Найбільше старалась не надто молода, неосяжна в стегнах Рута, жона шевця Котька, що завжди був ласим до хмільного, а з появою корчми взагалі пустився берега й виніс із власної кліті ледь не все, що в ній було: заради одного – влити в себе коли не квасу, так хоча б кисери[468]. На мед, вино чи сур'ю срібла в Котька давно вже не було; ще в перші дні, як тільки відчинилися двері Боровинової хоромини, так воно й перетекло з шевцевих рук до корчмаря.
Сваргу поволі затягувало хмарами, городяни й посадські поспішали прибрати з поля своє збіжжя, а Котькові – хоч трава не рости. Три заможні жони, що навіть скору шевцеві поприносили на нові черевики[469] собі, другий тиждень марно навідувались у Котькове житло, битком набите дітьми: малося в них із Рутою аж семеро їх, а ще ж чи не десяток померли змалечку. Варто було котрійсь із тих жон звести в житлі над п'яним, мов чіп, Котьком крик та лемент, як голодна малеча кидалась у реви, на які збігався чи не весь куток біля Лугових воріт.
Котько шевцем був хоч куди – ліпшого в Коропі не знайти. І якби не пристрасть до питва та не його з Рутою непомірна хіть, через котру дітвора в них лупилась, мов ті кошенята і все як не трійні, так двійні, жили б вони не гірше, аніж інші родовичі. Коли ж із житла Котько почав виносити в корчму останнє, і злидні вперше завелися в їхньому житлі, Рута не витримала: ґвалт здійнявши до небес, рушила шукати Боровина й до неї по дорозі приєдналося ще троє жон – таких же невдоволених пиятикою своїх мужів.
Худорлявий Боровин спочатку взявся виштовхувати в плечі непроханих гостей, але незчувся, як під напором дебелої Рути сам опинився надворі. У корчмі йому ще якось стіни помагали, та поза нею відчув, що розлючені жони можуть його й зганьбити перед мало не сотнею тутешніх роззяв, що покидавши свої заняття, поспішали розважитись видовиськом.
– Пощо мужів наших обираєш?! – відчуваючи підтримку натовпу, взялася в боки Рута.
– Я? – щиро дивувався Боровин. – Хіба ж я тать? Самі несуть. Ще й вимагають – налий!
– Як корчми не було, то й біди не мали! – жону квасника[470] Рябця, колишнього златокузнеця, дзвінкоголосу Лагуту, чула, певно, і сваха її, Доманя, аж ген на Благовидовім дворі.
– Правду рече жона! – озвався раптом із натовпу старий Будай. – Твоя корчемниця родові одне лихо несе.
Ще й від мужа почути таке – цього корчмар ніяк не очікував.
– По всих городах сіверських корчемниці стоять, – почав виправдовуватись Боровин, затравлено озираючись навкруг, бо натовп уже тіснився колом, – що ж то за город, коли корчми немає...
На ті його слова жони завалували так, що він навіть сам себе перестав чути.
– Пощо стоїмо?! – заходилась криком Рута. – Розметати сю напасть!
– Розметати! – заволали жони, котрих ставало дедалі більше.
– Не по Праві се! – перелякався корчмар. – Татьба! Князеві жалітися буду!
– Не по Праві?! – вискнула Лагута. – Правець би тебе розправив! Люде, пощо стоїте?! Ламайте корчму!
Раптом натовп заворушився, почав поволі розступатися: з двох його протилежних кінців пройшли наскрізь і стали в середину кола Видута з Шамром, а навпроти Рибота з трьома своїми – всі четверо при мечах. Лайка вщухла, поволі стих і гомін.
– Що діється тут? – нахмуривши чоло, першим порушив тишу княжий сотник.
– Волостелине, – бухнувся на коліна, не посоромившись городян, Боровин, – захисти від татьби! Жона ось ця, – ткнув він пальцем у бік Рути, – підбурює людей корчму мою знести.
– Кровопивець! – не знітилась перед сотником Котькова супруга й подалася вся до корчмаря. – Не сієш, не жнеш, аки комар кров з коропців точиш! Розметаємо!!
Хтось іще проривався крізь натовп і щойно Рута виголосила свою погрозу, як у колі постала майже нікому в Коропі ще не знайома Боровинова супружниця Тишка.
– Хто тобі дасть, хто дасть?! – незважаючи на своє ймення, тихою вона аж ніяк не видавалась.
–Ти її зиждила?! – скоромовкою зарепетувала Тишка. – Розметає вона! Босота!
– Цить! – гримнув на неї Рибота і поклав десницю на криж меча. – Я тут поставлений княжу волю вершити! Моє право і суд мій!
– То й суди по Праві! – злим голосом гукнув хтось із натовпу.
Рибота стрепенувся на той крик, впився очима в навколишній люд, але крикуна не виявив, натомість уздрів, що погляд у туземців недобрий, лють і рішучість проглядали в очах багатьох.
– Буде мені тут роба якась на добро зазіхати! – знову заверещала посеред чужого їй оточення хоробра Тишка і раптом взялася крутити дулі: – На ось тобі! На! На! Босота! – лементуючи, тицяла вона тими дулями перед Рутою.
Шевчиха худющу Тишку розчавила би, мов кошеня, але добре пам'ятала чим скінчився восени княжий суд для Шумихи, відтак побоювалась при київському сотникові пустити в хід свої дебелі руки. Зрозумівши, що розправа над корчмарем при княжих воях вже не вдасться, Рута все ж не могла просто так покинути поле брані. Якраз тієї миті, коли корчмарка зібралась перевести дух, вона зробила два кроки до Тишки і сунувши їй під носа свій пухкий п'яст, твердим голосом з погордою прорекла:
– Я коропица! – і підборіддя звела. – А ти... хто? Н-наво-ло-ка! – вклала в те слово все, на яке лиш здатна була, презирство й відвернувшись, кинула через плече:
– Отсе ось бачила?! – з тим нахилилась до самої землі, одним махом піднявши до голови сорочку, й виставила на загальний позор не лише Тишці, а й решті люду все своє багатство, чим так щедро наділили її отець з матір'ю.
Натовп охнув, мужі зареготали, аж за животи хапались, Тишка від образи втратила здатність мовити, лише хапала ротом повітря, а Рута, вдоволена хоча б тим, як ловко заткнула вона того рота несподіваній суперниці, додала із сміхом:
– А в тебе що?! І показать людям нічого: не жона, а тріска! – та й подалась додому, не здогадуючись навіть, що корчмарку віднині й до скону зватимуть вже не Тишкою, а Тріскою.
Як воно інколи буває, сколотилося, здавалося б, з нічого, та натовп теслярів зі стіни розходитись не збирався; кимось спересердя кинутий княжому сотникові докір чи попередження про суд правий розбурхали родовичів і ледь не кожен почав вигукувати своє наболіле. Щось там поривалася сказати сотникові Тишка, певно, суда правого хотіла за привселюдну образу, але Боровин, відверто лякаючись отаким чином починати життя на новому місці, щоразу осмикував жону, навіть рота їй затуляв. Рибота теж добре розумів, що зараз ніякого суда не вийде і що ліпше йому помовчати, бо не те, що їхня четвірка, але й увесь десяток нічого не втнуть супроти цілої сотні туземців. Чим закінчуються такі ось колотнечі, він добре знав ще по Новгороду.
Видута, опинившись в самій гущі людського невдоволення, дарма, що й сам ось недавно, на стіні, обурювався корчмою, тепер прагнув лиш одного – якось заспокоїти натовп своїх родовичів, аби ті згарячу не втнули непоправної для роду біди.
– Тихо! – здійняв він десницю. – Тихо, речу вам!
І коли ближні до нього стихли, а гомін почав віддалятись на краї, старійшина кинув у натовп перше, що в голову прийшло:
– Нехай гарячі он в Ятриці охолонуть! Маємо помислити над отсим. А добрий розмисел тільки в холодній голові рождається. Завтра старотців та сотників, як сонце над стіною підніметься, у вічниці чекаю. Аще однієї думки не матимемо, гукну рід на віче.
– Бути по сьому! – стукнув посохом Шамро і срібний подзвін його остаточно втихомирив люд: хто ж наважиться хоч щось ректи після волхва?
Шестеро старотців на чолі з Видутою підійшли до воріт дитинця. Попід його стінами вже й рів був викопаний і вал, звісно, підсипаний, і міст перекинуто – ще не підіймався, бо щось там чи ковалі з чепом не встигали, чи теслярі з жеравцями. Зате ворота... Сажневої ширини стулки набрані з дубового тесу в два вершки товщиною, скріпленого не лише прогонами, але й густо, з обох сторін хрест-навхрест покладеними залізними смугами, що між собою були скуті наскрізними заклепками. А на вежі над ними череп здоровенного тура – князем добутого, рекли вої. Одним словом, диво, а не ворота: об такі хоч який супостат зуби поламає! Тільки де ж йому взятися, коли дитинець, вважай, посеред города стоїть?
Ворота виявились зачиненими. Сли городські, впершися в них, здивувалися й задравши голови почали гукати до сторожі. Сторожа, один – київський вой, другий – зі своїх, Благояр Любимич, дивилася собі згори на сольство, та знімати засуви, чи що там іще, не поспішала.
– Відчиняй онуче, до сотника ми, – червоніючи перед родовичами, гукав розгублений старійшина.
– Не можу, діду. Не велено. Треба сотника питати.
– То якого ж лиха ми отсе перед тобою топчемося?! – збеленився Видута. – Питай, бо я тобі всиплю вдома віжок!
– І не помисли, діду! – засміявся онук: – Три гривні вири за образу княжого мужа. Веселун пішов уже, чекайте.
– Дожився... – з гіркотою в голосі невідомо кому чи то жалівся, чи виправдовувався старійшина. – В рідному городі власний онук не пускає... – і скрушно хитав головою.
Прочинилась нарешті важка стулка воріт і старотці увійшли до дитинця. Високі стіни його нависали над тісним двором, посередині котрого громадився просторий терем сотника, а за ним здіймалась приземкувата стражниця. Всі, хто зайшов, були на стінах його й на подвір'ї, і не один раз, знали що, де та як, а от тепер, за цими ворітьми, немов уперше все бачили. Щось змінилося тут від тієї години, коли навісили й закрили окуті залізом ворота: в дитинці тепер незримо витав дух чужої сили й волі, дух заліза, а не землі чи лугу, або лісу. Заіржав у стайні котрийсь кінь, йому коротко відповів інший, а іржання їхнє довго ще потім відлунювалось від височенних дубових стін, котрі робили двір схожим на колодязь. Ані тобі деревця, ані хоча б кущика; пташиного щебету навіть не чулося в дворі. Потрапиш сюди не зі своєї волі – навряд чи й вийдеш. Та коли і з власної, то й тоді вилами по воді писано...
На високіму ґанку терема чекав на сольство сам Рибота й коли шестеро старотців спинились перед ним, та вітаючись, скинули шапки й схилили в поклоні голову, сотник на привітання відповів чемно і вдоволено:
– І ви, старотці, здраві будьте! З чим прийшли до мене? – хоча сам не лише добре знав причину, але й з нетерпінням чекав цієї миті.
– Про корчемницю ректи хочемо, – знову схилив голову Видута.
– Любо мені це, – широко усміхнувся сотник, – та про таке на дворі не толкують.