Сонце немилосердно пряжило непокриту голову, й на пшеничні вуса із закрилків носа набігав росистий піт. Не бачив Пекарський за тією роботою, що у прохід між возами виїхали козаки-вершники, серед них і Хома, зі свистом і гейканням лава помчала до Золотих воріт.
Тепер палиця ходила вільно в мідяному жерлі. Хведот нахилив гармату, з жерла побігла брудна цівка зі шматками накипу.
— Витри і заряджай! — змилостивився Хведот і подав Софронію порцію пороху.
Софроній робив усе, як перше Хведот, йому здавалося, що порається він хутко, але Лінивий сварився на нього, підганяв, бурчав, що за цей час зарядив би уже зо три фальконети.
Не бачив Пекарський, що стояв спиною до поля бою, як назустріч козакам із Золотих воріт виїхали драгуни в панцирах і блискучих на сонці металевих шоломах, як ударилися грудьми козацькі й лядські коні, а вершники вихопили шаблі й пістолі.
Ядра, що їх посилав Хведот і полкові гармаші, перелітали бойовисько і застрягали в земляних валах, колупали браму стародавню, вражали ворожих мушкетерів і лучників, котрі мали підтримувати свою кінноту.
А Софроній чистив жерло фальконета, заряджав його, знову чистив і заряджав, мокрий як хлющ, очі різав солоний піт, смикнув із себе через голову сорочку, жбурнув її десь, сонце припекло маслакуваті плечі, але він не чув, і тільки коли козацька сурма заграла відбій, втер обличчя брудною долонею, дашком наставив її над бровами, глянув у напрямку Золотих воріт, зауважив, що козаки вертають назад, а навздогін їм з валу лунає ріденький постріл уцілілих мушкетерів. Впало декілько хлопців з коней, поточився на землю й козак на карому, зачепився в стремені ногою, і кінь волочить його по витолоченій мураві, губить у кущах колючого глоду.
Козацькі мушкетери зупиняють переслідувачів-драгунів, а до табору в’їздить гурт вершників, за одним на аркані по землі пилить панцирник, дригає закутими в лати ногами, шолом з’їхав набік і брязкає залізними стулками. До бранця збігається цікавий козацький люд.
Спитавши дозволу в Хведота, — той іти не схотів, чого він там не бачив, краще натовче тютюнцем люльку й посмокче в затінку під возом, — Софроній подався й собі послухати, як полковник допитуватиме полоненого. На ходу заправляв сорочку в штани, чистив слиною замащені кіптявою рукави.
Але полковник забрав панцирника до свого намету, сховав од цікавих очей і вух, покликавши тортурника.
Проте від козаків не затаїшся. Кирило Дзюбар, вискочивши з полковницького намету, нашептав колишньому своєму навчителеві про київські новини, почуті з вуст полоненого шляхтича, котрий охоче заговорив, як тільки йому трохи припекло.
Князь Радзивілл жив у митрополичих покоях при Софійському соборі, до литовського гетьмана, частенько навідувалися митрополит Сильвестр Косов і тепер знову війт київський Андрій Ходика. Про щось вони радилися, чогось просили у нового володаря міста, давали йому гроші червоними золотими і, певно, дечого домоглися… Шляхта польська посіла свої колишні будинки в Києві і чинила розправу над новочасними господарями — непокірними холопами і міщанами. Шибениці, живі розп’яття, палі з людьми, стогін і плач на майданах київських. Пожежі й попелища. Православних монастирів Радзивілл не зачіпав — наказав лише познімати мідяні дзвони з подільських церков і переплавити на гармати, гостював навіть у Печерській лаврі, одвідав дальні печери зі святими мощами й прив’язаними до стовпів живими біснуватими. Колегіум завойовники трохи пошарпали, позбивали замки з книгозбірні, кинувши на кам’яну підлогу Інокентія Гізеля, котрий затулив собою двері, друковані книги й рукописи жовніри витягли на подвір’я, розклали з них багаття й смажили на вертелах свиней. Але, хвалити господа, не позбавили живота професора філософії, шляхтич-бранець бачив його по тому в спорожнілому соборі Братського монастиря. Радзивілл наказав воякам не займати вцілілих помешкань колегіуму, бо бурсу таки спалили, але відібрав землі, млини, маєтності в селах Мостищі, Плисецькому й Чорногородці, даровані колегіуму й монастиреві торік гетьманом Богданом Хмельницьким, й передав їх орденові бернардинців… Про військові наміри князя шляхтич напевно не знав, оповідав, що Радзивілл вагається: чи нападати на укріплений козацький табір, чи виходити з Києва, бо, мовляв, боїться, що за спиною передового полку Ждановича ховаються полки Богуна, Золотаренка і Пушкаря — усього до двадцяти тисяч, післаних Хмельницьким до стін Києва.
Софроній подався козацьким табором шукати Хому. Перестрів бульбоносого балакуна, який чистив щіткою свого коня, а поряд стояв, понуривши голову, карий Маслюка.
— А де мій приятель Хома?
Козак зирнув на Софронія, сховав очі. Показав великим пальцем за спину.
— Там…
Пекарський подивився, куди ж показує бульбоносий. Виходило, що… Це ж його карий спіткнувся… А-а-а… так це ж він застряг у кущах глоду… Невже Хома вби… а може, лежить там поранений і стогне, просить води?
Ніби прочитавши на обличчі Пекарського сум’яття його душі, козак сказав:
— Як стемніє, треба забрати. Бо зараз поцілять з мушкета або лука.
— Я піду! — вирвалося в Софронія. — Це ж мій старинний приятель!
На подив неговіркий сьогодні бульбоносий тільки головою кивнув.
Софроній сидів на своєму возі, забувши про все на світі, й дивився на сонце, як воно сідає на вечірній пруг. Час минав повільно — як ніколи… Відмовився од вечері, не міг їсти. Хведот не наполягав, смачно повечерявши й викуривши люльку, ліг на возі, укрився з головою.
Аж ось посутеніло. Можна йти! Він давно уже подумки виміряв кожен крок до тих кущів. Сто кроків по рівному чистому полю. Поминути тіло забитого драгуна, він непорушною купою лежав біля коня з перебитими ядром ногами, кінь довго іржав і мучився, крутив головою, замітав гривою запорошену траву, аж на ніч стихнув… Далі — ярок, який можна обійти, але це довго, краще навпростець. Як вилізеш з нього — просто й кущі глоду, за якими лежить Хома.
Небо було зірчасте, але задимлене, щербатий місяць тьмяно просвічував крізь завісу. Треба йти! Не знати для чого одягнув свитку й повстяну шапчину, до кишені штанів поклав мотузку, кресало з гнотиком, складаного ножа. Вийшов за табір. Вартовий спитав: куди? Сказав. Помітив, як од возів відокремлюються темні постаті й, пригинаючись та присідаючи, поспішають у чисте поле. За тією ж потребою, що і він… Ішов на повен зріст у наміченому напрямку. Насувалася на нього коняча туша з відкинутою набік головою та знеформлене тіло драгуна. Обійшов їх, почув запах крові і ще якийсь, легенький і солодкавий. Наближався ярок, і раптом… з темних Ярославових валів, що горами височіли на виднокрузі, щось гримнуло, спалахнуло, десь над головою тонко просвистіла куля. Софроній присів. Ліг на землю і поплазував. Хоч і не дуже світла ніч, а помітили. Провалився у ярок, в жальку кропиву, обпекло руки, шию, обличчя, виборсався з неї, набрався реп’яхів. До кущів глоду вже грудкою кинути. Скрадався так, щоб чагарник затуляв вали. Подер свитину об чіпкий голчастий глід, розсував гілля руками, тріщав ними, здавалося, його чує й бачить весь світ… Ось він де, Хома. Лежить на чистому горілиць, підібгавши під себе ногу. Схопив за руку. Холодна… закам’яніла… Нежива.
Викресав вогню, запалив гнотика, забувши про темні вали, що дивилися на нього з київського боку. Лагідні сиві очі Хоми зараз скляні, байдужі. Що ж тепер вдієш… Хотів іти геть. Але пригадав, як вони удвох пристали до трипільського берега, а навстріч їм з байраку виходили стомлені козаки з вимащеними по лікті землею руками…
Ліг на землю, ухопив за скам’яніли руки Хомине тіло, спробував насунути собі на спину. Важкий став Хома Маслюк, а був легенький, рухливий, на півголови менший за Софронія… Пронизливо, аж здригнувся, торкнули обличчя холодні скручені пальці. А ще сьогодні чоломкалися: "Бувай, Софроне!" Відчував Хома…
Спробував волочити плазом. Далеко не заповзеш — задихався вже й обіллявся потом, а зрушив на два-три кроки. Звівся на ноги, ухопив тіло під пахви, з натугою одірвав од землі, зігнувся, підклав спину, захопив негнучкі руки-голоблі в свої, поніс заточуючись, хай стріляють… Ох, яка ти темна й нерівна, земелько, скільки на тобі горбків і ямок, а як ідеш порожняка по світлому, то й не завважуєш. І яка безкінечно довга.
Зупинявся перепочити разів з десять. Поволі насувалися ламані обриси козацьких возів. Ніхто не стріляє в спину. І вони відпочивають.
Зайшов за вартового, за вози, розчепив задубілі й такі ж холодні, як у Хоми, пальці. Почув, як сповзло зі спини й гепнуло об землю тіло. Випростався. Зняв шапчину, витер обличчя. Скинув свитину.
Хтось ішов табором, присвічував собі смолоскипом. Пан осавула. Зупинився над Хомою, освітив обличчя вбитого, нахилився, провів долонею по відкритих засклілих очах. Наклав на них два мідяних шеляги.
— Жаль. Добрий був би козак. — Освітив високу Софронову постать. — А з тебе добрий товариш… козаче. Однеси он туди і лягай спати. Завтра рано поховаємо в гуртовій могилі.
Й аж тепер Софроній відчув, як з очей йому викотилися сльози, а горло перехопила судома. Почвалав до свого воза, ковтаючи солоні, як піт, сльози. Добре, що Хведот тільки підвів голову й повернувся на другий бік.
Ліг на воза, головою до фальконета, від якого й досі відгонило горілим, порохом. Дивився в зірчасте небо, не розрізняючи зірок, все злилося в суцільну сріблясту мережану плахту. Раптом відчув холод. Натягнув свитину на плечі. Його трусив дрібний дрож… Пропасниця. А навпроти рачки стояв шинковий Лавро Килимаренко, кривився, захмеліло шарпав рудявого чуба й провадив далі свою пісню: "А те Вівдя як учула, на братову та й гукнула: "Ой братова-братовонько, дай мені ножа гостренького". Тонкий завій укроїла, ніж у серденько встромила. Та й надбіг брат Лаврінонько: "Ой сестричко Вівдонько, що ж ти собі ізробила, нащо ж себе та й пробила?" Вона йому відповіла: "Лучче тутки погибати, ніж з турками пробувати…"
Гей, Лавре, сатаніїле, згинь, не муч! Знесилено поворухнув рукою, відганяючи. Пропасниця била дужче, весь тремтів — од маківки до п’ят.
— Хведоте… — слабо покликав. — Дай якогось зілля напитися….
Гармаш не чув, мрійливо висвистував носом.
…Торік на літні вакації зібрався нарешті додому, до батьків.