І ось тоді Хмель сам пише листа до воєводи путивльського і теж просить царської допомоги проти поляків та Вишневенького, сподіваючись, що православний цар схилиться на бік одновірців. Минає рік, і знову гетьман шле посла вже до самого царя. Приймали чигиринського полковника Хведора Вишняка в посольському приказі добре, та нічого не обіцяли. Бо ж із тридцять четвертого року мали мирний договір з Польщею.
За два роки навесні гетьман пише з Білої Церкви до царя, що Військо Запорозьке бажає стати під його високу руку.
Після того нещасливого Берестечка, якого й Петро Дорошенко скуштував, Хмель уже не знає, до кого йому вдатися. Православний государ мовчить. Польська шляхта по Білоцерківській угоді пре на Україну, нібито й війни не було. Старий князь-перевертень Самійло Корецький таке виробляє на Волині, що хай бог милує. Саджає на палі колишніх своїх холопів, здирає шкуру з пійманих козаків, смажить живцем люд християнський, коли хоче щось вивідати. І Хмельницький шле посольство до султана й пише таке, що гріх і казати. А що поробиш, як нема звідки сподіватися порятунку? Татари перекинулись до поляків.
"Тому що Греція визнає владу вашої милості, — пише гетьман султанові, — то і вся Русь, яка є однієї віри з греками і бере від них свій початок, хоче і могла б бути під владою вашої милості…" А в самого Хмеля від цього писання у носі, напевно, крутило. Думав Хмель, що як буде під султаном, той накаже кримським татарам знову повернути до козаків.
Але й султан вичікує. Всі вичікують і спостерігають: а як скінчиться ця війна між Короною і колишнім її васалом — Україною.
Минає ще два тяжкі, руйнівні роки, і Хмельницький звертається до царя: "Ми, Богдан Хмельницький, гетьман Війська Запорозького, і все Військо Запорозьке ніякому невірному цісарю служити не хочемо, тільки тобі, великому государю православному…" Ще й до патріарха Никона шле послів Хмель, щоби вплинув на царя. І аж тепер Олексій Михайлович озвався і зволив прийняти Військо під свою руку.
Пріся вловила знайому задуму в Дорошенкових очах — то вже що хоч йому роби, а гадатиме про свої козацькі справи, — легенько звільнилася з чоловікових обіймів, розібралася, лишилася в самій сорочці, підперезалася фартушком і пішла поратися до печі.
З надією зазирнула до світлиці:
— Що тобі, Петре, на обід? Юшки рибної чи холодцю? Чого тобі хочеться, щоб жіночка зготувала?
Глянув на Прісю, перепитав. Жінка махнула рукою: зараз краще його не чіпати.
Після присяги Хмельницький і Військо щиро служили цареві, чи не так? Хто, як не Хмель, своїм розумом привів під цареву руку Білу Русь і всю Литву? А гетьманові віддячили тим, що його посланцям (і Петро там був) в комісії під Вільно й місця не дали — і все те бачили польські комісари і цісарські посли.
Дорошенко вийшов у садок, сів під старою грушею, дивився, як мерехтить на сонці сріблясте листя.
Старий Хмель свого часу покладався на татар. Бо кримському ханові українські землі ні до чого. Військова здобич — ось на що важить татарва. І якщо та здобич велика і полон добрий, задоволений хан забирається в Крим і сидить там, поки гетьман не гукне його.
Якби не татари, хтозна, чим би скінчилися оті знамениті битви під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявою… Аж тоді почав Хмель особливо настійливо домагатися царської ласки, як побачив, що татари горнуться до поляків, і як зрадили вони козаків під Берестечком. Татарська кіннота — то сила. Петро не один раз бачив її в бою. І розплодилося тієї татарви, як гною. Хан може привести з собою і двадцять, і сорок тисяч, і всі шістдесят. "З ким хан, той і пан".
…А дід Петрів, гетьман запорозький Михайло Дорошенко, мав татар за найлютіших ворогів і не раз ходив на Крим. Петро щипнув себе за вуса. А його онук думає про них, як про спільників. Путі господні невідомі смертним.
Так, татари гарні, коли ситі і задоволені здобиччю. Коли ж не напоїти їх ворожою кров'ю, можуть пограбувати й союзників. Дуже просто! Служать тому, хто більше дасть. Так було після Берестечка. Пройшла орда сараною по Україні, витоптала, сплюндрувала, забрала по селах молодь і дітей. І продавали тих нещасних по невільничих ринках всього світу.
Непевні ті люди — татари та їхній хан. Цієї непевності зазнали і поляки на власній шкурі. Авжеж! Два роки тому зняли облогу України, бо раптом пішли від них татари.
Швед теж далеко. Ой як далеко, та й будь-коли може кинути все і помчати додому — рятувати свою корону. Так було і цієї весни, коли з козаками Антона Ждановича і семигородцями шведи взяли Краків, Варшаву, Люблін, Польща була майже звойована, та несподівано знялися і поспішили на північ, налякані чуткою, що Данія заміряється на їхні кордони.
Всі вони непевні, всі ладні взяти, та на тому світі пиріжками віддати… Поцілуй мене сьогодні, а я тебе взавтра.
У відчинене вікно чути було, як Пріся, соваючи в печі горщиками, наспівувала смутної "козака несуть, і коня ведуть, кінь головоньку клонить, а за ним дівчинонька білі руки ломить". Вибігла в садочок дворічна донька. Дикункою дивилася на Петра, не звикла до батька, а з сіней їй Пріся нашіптувала, щоб ішла до тата і поцілувала.
Дорошенко наблизився до дівчинки, взяв на руки, пестив, підкидав угору, але дівча злякано відвертало личко і тягнулося до матері, що стояла на ґанку, милуючись і журливо мружачи очі.
Гарна мала кицька, думав Дорошенко, в матір пішла. Ох і побиватимуться козаки за тобою, як я за твоєю матір'ю. Не раз сватав її, та й від інших свати хати не минали. Аж коли приїхав до Чигирина по Переяславській раді на чолі сотні, щоб провідати батьків… І Прісю, нарешті пов'язали його сватів рушниками.
Дорошенко посадив малу на коліно, почав гойдати, примовляючи: "Ой ша, гойда, ша, де кобила, там лоша! А кобила в лісі, а лошатко в стрісі!" Донька задивилася на широкі малинові батькові штани. Петро відчув, як з її маленького тіла виходить скутість, поклав на біляву голівку широку долоню.
Господи, скільки тієї радості людині треба, аби тихо було у світі! Але як учинити козацтву, щоб спокійно було на Вкраїні, щоб не шарпали її вороги і не точили на неї зуби вчорашні приятелі?
Повернутися до короля? Це все одно, що псові зжерти свою ж блювотину. Триматися нового володаря? Цікаво, чи привезе Тетеря з Москви царське підтвердження статей Богданових про козацькі привілеї? Не треба Петрові Дорошенкові ні маєтків, ні містечок і сіл у власність, ні боярства, нічого іншого, аби було на Україні тихо, вільно його дітям гратися, рости, вчитися, аби козацькі права і вольності ніхто не порушив. Бо в них наш спокій, наше життя, наша правда. І за них Петро Дорошенко віддасть все, що має тепер, і свою душу.
Що ж, будемо під рукою одновірного московського царя жити, служитимемо йому збройно, коли не зазіхатиме на вольності і не мішатиметься в справи наші. Якщо ж порушить цар козацькі привілеї, Дорошенко — буде його воля — гукне на допомогу татар, турків, шведів, французів, персів — кого завгодно, хоч самого сатану. Хай простить Господь йому ці слова.
Петро зняв малу з коліна, поставив на землю, легенько підштовхнув, щоб побігала садочком, і пішов до хати. Аж голова обважніла від тих дум нелегких… Пріся вже готувала на стіл обідати. Дорошенко сів на лаві, дивився, як спритно, без грюкоту розставляє жінка посуд.
— Зготувала твій улюблений холодний борщ з бурякового квасу і печеню з курки. А ще грибочки в сметані. Ти ж їх любиш.
Дорошенко обійняв Прісю, вона так і застигла, заплющивши очі, з рогачем у руці.
— Любий мій Петрусю… — шепотіла. — Як мені гарно, затишно з тобою. І так моторошно, журливо, як ти далеко…
Тільки взялися до ложок, коли двері в сінях — грюк, і на порозі гість — високий, сухий писар Війська Іван Виговський.
— Хліб та сіль, — вклонився господарям.
— Сідай, пане писарю, з нами, — відповів Дорошенко. — Прошу покірно, чим багаті, тим і раді, вибачайте.
Налили по чарці. Пріся накладала гостю закуски, а той дякував і прихвалював.
— За упокій душі гетьмана нашого Богдана, — підняв чарку Виговський.
— Вічна пам'ять славному батькові Хмелю.
Закусили грибами в сметані.
— На коли пан генеральний писар скликає козацьку раду? — спитав Дорошенко.
— Як тільки з'їдуться посланці з усіх полків українських. Я вже розіслав листи. Оце саме про раду й хотів поговорити з тобою, пане полковнику.
Дорошенко знав, що Виговський дарма не забреде до сусіди на обід. Не з тих, котрі вештаються по гостях.
— Пап Дорошенко знає, що генеральна рада має бути в Чигирині, на подвір'ї Хмельницьких, і має вести раду полковник чигиринський.
— Так, так, пане писарю.
— Але ж пан полковник відколи вже хорує, не годен і на вулицю вийти. Чи зможе він, як водиться, спитати все товариство козацьке, кого воно хоче на гетьмана: чи лишитися Юрасеві Хмельницькому, чи когось іншого — значнішого, заслуженішого бажає славне козацтво на гетьманський стіл? — Виговський насторожено зиркнув на Дорошенка й опустив очі в полумисок.
Дорошенко мовчав, чекаючи, що скаже далі Виговський.
— От я і подумав. Ти козак добрий, з діда козак, твого батька шанує товариство, і тебе козаки люблять. Я, себто ми, — поправився писар, — генеральна старшина: і пан обозний, і пан суддя, і пан осавула, і пан хорунжий — усі хочемо, щоб ти вів Чигиринську раду, пане полковнику.
Дорошенко здивувався.
— Я? Але ж є полковники старіші, заслуженіші.
— Старіші віком, та не… — Виговський зробив паузу, пожував сухими губами, багатозначно підморгнув Петрові на Прісю, що пила врівні з чоловіками, мовляв, яку кралю взяв, — та не за розумом. Тобі, пане Дорошенко, ми ввіряємо провести генеральну раду — щоб усе було по совісті, по закону козацькому, по приязні.
— Але ж, пане писарю, я ніколи… Ні, пане писарю, дякую за честь, але я не справлюсь. Генеральна Військова рада — то не жарти.
Виговський коротко засміявся.
— Не вірю, щоб такий славний, гарний козак, що не боїться ні кулі, ні чорта, та не взявся б за таке просте діло. Я все тобі розкажу, пане полковнику. Як починати раду, як направляти і коли кінчати. Приходь сьогодні до мене на вечерю. Віддячу тобі за добрий обід. Там і поговоримо про все.
Виговський довго дякував господарям за обід, бажав сему домові добра і згоди і на прощання нагадав, що чекає до себе Дорошенка.
Вже з порога, ніби згадав допіру, сказав, що до Чигирина прибуло духівництво з усієї України, і він уже бачив уранці його преосвященство і дістав митрополиче благословіння.
— Це сам блюститель київського митрополичого престолу відправлятиме панахиду по старому гетьману! — округлила оченята Пріся.