У кутку біля стінки лежала жінка, поруч неї сидів усіяний ластовинням хлопець, трохи, може, більший за Василька, а далі від них зліг на скриньку зарослий по самі очі густою чорною бородою дядько.
– Можна мені тут? – спитав у нього Василько, показуючи на просторінь між дядьком і жінкою. Жінка підвела голову, хотіла щось сказати, та дядько її випередив:
– Ото бачиш трійко дітей? – кивнув він головою на малят, що гралися серед кімнати. – То все цієї молодиці. Одначе, лізь сюди, я трохи посунуся, поки місце ще є.
Василько зняв з себе торбу й поклав на піл.
– Скільки ти грошей дав тому босяцюзі? – спитав дядько.
– А я не знаю, – знизав плечима Василько. – Скільки було...
– Копійок, мабуть, з п'ятдесят, якщо не більше, – поміркувавши, мовив дядько. – Було б не давати. Шкода, однаково проп'є. Допився той граф, що вже й украсти нездатний... А ти ж звідки такий будеш?
– Здалека, з Дешевців.
– Не чув таких Тутешні околиці я знаю. А чий ти? Теж арештантів син?
– Нічий я, бо сирота круглий.
– Тепер більше ходять арештанські діти. Біда, хлопче, та й годі...
Дядько вже не розпитував далі, зібрав у жменю бороду й задумливо м'яв її, а Василько розв'язав торбу й сів вечеряти. До нього підсунувся хлопець у ластовинні.
– То ти Василь? – спитав він несміливо.
– Авжеж що Василь, – переламавши надвоє перепічку й подаючи половину хлопцеві в ластовинні, сказав Василько.
– І ти аж за море йдеш?
– Авжеж.
– А там гарно?
– Там усе є. Не треба нікому побиратись.
– Ми й не побираємось, – нагло, мов від фізичного болю, скривилось обличчя в ластовинні. – Нас обікрали, то ми на залізницю грошей просимо. А як назбираємо, одразу до батька поїдемо.
– Просити не гріх, коли треба, – заспокоював Василько хлопчину.
– А мене звуть Ваньком.
– У мене в селі був товариш Федько. А собаку його звали Лиском.
– Нашого Бровка козак зарубав шаблею.
– Я козаків ще не бачив.
– Чубаті, в чорних киреях та синіх штанях. А на штанях червоні смуги. Ті козаки б'ють людей страшенно. І кіньми топчуть.
– У нас бунту не було, бо ні одного пана близько нема.
– А ми свого пана спалили. А землю його хотіли поділити. А за те батька відвезли до Сибіру.
– До Сибіру теж далеко...
– Мама хату продали. А злодії в неї на станції з пазухи гроші витягли.
– Пішки не дійдете. У вас малі діти.
– Нас тепер стереже дядько Петро. Щоб ще раз не обікрали. У дядька Петра син у Сибірі. Разом будемо їхати.
– А я пішки. Мені аби море обійти. А там уже починається теплий край.
– Чи й там пани е?
– Нема. Там кожен сам собі пан.
– А земля чия?
– Всіх. Там землі, скільки хочеш. Не перейдеш і
не переїдеш її.
– А базари там є?
– Базари? Повинні бути базари. А куди б же люди з'їжджались, щоб побачитись та погомоніти й під возами випити? Без того людина не обійдеться.
– Минулої ночі тут пили–пили, а тоді почали битись. Господар страшенно розсердився й повигонив їх з хати...
– У теплих краях не б'ються... Нема за що...
До нічліжки крізь запорошені шиби вікон вливалися потоки синіх присмерків, зафарбували вони
людські постаті, увесь простір приміщення. Один по одному приходили ночувальники, ставало все гомінкіше, чувся сміх, хтось голосно стогнав, у кутку навколо свічки картярі вигукували лайки.
Ванькова мати повкладала біля себе менших дітей, накрила їх рядном, і вони поснули. А хлопці, Василько з Ваньком, забувши про втому, тихо гуторили, не помічаючи того, що діялось навколо них.
Василькові його новий знайомий сподобався. Звичайно, Ванькова доля, як і доля його матері з дітьми, сумна, і коли б Василько міг, він припинив би їхні страждання, повернув би їм батька з Сибіру, наділив би землею, хай би жили так, як воно людям належиться.
Але Ванькове страждання відрізняється лише дрібницями від страждань інших людей, що шукають собі притулку в смердючих нічліжках, що живуть в погрузлих у землю похилених хатах по селах, що нидіють у темних вологих підвалах міських кам'яниць. А сльози в усіх однаково гіркі, а зітхання однаково тяжкі. Василько вже досить набачився лиха людського і все більше переконувався, що єдиний порятунок людям – теплі краї. Але довго терпіли люди, хай же й далі терплять, хай жебрачать, крадуть, пиячать, з розпуки сваряться й б'ються, поки розбереться Василько в білому світі, що воно і як, і тоді покладе край усім неподобствам.
До нічліжки тихо, мов крадучись, увійшов з ліхтарем у руці малий та ще й скоцюрблений дідок і, спрямовуючи промінь світла до кожного ночувальника, гостро вглядався в обличчя й переходив далі. Так обійшов усе помешкання, заглядав під піл і не сказав ні слова, аж поки не опинився знову біля дверей та не повісив над ними ліхтаря.
– Панове! – підніс він руку вище від голови, запрошуючи до тиші, хоч з його появою й без запрошення все вгамувалось. – Панове! – повторив скоцюрблений дідок своїм не по–людськи верескливим голосом. – Панове! Я люблю порядок. Прошу з цим рахуватись...
І зразу ж зник. У нічліжці хтось закашлявся, хтось вилаявся, знову загуділи голоси, помешкання наповнилось звичним гомоном, що в ньому люди топили свій час і думки.
– Сердитий господар, – казав Ванько. – Хто йому не сподобається, то виганяє на вулицю. І його бояться. Тепер ночі холодні. Куди дінешся?
– У теплих краях і вночі тепло, – завважив Василько.
– Там усе гарне, – перейнявся Васильковим переконанням Ванько. – А знаєш що? Візьми й мене з собою. Нам обом краще буде, ій–бо, краще. Василько усміхнувся.
– Тобі не можна зо мною йти. Ти ж бо в матері старший. А хто їй допомагатиме?
Ванькове обличчя посмутніло, він подивився на руді голівки дітей, пробіг поглядом по скорченій материній постаті й зашарівся.
Гримнули двері і в помешкання всунувся, похитуючись, мов на човні, граф Чвиркін. І зразу ж заспівав:
Звоніл звонок нащот повєрки,
Ланцов задумал убежать, –
Не стал повєрки дожидаться,
Проворно стену стал ломать...
І дійшовши до середини приміщення, граф
Чвиркін пісню обірвав.
– Ей, ви, братія! – загорлав він. – Покажіть мені того пістолета... Мандрівника...
До нього не відзивались, ніби й не чули.
– Позакладало вам, чи що? – роздратовано питав граф Чвиркія. – Чи в морду хочеш?
Гамір ущух, стало тихо, як і при вході власника нічліжки, звичайно, не тому, що ніхто не хотів бути битим, бо загроза нікого безпосередньо не стосувалась, а щоб уникнути іншої неприємности. Якби цей дужий і рішучий гуляка, досить відомий усім тим, хто частіше шукає собі за п'ять копійок теплого притулку, та вчинив тут розгардіяш, то не оминути тоді появи власника нічліжки, а може, й поліції.
У приміщенні, здавалось, пояснішало, ніби ліхтар навмисне давав більше світла, щоб ліпше було видно графа Чвиркіна. Він, взявшися руками в боки, поводив банькуватими очима, вичікуючи на відповідь. Та багато з ночувальників взагалі не знали, про що мова мовиться, а хто знав, то мовчав, воліючи залишатися збоку від можливих непорозумінь.
Напруження тривало не довго. Василько навіть не встиг збагнути, чого вимагає розхрістана людина, навіть не подумав, що це його шукають, а здивувався, що дядько Петро й Ванькова мати, що вже були спали, несподівано посхоплювалися й крадькома споглядали графа. А може, вони й не спали, подумав Василько, може, вони прислухалися до розмови хлопців.
– Лізь під рядно, – смикнувши за сорочку Василька, прошепотів дядько Петро. – Лізь, бо знову грошей вимагатиме...
Василько не ховався. Якщо його шукають, то він повинен відгукнутись.
– Я тут, дядьку грахве!
– А, ти тут! – зраділо промовив граф Чвиркін і попростував до полу. – Це добре, що ти тут.
Він доплентався до Василька й тяжко сів на край дощок.
– Ти кажеш, що я граф? Сьогодні я справді, як граф...
– За хлопцеві гроші, – пробубонів дядько Петро. – Шкода, що мало було. А то б і на генерала допився.
– Замовч, бородо, – більш за звичкою наказувати, ніж погрожуючи, промовив Чвиркін. – Ти дурний, як пень. Для тебе генерал стоїть хіба на один щабель нижче від Бога. А для мене всі графи й генерали отам!
І він рвучко ткнув пальцем у напрямку долівки.
– Ти, бородо, нам не заважай. Ляж і замри! У нас з Василем буде важлива розмова.
– Знаємо ту розмову, – лягаючи, бубонів дядько Петро.
– Дай твою руку, Василю, – попросив Чвиркін.
Хлопець простяг руку долонею догори. Граф тримав її обережно й із замилуванням мовив:
– Легка в тебе рука, хлопче, щаслива рука. І взагалі, Василю, не можна тобі залишатися в цій зграї шакалів, – кинув він на натовп, що стояв осторонь полу й цікаво приглядався до розмови відомого пройдисвіта з безпритульною дитиною. – Ти, Василю, моряк далекого плавання...
Чвиркін пустив Василькову руку, над якою прорікав, як ворожбит, і почав поволі витягати з кишень пожмакані гроші, кидав їх на купу, що з неї не зводили очей пошарпані люди.
Очистивши кишені, Чвиркін розділив гроші на дві купки і одну з них посунув до Василька.
– Це борг, – сказав він байдуже, ніби справді повертав тих кілька мідяних монет, що взяв був у хлопця. – Чесність перш за все. Навпіл. Твоє щастя, моя гра. Бери ж!
Василько хотів відмовитись, та, поміркувавши, рішився забрати, поскладав папірці й сунув за пазуху.
– Ти народжений, Василю, під щасливою зіркою, – мовив Чвиркін. – не те, що я. Мені не щастить. Я на велике діло не здатний. Засипаюсь. А ти, бачу, будеш знаменитим злодієм. Твоє ім'я славитиметься в усіх столицях світу. Париж, Відень, Лондон, Монте Карло тобою пишатимуться. Але треба вчитись. Не марнуй, друже, часу. Без науки і щастя нічого не варте. Завтра я тебе виряджу до Одеси. За моєю протекцією, брате, тебе приймуть до злодійської школи. У мене, друже, є зв'язки. Я для тебе що завгодно. Таланти, брате, треба підтримувати. А ти маєш бісячий талант.
Василька аніяк не спокушала та наука, що її обіцяв доброзичливий Чвиркін. Хлопець шкодував за свою необачність, було б таки грошей не брати, тоді б легше відпекався від підпилого босяка.
– Мені вчитися ніколи, – казав Василько. – Мені треба йти в теплі краї.
– Що таке? – не то дивуючись, не то обурюючись, вигукнув Чвиркін. – У теплі краї?
І він голосно зареготав.
– Я ж тобі вже казав, нерозумне ти сотворіння, що теплих країв на світі нема. А як хочеш знати докладніше, то є тільки тепленькі, затишні куточки.