Гошподи, помилуй! Гошподи помилуй!
Авдій похолов. "Боже, ти чув усе… – перехрестився. – Кожним помислом моїм відаєш. Щойно покаявся, а ти, Всемилостивий, знаючи потребу душі моєї, тут же й спокуту їй подаєш. Ще й годину мені даруєш, аби душу підготував… Дякую Тобі за милість, що являєш мені вдень і вночі, негідному й многогрішному рабу Твоєму, Господи!"
– Усе в руках Божих, Кирику, все… Молитися будемо про спасіння душ наших.
Дячок почав іще щось йому говорити, але Авдій уже того не чув. Сидів, втупившись поглядом у язичок свічі, що двоївся перед його зосередженим зором, наче в тім вогнику намагався прочитати відповідь на німе своє питання: "А що, втік тоді? – й навіть головою скрушно похитав: – Від кого втекти хотів?"
Кирик ще пом'явся трохи біля порога, а потім, наче схаменувшись, зиркнув у віконце, котрого саме торкнулись промені призахідного сонця, поспіхом вийшов надвір і поклавши на ліве плече довгий кленовий семантрон[122], заходився скликати парафіян до вечірні.
Як ото воно поміж людей чутки ширяться?! Варто було Любодарові в боярськім теремі ополудні, за зачиненими дверима, рота розкрити, а не минуло й тієї години, що добрій господині вистачає зазвичай, аби на хліб тісто замісити, як новину ту вже знали в найдальшім кутку посаду. Потривожений лихою звісткою про страшних, таємничих татар, Хоробор ускрізь, то тут, то там збирався купками, сплескував у долоні, пускав жіночу сльозу, жахався, відчаювався і завмирав у безвиході. Людська думка, марно шукаючи виходу чи порятунку, билась у скронях кожного поодинці й усих гуртом та все було марно.
Втекти? А куди втечеш супроти зими?! І хто знає, чи не втрапиш десь поза рідними стінами прямо в зуби тим хижим татарам… Городські стіни видавались яким-не-яким, а все ж захистом: хай і непевним, зате одним-єдиним. Та й куди подасися ти від роду свого? Поза стінами Хоробора ти вже ізгой; за живот твій ніхто й ламаної різаної[123] не дасть, а з родом… з родом своїм і смерть не така вже страшна – бо вкупі.
Згадувались минулі літа: як половці, налетівши колись під час жнив, багатьох побрали в полон і як не так давно галицький князь (де той Галич, а де ми?) піддав город вогню – ледь не половина його згоріла, посад так взагалі весь за димом пішов. А нічого ж, оговтались, пережили якось обидва лиха, звели нові житла, тереми, навіть церкву нову поставили й ніщо, окрім закіпченої, підгорілої зі сходу стіни не нагадує про те нешастя, тільки пам'ять людська не може змиритися з утратами рідних. На що іще сподіватись Дажбожим онукам-сіверянам окрім Долі, що може, змилостивиться саме над тобою та й залишить потоптати тут ще трохи рясту по весні?
Гончар Буслай зажив у Хороборі слави любомудра і жартуна. І зовсім не тому, що мав у себе заморську дивовижу – книгу, бо кому яке діло, що там у кого в скрині лежить? Любомудром родовичі вважали Буслая тому, що той добре грамоту знав, а ще всяку годину про щось та й думав, голову собі ламав над такими дурницями, котрими звичайний муж за все своє життя жодного разу не переймався. Воно, звісно, як просидиш цілий день над гончарним кругом, як покрутяться в тебе перед очима горшки, гладишечки[124] й макітри, то не дивно, що під вечір голова обертом піде, "замакітриться", як самі ж гончарі й полюбляють ректи.
– Світ наш Богом вельми мудро влаштований. Ти ось помисли, чоловіче добрий, – десь на торговищі зачинав Буслай розмову з покупцем, котрому подобався товар гончара, – пощо повітря не кінчається? Дихаємо, дихаємо усі, а воно не кінчається! Ну ж бо, пірни під воду – довго там не посидиш, задихнешся, як повітря скінчиться. А тут – не кінчається. От загадка, еге?!
Покупець тільки кректав, хекав, головою крутив і вражений розмислом Буслая вже й не торгувався – брав уподобаний товар та скоріш відходив. "Ох і голова! – довго ще потому вертався чоловік думкою до почутого від гончара. – А й правда: як же ж воно так виходить?! Любомудр, одним словом…" І так, траплялося, мучить починала чергова ота Буслаєва заковика, що не витримував покупець і стрівши наступного разу гончара, вимагав:
– Та скажи ти мені, не муч уже: пощо ж повітря не кінчається?
– А-а-а.., – радів тоді Буслай, – зачепило!
Споважнівши, манив сердегу до себе пальцем і шепотів у вухо:
– Я таке собі намислив… Є на небі міхи; ними Стрибог повітря сюди наддає і ото вітри тоді дують. Втямив?
– Стрибог? – озирався навкруги городянин: чи немає, бува, поряд отця Овдія, бо ще накладе на обох послух земні поклони в церкві бити за згадку про старих богів…
– Чим ти слухаєш? – вдавано сердився тоді Буслай, зрозумівши, що не те ляпнув. – Речу: старий Бог, Бог-отець! У-у-у, язи-ичник… – ховав у бороді хитру посмішку гончар.
Думку Буслая повсякчас живила книга "Шестоднев"[125], за котру віддав на торговищі в Чернігові цілих сім гривень срібла, через що жона його Липка місяць не просихала від сліз. Та Буслай був справжнім хитрецем[126] у гончарнім ділі, тож родина його ніколи не бідувала; вмів такий посуд сотворити, що іншим гончарам і не снилось. У них і торгу справжнього не було, поки Буслай посуд свій геть чисто весь не розпродасть, а його він на воза накладав у маховий сажень[127] заввишки!
Скільки себе пам'ятав гончар, стільки й цікавило його все на світі: і чому птах літає, а риба лише у воді живе, і чому вогонь без повітря димом стає – та хіба ж тільки таке?! Про все на світі хотілось йому знати. Десь ходять іще по землі волхви-чародії, котрі від старих богів мають відання про таїну світу, тільки вони ні з ким тим віданням не ділились ніколи й не поділяться. А літ може й сім назад піп їхній Овдій, що навчав Буслая грамоті ще в отроцтві, узяв якось та й повідав гончареві після недільної проповіді про книги, в котрих усе те записано і таїни з того ніхто не робить, а навпаки ширяться світом ті книги й кожен, хто книгу якусь писав, мріє про одне лиш – аби якомога більше людей її прочитало.
Тож коли натрапив у далекім Чернігові на "Шестоднев", довго очам своїм повірити не міг, ухопив, до грудей притис і не торгуючись, виклав срібла, скільки просили. Йому й раніше доводилось книгу в руках тримати й не один раз навіть: читав у отця Овдія Старий і Новий Завіт. Диво дивнеє ці книги. Хтось, хтозна-де й хтозна-коли посаджав рядками буквиці на пергамент і живуть вони відтоді, устократ переживши свого сіяча; дотепер світом ходять, несучи в собі чужу думку. Ану ж бо, повідай комусь на Гульбищі[128] новину! До дитинця птахом долетить, та тільки ж чи взнає її той, хто перший і повідав? А в книзі, бач, слово в слово все збережеться – хоч і через (помислити навіть страшно…) тисячу літ!
Ох і хвалив же купець "Шестоднев"!
– Тут про світ увесь, – піднявши перста, поважно рік Буслаєві, – яким Господь його сотворив. Мудрість Божа, мов те джерело, – невичерпна.
Буслай не втерпів, ще на торговищі, на своєму возі сидячи, розгорнув книгу. Із завмиранням серця узявся буквиці розбирати, в словеса поволі складати.
"Хто хоче повідати про склад світу, для того пристойним початком буде наперед сказати про те, як влаштовані видимі речі…"
Читав, забувши про все на світі: нічого не чув і не бачив навколо. Водив по рядках перстом, ворушив губами, розмислом намагався сягнути хоча б до коліна тому велетові, що мудрість свою в "Шестодневі" посіяв. Важко давалося слово: незвичне, часом і незрозуміле, та від того ще й привабливіше. Бо що то за мудрість, коли всякому розуму доступна?
Читати труд важкий. І по десять разів, уже в Хороборі, вертався назад, аби рядок за рядком осягнути начертаний буквицями чужий розмисел. Прів до поту, до різі в очах, щоб потім ще й серед ночі прокинувшись, ворочати в голові думки, прилаштовуючи пізнане нове до засвоєного старого.
А одного дня дійшов Буслай до того місця, де писано було про початок творення світу…
"Те, що почалось, колись і закінчиться, а те, що закінчиться, мало й початок. Відчуття наше з першого погляду не може помітити в колі початку, та все ж ти не думай, що воно безначальне. Хто з осердя проводив коло, той без сумніву звідкісь його починав."
Чи Буслаєві, котрий з самого отроцтва свого ледь не щоденно вертів гончарний круг, та того й не знати?! Де початок глека, що він їх переробив тисячі? Якраз в осередку круга, куди гончар кидає кавалок м'ятої глини. Не з краю починається макітра чи горщик, а з самісінької середини: вдавить хитрець в кавалок змочені водою персти обидвох рук і на очах присутнього постане згодом крутобокий, на добру жону схожий, глек.
Так вразила Буслая подібність гончарного труда до того, як в "Шестодневі" описано початок творення Господом світу, що відтоді й на саме рукомесло своє вже іншими очима дивився, а з розмислом вставав і лягав. Та й яка у тім дивина, коли нема на світі іншого такого промислу, щоб схиляв би до мислі так, як гончарство. Гнаний ногою, обертається круг, під мокрими пальцями оживає глина – здіймається вгору чи шириться в боки; руки пестять м'яке, діткливе тіло щойнонародженої посудини і схиливши набік голову, милується витвором власним гончар. Збоку хтось погляне – весь він у своїй роботі: один невірний порух зведе її нанівець, та вмілі руки завчено чинять належне, а що невидима нікому гончарева думка весь день вільно ширяє соколом в небі, так нащо те чужому знати?!
Тільки ж разом з появою "Шестоднева" вже не до вільного сокола була подібна Буслаєва думка, а до дятла-трударя, що цілоденно довбе твердого дуба. Комусь таке було б за кару, а Буслаєві воно благостинями[129] лягало на душу, тішило її вдалим розмислом, що відкривав очі на дива світу.
Що в мудрості більше важить: як запитати, чи як відповісти? Не подумавши, зрече котрийсь людин, що, звісно, мудрець той, хто відповідь на все має. А спитай мудреця самого? Почуєш: "Відповісти можна що завгодно. Спитай у мене, і я тобі сьогодні так одповім, а завтра вже по-іншому.