Минулого Різдва нікому б з них таке і у страшному сні не могло наснитися... Аж ось, після сонцевороту, прийшов-таки час братися і за підсіку, чого так нетерпляче очікував Жадан. Був січень місяць; Зюзя, лютий бог зими, сивий дідуган на рябій кобилі, наслав на землю мороз і завірюху і все навколо завмерло, в деревах майже припинився сокорух – саме час сікти ліс. Вони ушістьох, Жадан і п'ятеро синів, взялися розчищати під майбутню ниву ділянку лісу за добрих дві версти від свого житла, аж за межею родової ниви. Якщо навіть Сивер, наймолодший із братів, починав розуміти, що це занадто далеко від старого городища, то що вже там казати про інших – Бусла чи Волота, у котрих за плечима ледь не по три десятки зим було. Проте, ніхто не наважувався щось заперечити отцеві, настільки він був шанованим поміж них.
Як воно так сталося тоді на підсіці і що було причиною, ніхто і зрозуміти до ладу не зміг, але чи то через сильний мороз сосновий стовбур луснув так раптово, чи через глибокий замет отець вчасно не відскочив убік: сосна, падаючи, комелем своїм зачепила Жадана та відбила йому нутрощі. Сини на руках принесли отця додому; він дихав важко, із хрипом, і харкав кров'ю.
Не пройшло і тижня, як на ловах загинув Бориня, котрий лише на чотири зими був старшим від Сивера. Їх охопив відчай. Смерть Борині, якого батько любив чи не найдужче із усих своїх синів, остаточно підкосила Жадана – він чахнув на очах і за три дні не стало і його. Перед самою смертю він зібрав біля себе свій шматочок роду і ледь чутно встиг прошепотіти:
– Хозарин обдурив мене... Я... був неправий... Пробачте мені, коли можете... Повертайтесь до роду... Виру ж віддайте...
На вимогу Божеслава отця поховали так, як і годиться ховати старійшину. Обидві його жони – Поляна і Карислава не схотіли жити удовицями і пішли із Жаданом до Вирію. Старші брати із сім'ями розійшлися по колишніх своїх домівках, а Сивер із сестрами та старою Десенею залишився жити в отцевім житлі.
... Варто було Паоло пригадати усе, що довелося йому тоді пережити, як той відчай, туга та безвихідь враз ожили, немовби і не було цих двох з половиною десятиліть, що відділяли його колишнє, здавалося, давно вже пережите, горе від цього дня. Народившись сином старійшини, стати сином, нехай і добровільного, але ізгоя, пережити на своїх очах раптову наглу смерть брата, через кілька днів отця, а потім і матері – таке випробування для тринадцятилітнього отрока було дуже важким. Адже ще тиждень до того ніщо не віщувало такого лиха: хоча отець і лежав напівживий, та усі твердо вірили, що він одужає: і не з таких бувальців виходили живими-здоровими їхні пращури. А тут смерті пішли одна за одною, не від мору, не від ворожих стріл чи мечів, а так, неначе там, на небі, у Вирії, враз одвернулися від них не тільки Боги, а й усі пращури-заступники роду: і Кологаст, і Велесич, і навіть Рожден, і ще десятки інших, ближчих та дальших, аж до двадцятого коліна, чи навіть і далі.
Вмить сумнів узяв душу в свої лихі обійми: чи ж правильно він вчинив, що вирішив повернутися до отчого житла? Та й де воно, те житло? Чи ж залишилося хоч щось від нього і чи прийме втікача-ізгоя назад до себе власний рід: кому він тут потрібен, хто його чекає і що готує йому доля? Уперше за багато літ Паоло стало по-справжньому страшно. Це був не той страх перед небезпекою, котрий він давно-давно навчився долати в собі і навіть забув який він є. Цей страх був особливий: страх не за тіло, а за душу: що як її не прийме ніхто ні на землі, ні на небі і вона дістанеться Чорнобогові, чи то пак, Люциферу, щоб вічно скніти у темряві Ночі і ніколи не мати спокою?!
Важке зітхання, майже стогін, вирвалося саме собою з його грудей. Він почав гнати від себе ті спогади, а вони вперто лізли з комірчин пам'яті.
...В березозолі[46], коли прийшла пора везти в Ратичів княжий урок[47], Жаданичі виру княжому тивунові сплатили за отця свого сповна – було чим. Та варто було настати літу, як приїхав Хозарин і не лише зі своєю охороною, але і в супроводі чотирьох ратних людей із Ольжиного погосту. На того свого лука, що йому винесла Десеня, він навіть не поглянув, а спитав лише про шестеро бойових коней. Десеня просила й молила, зверталася за заступництвом і до Білобога, і до Макоші, і до Рожаниць – усе було марно. Хозарин сказав, що за борг він забирає собі в жони Забаву та Звабу.
Рід, що зібрався біля них мало не весь, мовчки за тим спостерігав і у кожного, певно, засіла тоді думка: ось що буває з людиною, коли гордощі та пиха беруть над нею верх, коли вона гребує своїм родом та іде всупереч не лише його волі, але й покону власних пращурів!
... Коли за Хозарином вже й пилюка вляглася, Сивер, що з горя від такої раптової і неочікуваної розлуки із сестрами не знаходив собі місця, нікому навіть слова не сказавши, взяв у робітній кліті[48] отчий топор і, подавшись за Короп та підбігши на лузі до першого ж, який трапився йому, коня – мухортого маштачка[49], – одягнув на нього прихопленого із собою недоуздка, скочив охляп, промчав лугом, переплив із конем біля старого городища протоку і кинувся доганяти купецький повоз. Якби ж він знав тоді, ким був той Хозарин і що його чекає попереду!
Гаряча хвиля піднялася десь із середини нутра, вдарила у скроні, прилила жаром до обличчя і мимоволі заскреготіли зуби, а стиснена в п'яст рука сама собою із силою опустилася на повсть. Він аж застогнав у безсилій люті, потім, схаменувшись, почав шепотіти своє "Патер ностер...". Дочитавши молитву до кінця, знову і знову починав спочатку... Шепіт його ставав усе спокійнішим, все повільніше промовлялися слова, думка почала плутатися, а потім все попливло перед очима, самі по собі стулилися повіки і він заснув.
... За стільки літ постійного перебування в очікуванні можливої небезпеки і готовності зустріти її лицем в лице, тіло навчилося діяти навіть тоді, коли розум спав. Він раптом схопився і сів, ще й не розуміючи до ладу, що саме трапилося, але знаючи, що прокинувся неспроста. Від Десни, від плесу нісся, щомиті наростаючи, шум від тисяч тіл, що збурювали воду.
Орда!!
В одну мить Паоло взув чоботи, схопив у одну руку обидва топори, але встиг краєм ока помітити, що Бримо стоїть спокійно, лише поводячи носом, втягує в себе повітря, а гнідий і не думає підніматися зі своєї ліжки; він збирався вже ухопити другою рукою сідло та налуччя із тулом і охляп скочити на коня, але мозок, що весь цей час працював, почав усвідомлювати: не гула земля під тисячами копит, немає тупоту і зараз, та й плес увесь іще під водою, не тріщать верболози і не чути людських голосів... І мозок, що вже остаточно прокинувся, враз же йому і підказав, у чому може бути справа.
Паоло з посмішкою хмикнув собі під носа, крутнув головою: от, мовляв, старий дурень, до чого ж ти оце дожився, що тобі вже спосоння орда мариться... Він кинув на повсть одного топора – свою широку брадву, а іншого все ж тримаючи в руці, пішов до кручі, тихо спустився до самої води, пройшовся зо два сажні по стовбуру зваленої повінню у воду верби і звідти поглянув на плес. Світало. Там, на сході, куди він учора тримав свій путь, Денниця[50] вже відчиняла небесну браму, готувала до виїзду четвірку білих Дажбожих коней – край неба рожевів і хоча ще стояли сутінки, проте Паоло було добре видно, як на плесі, що простягнувся чи не на версту, вода аж кипіла, вирувала, плескіт і виляски лунали ще голосніше, ніж коли він прокинувся.
Тирло! Авжеж, сомове тирло! – соми нерестяться! Останні напружені м'язи розслабилися і посмішка знову торкнула його губи: дурень-дурень... Ти ж сьогодні вже будеш вдома... ти вже зараз вдома, на Десні. Тут немає місця напрузі, тут – спокій, тут – усе твоє, рідне, де з тобою більше ніколи не станеться нічого лихого, просто не може статися.
Він перейшов із верби на берег, піднявся на кручу, разом із Бримо пройшов, забрьохавшись, по густій росяній траві на цілий перестріл униз по течії і, знайшовши прогалинку у верболозі, тихесенько, скрадаючись, підібрався ближче до води, поглянув крізь переплетені гілки на плес.
Велетенські рибини, неначе в'юни звивалися у воді, спліталися одна з одною, били здоровенними своїми плесами по поверхні: самиці терлися, аби полегшити вихід ікри, самці розбивали свої молока – тут зароджувалося нове життя і вирувало свято – Цеця покликала на поміч собі Рожаниць, матір та дочку, напівжінок-напівлосих, і вони вершили нині на деснянському плесі таїну нового Життя. Рожаниці, разом із Творцем світу Родом, є господинями його; це вони, з волі Творця, породили на користь людям усе живе на землі – у лісі, у воді та в повітрі, і зараз, ось прямо на очах у Паоло, робили одвічну свою справу.
А тим часом вже стало зовсім видно і краєчок велетенського жовтка виглянув із-за смужки далекого синього лісу, почав підніматися над ним, ліс помалу змінював свій колір, до синього додавався темно-зелений; небо світлішало, на лузі було гамірно, неначе на східному торговищі: до звуків тирла додавався голосний спів безлічі лугового птаства, гортанний крик гусей, клекіт лелек, пронизливий поклик сокола – Десна прокидалася і славила новий день сотнями тисяч чи й мільйонами голосів.
Йому не хотілося навіть ворушитися, але думка про те, що сьогодні увечері він має дістатися своєї землі, рідних могил, куди він так сильно прагнув кілька останніх літ і що лише й тримало його на цьому світі, змусила повернутися до місця ночівлі.
Швидше вже за звичкою, Паоло дістав із сакви рештки пров'яленої гов'яди, розділивши її з Бримо, пожував свій шматок, потім осідлав гнідого, підібрав та уклав пожитки і зброю, піднявся на коня і вони поволі рушили далі на схід, назустріч вранішньому сонцю.
Виїхавши з лугу на шлях, помітити котрий за високою травою можна було лише за кілька сажнів, Паоло перевів коня на легку рись.