люті погрози. Тут скаржилися на свою долю, гістерично сміялися. Усе, чого собі бажали люди хоч на короткий час, те знаходили під дахом пиварні в склянці.
Микола не раз навідувався до пиварень у Кадіївці; його вабила туди не горілка й пиво, а щирість шахтарська, що прокидалася у підхмелених людей. У пиварнях люди не соромилися витягати з грудей серце своє — показували його всім, хто хотів на нього подивитись.
Підсунувши пиво ближче до Миколи, Пилип Іванович випив своє з такою обережністю, ніби воно було гаряче. Пригасивши спрагу, казав:
— Хіба то клюб, куди ти ходиш після роботи? Там можуть розважатися тільки діти. Справжній клюб тут. Ось придивися уважно: он розмахує своїми догими руками Яким Сливинський, з кимось свариться Семен Лягуша; дудлить пиво Попик, а в правому кутку сидить, як півень на жердці, хоч і не з нашого бараку, зате легкий на згадку Микита Довгаль.
— Отой худий, з нестриженим волоссям?
Микита Довгаль також побачив свого родича Квашу, схопився й уже стояв біля їхнього столу. Він дійсно вигляд мав не надто привабливий. Маленький, руки й ноги здавались повикручуваними, а очі круглі й злі, як у вепра. На зморшкуватому обличчі з'являлися й зникали гримаси, що в якісь мірі були чи то усмішкою, чи проявом внутрішнього болю.
— Може хочеш щось сказати? — сідаючи за стіл, мовив він до Пилипа Івановича.
— Випий з нами склянку горілки, — посунув Пилип Іванович порцію, що стояла на всяк випадок.
Микита випив і, вибалушивши очі, шукав на столі закуски.
— А ти хто такий? — утерши тоненькі губи, запитав Микита.
— Вибійник з моєї браґади, — замість Миколи відповів Пилип Іванович.
— Умієш ти, Пилипе, собі людей добирати. З твоєю бригадою ти далеко підеш.
Пилип Іванович не мав бажання вдаватися в балачки з осоружним йому родичем і вирішив перемовчати.
Переконавшись, що Пилип Іванович не має наміру з ним розмовляти, Микита подратовано просюсюкав:
— Май на увазі, Пилипе, ти робитимеш те, що треба робити; якщо ж моїми словами легковажитимеш, то пізніше шкодуватимеш і каятимешся. Це я тобі кажу як близький родич. Зрозумів? А тепер розважайтесь...
Микита підвівся якось боком і пошкутильгав до свого столу. Пилип Іванович і Микола мовчки проводжали його поглядами.
Раптом Микола схопився й подався хутко за Микитою. Дігнавши його, схопив тяжкою рукою за кістляве плече. Здивований Микита дивився на Миколу.
— Попереджую, що з вашого залякування нічого не вийде, — суворо мовив Микола. — Не забувайте, що ви маєте справу не з самим Пилипом Івановичем. Якщо ви ще раз насмілитесь хоч писнути про Пилипа Івановича... — почав був погрожувати Микола.
Микита затиснув кулаки, але стримався й пішов до свого столу.
Зніяковілий Микола поплентався до Пилипа Івановича. Той підвівся й попрямував до дверей, а Микола за ним.
— Микита цього тобі не подарує. До того ж ти зіпсув усі мої плини, — сумно говорив Пилип Іванович.
І либонь з жалощів до зажуреного хлопця погладив його по спині, бо розумів, що Микола робив це з любови до нього, з поваги.
Після того безглуздого випадку Миколі було дуже прикро, — на погрозу відповів погрозою, ніби був досвідченим забіякою, хоч сам ще ні разу не бився. Зате шахтарі битись уміють. Тепер він, на всяк випадок, особливо пізніми годинами, триматиметься обачно... В цей час усі культурні сили селища були мобілізовані на готування до урочистої стахновської зустрічі, виняткового за своїм задумом шахтарського свята.
Микола і мистець Панас Король готували пропаґандивну продукцію в чотири руки. Панасові, за порадою Ольги Павлівни, довелося припинити різьбарство й узятися за малювання гасел.
У клюбі відчувалася ділова напруженість: вправлялися шахтарі, школярі, — готувалися до виступу перед стахановцями. Напружено жила вся Підверб'янка. Тягареві авта виїздили із селища, навантажені столами, стільцями, лавами й ріжним будівельним матеріалом. Кружляли чутки, що стахановцям безкоштовно даватимуть харчі, а тому кожному хотілося потрапити на свято, хоч не кожного вважали за стахановця.
Призначеного дня тягарові авта вивозили із селища тих шахтарів, котрі отримали від шахткому спеціальні запрошення. На одно з них упхався й Микола. Авто бігло по мало уїждженій дорозі, зарослій споришем, — ця дорога сполучала селище з сусіднім селом Перещіпним, а навколо виднівся безмежний хвилястий степ.
Зненацька виникла широчезна й глибока балка, перетята високою, оброслою вербами греблею, утворюючи ставок. Вода в ньому стояла непорушно, мов закрита бляхою. Верби принишкли, ніби здивувалися, угледівши гомінких гостей.
Переїхавши греблю, авто зупинилось у гаю, що мальовничо вкрив увесь південний бік балки від самого берега до шпиля. Серед гаю знайшлася простора галявина, поросла гравою, ніби самою природою пристосована до масових гульбищ. Тут уже зробили якесь підвищення, подібне сцени, а перед нею розставили столи.
Микола побачив свої наслідки малювання: куди не кинь оком — скрізь прапори й гасла, головне — гасла. Вони закликали, намовляли, вимагали. їх ніхто не помічав, люди сприймали це як декорацію, як листя на деревах, чи хмари в небі.
Оглянувши святкові споруди, шахтарі потягнулися до ставу. Чулися голосні розмови, жарти, сміх, відчувався святковий настрій.
Микола йшов вздовж ставка, що кінчався великим болотяним плесом. Подалік від берега плавали табунці свійських гусей та качок, а за ставком, на обидвох узбіччях розлогої балки стояло село Перещіпне, звідки походив бригадир Пилип Кваша. Навіть здаля видно було небілені, занехаяні з часів колективізації, убогі хати. Сади вже давно повирубували на паливо ще в роки голоду.
Брів Микола берегом ставка, намагався ні про що не думати. З берега хтось кидав у ставок камінці, якийсь хлопчина намагався сухою гілкою притягнути до себе з води глечик насіння купавки. Миколі кортіло наламати пухких чорних котиків рогозу, хоч не знав, що з ними потім робити.
Аж ось заграла оркестра — це був заклик сходитися. Микола попрямував до музики.
— Куди тікаєш, Миколо? — почув знайомий голос.
Під кущем глоду сидів Пилип Кваша з своєю Одаркою. Микола бачив її вперше. На нього дивилася й доброзичливо усміхалася красива молодиця.
— Ти мені зараз будеш потрібний, Миколо, — казав Пилип Кваша. — Мене, бач, виберуть до президії, то ти потоваришуй моїй Одарці.
Микола зразу знайшов з Одаркою спільну мову: похвалили погоду й вибране місце для свята; Микола висловлював захоплення цим поетичним закутком, якого, мабуть, не знайти в усьому Донбасі. У відповідь йому Одарка казала, що він помиляється — у їхньому районі є такі чарівні місця, що можуть конкурувати з прославленим слов'янським курортом або з Святими Горами. Вона радила Миколі побувати навесні коло берегів річки Бик. Враження були б незабутні...
Коло столів звідкись узявся Петро Попик і, не витрачаючи зайвих слів, кивком пальця запросив іти за ним. Виявилось, що бриґада не забула й про них.
Біля сцени метушилися організатори свята Рябов і Потєхін. Ці керівники ніби провадили якусь складну гру, заглядаючи в список, що його мав Рябов, кудись бігли, щоб знову зіткнутись.
Нарешті гру припинили. Повільним, урочистим кроком вийшов на сцену Рябов. Гамір зразу ж ущух. Потім пішло усе, як і передбачено. Шахтарі вислухали його палке вітання й одностайно ухвалили список президії стахановської зустрічі. Головним промовцем був Рябов. Говорив він енергійно, вимахуючи руками, а шахтарі тихенько розмовляли.
За широкою спиною завідувача копальні Федюкова сидів Пилип Кваша. Він спостерігав як Микола і Одарка про щось гомонять. Чи не про нього бува? Але він був певний, що Микола нічого зайвого Одарці не скаже, як не обмовиться й вона.
Та й про кого ж їм розмовляти як не про Пилипа Івановича?
Микола несподівано не лише для Одарки, але й для самого себе, тихенько шепнув:
— Він вас дуже любить...
Одарка запитливо видивилася на свого сусіда.
— Це я про Пилипа Івановича, — додав Микола.
— З якої нагоди це ви бовкнули? — усміхнувшись, спитала вона.
— Справді бовкнув.