– Ніхто не загинув, а житло ми зведемо, ще ліпше, аніж було – в городі.
Все ж переборюючи себе в останніх сумнівах своїх, зітхнув непомітно для домочадців і мовив до жони:
– Годі стовбичити нам. Укрий, Вишне, дітей, коли є чим, та нехай від дощу під воза сховаються; ми ж бо худобу мусимо зібрати.
Город прокинувся й від посадських та сторожі на стінах довідавшись про страшну пожежу, що випалила вночі увесь бір між Ужеттю й могилами, пустивши за вітром дві сохи Жилятиного проса й дивом не перекинувшись ані на ліс за річкою, де капище роду було, ані на ближчі до города ниви, гомонів по всіх вуличках і закутках про страшну кару Озаричеві, гублячись лише в здогадках: за що?! Одні рекли про зречення рідних Богів, інші – що то йому за княже городництво Долею послано, та найбільше було переконаних, що пороблено лихо Орогостею з помсти за відьмине житло, на місці котрого нині вже поставала вежа стіни княжого городка. Волховичі Шамра – не хотіла відьма чути ні про яку допомогу від Озарича-зреченця – звели для Орогості нове житло аж на Лисій горі: аби очі її бачити не бачили нікого з княжих людей!
Сивер же, заспокоєний думкою про головну причину пожежі, що, впевнений у тім був, послана йому самим Єзусом, нехай і через Орогостине прокляття, думкою розривався поміж городком та власним двором: попри безліч власних турбот, не міг за них узятися – не до лиця таке княжому городникові. Срібла його, що лишилось, хіба ж на все вистачить: у господі стільки всього треба! Робітня кліть отця, Жадана, пуста, навіть підметена, а більше добра і взяти ніде, окрім, як купити: і кросна, й сани, і пастки, й начиння хатнє та приладдя – стільки всього згоріло... Уціліли тільки зернові ями з льодовником, що нижче землі були зведені та й худобу вдалося мало не всю докупи зібрати: з голоду не помруть. Коли починали з Вишнею гніздо вити, і третини того, що нині є, не мали.
Перше та єдине, що в отнім житлі вдіяв – димник на дві чверті вище прорубав, а старий забив і глиною замазав – аби лиш дим з його зростом очі не виїдав. Заклопотаний зижденням городка, він удень години не мав власними бідами перейматися, лише перед смерком, повечерявши вже. Губар і тин лагодив сам, як міг, і ями під зерно копав.
Та все ж, що б там не казали, а родовичі Кологастового нащадка уважили й хлів княжому городникові таки звели – а ні на що інше на новому дворі місця вже й не вистачило, та й той затісним вийшов: худоба в нього, мов у рукавичку набилась. "Терпіть! – велів звиклим до простору домочадцям і скотині: – Переживемо якось. Мені би городок сей звести... Своє нехай уже потім, наступного літа."
Вишні, котра за життя з Сивером душею розпрямилася, не челядкою чужою, а справжньою господинею свого двора почувалась, в городі дійсно стало затісно, задушливо навіть: повітря здавалося іншим, якимось спертим – високими стінами чи що? Та й житло старе після терема видавалось на хлів схожим – і як тільки вона раніше жила в ньому? Попервах Вишня ніяк дібрати не могла: чи сама перемінилась, чи коропці стали іншими, але відчувалося в людях щось, чого раніше вона не помічала – чи то злість, чи острах... Багато хто з родовичів дивились якось спідлоба й немов озиралися непомітно – ніби так ото, як вона сама, коли йшли за нею по льоду два вовки.
Якось, коли лишилися з мужем наодинці, сказала про це Сиверові. Той спохмурнів, певно, щось пригадавши й за звичкою своєю помовчавши, погодився:
– І мені таке здалося... Два тижні назад, на Перунів день, дивився я на коропців – змінилися, не ті! Наче б і все, як колись, та то тільки про сохачан, чи жорновців, а коропцеві в очі зазирнеш – печаль... Він, може, й сам того не помічає, та я ж видів, – і знову замовк, пригадуючи, як вперше прийшовши шість літ назад на Стару Могилу, дивувався гордовитим з вигляду родовичам. Тепер мужі хоча й не ще пригинали голів, на Перунів день, принаймні, та очі вже не ті в них були. "А се ж вони ще в порубі княжому не сиділи, смаленого вовка не нюхали..."
Ще городню стіни Хоробора й на людський зріст не звели, а вже поміж нею та стіною княжого дитинця півтора десятки колишніх посадських ремісників копали ями під нове своє житло, дехто й стіни зводив, розібравши старі, перебиваючись з домочадцями у власнім хліву, з худобою разом. А поміж ремісниками вже куріла своїми димами чимала корчма, загрібши під себе стільки землі, що й на три двори вистачило би. Дивом дивним для города здавалося: схотілось тобі квасу чи олу або й вина, та що там вина – меду!! – неси в ту корчемницю срібло своє чи скору – що вже маєш, хоч і зерна міх – і буде тобі все, чого бажаєш, день твій стане празним не лише в неділю, а і в будь-який інший, отак!
Хто міцно покону тримався – ті, хто рід свій до десятого коліна, до самого Кологаста пам'ятав або котрі на землі твердо, обома ногами стояли – ті на корчму й не дивилися, лише на княжих людей брови супили. З їхньою появою в'язала загальна думка оте неподобство – корчму, мед варений та нечувану легкість, з котрою священний напій будь-хто міг випити будь-коли та будь-скільки. Ще б коли не мед, то родовичі, може, й змирилися якось з корчемницею, та тільки надто вже бісила простота здобутку Велесового напою. Старотці градські того Боровина з його корчмою ані в город, ані на посад, звісно, й близько би не пустили, та земля всередині княжого городка родові вже ніби й не належала. З тою думкою ще по весні змирилися всі, навіть Шамро, не те, що Видута. Змирилися так, як мириться, живим повернувшись з важкої січі, муж, котрому око вибили чи руку відтяли, як мириться дерево, коли угніздиться раптом на ньому омела і п'є соки господаря, не питаючи в нього на те жодного дозволу.
Не в одного родовича, хто вже пожив та щось побачив, зродилося в душі лихе передчуття, що ані княжою заставою, ані корчмою діло не скінчиться. В напасті цій вчувалася чужа недобра воля і саме від неї, немов від грозової хмари з градом, що надходить, закриваючи собою видноколо, очікували ще якогось, невідомого досі, лиха.
– Невже ж і ради сьому нема ніякої? – скрушно зітхнув Видута, стоячи разом із Шамром на коропській стіні та дивлячись, як на задвірку розпластаної, мов черепаха, приземкуватої корчемниці курить за високим тином димок схованої від людських очей Боровиної медоварні.
Хіба ж волхв не сказав би, якби знав?! Не для того йому волше відання і слово дане, аби ним даремно повітря стрясати. Всю зиму шукав Шамро відповіді в собі, питав її в Сварога, Велеса, Білобога й Чорнобога – не знайшов, не почув... Легко було волхвам до нього: що Вишнякові, що Божеславові навіть. Ворог був очевидним, для ока видимим, а рід – мов дерево, одним цілим. Йому ж, Шамрові, Доля стежку кладе звивисту і все серед цілого лісу, що оточив тепер праотче Кологастове дерево: менші, цілий підлісок – поросль коренева, а половина й узагалі самосійні, вітром сюди занесені. Нема сили, бо єдності нема, а число – воно оманливе, від нього шум один у верховітті. А коли на порослі ще й омела поселилась...
Тепер ось зрить, що й не омела навіть, а сім'я чортове поміж тих дерев, де Долею стезя йому начертана – невидимі нав'ї сили... З ними як на прю ставати?
За Кологаста рід був як одне ціле: коли й виділявся котрийсь муж з-поміж інших родовичів, то хіба мудрістю, силою чи хитрістю в реместві. Та чим менше ставало в кожнім Кологастовім нащадкові праотчої крові, тим слабшою ставала де́ржава, що тримала вкупі цілий рід. Потім срібло, мов той клин, кололо ослаблий рід на цурки – і свої, в своїх же, рабами ставали; срібло і силу собою замінило, й хитрість. Хоча, хитрість – ні, зосталась, просто нова зродилась: хитрість гребти під себе те чортове срібло. Срібло згодом і племенщину, ниву всю, на цурки покололо...
Тепер ось до меду дійшло. Мед – не просто питво: не квас, не заморське вино і не сонячна, Дажбожа сур'я[466] навіть. Ставлений мед – то волшебна таїна, то сукупний довготривалий чин Дажбога, Велеса, Макоші й людей, не простих людей, а втаємничених, волхвів. Нині ж Чорнобог, не інакше, надоумив котрогось зі смертних мед не ставити, а варити. Тільки скоре ніколи не матиме ціни тривалого. Усе, що робиться людськими руками й швидко, не понесе в собі Божого. Хто той варений мед п'є, на криву стезю стає: душу він, може, й звеселить, але з рідними Богами не поєднається і сили від них жити по Кону не отримає.
– Ся пошесть поміж сувирами давно йде, – жодним чином не виказав Шамро власного душевного збентеження, – і в Чернегові, і в Переславі: ускрізь, де київське княже сім'я на руську землю впало.
– Невже отак і змиримось?! – з невдало прихованим відчаєм гукнув старійшина.
– Сувирів нині по рідній землі багато ходить, – потемнів лицем Шамро, – тільки кров у них рідкою стала. Хто покон блюде, той варений мед не питиме. Котрий же за Кон заступить, тому Сварожих Лук не бачити. На тім і мусимо стояти!
Десятки людей копошилися перед їхніми очима. Більше на стіні, звісно: вкладали в зруби тесані в обло[467] колоди, деякі кліті городні засипали вийнятою з рову землею, деякі лишали пустими – для господарських потреб. Та й поміж дитинцем і стіною було доволі зайнятих зведенням власного житла посадських ремісників, що заради легшого прокорму всунули власну вию в княже ярмо. Іншим літом старійшина побаченому неодмінно радів би, як радіє кожен, хто спостерігає злагоджену несуєтну роботу великого гурту людей. Тим більше, що вдалині, аж за Ятрицею, поміж річкою та Старою Могилою на очах у старійшини повільно сунула ціла вервечка підвод із збіжжям, котре вільні від зведення стіни родовичі везли до себе на обмолот. І чого б ото їм із Шамром хвилюватись? Чи не те ж саме бачили вони, коли двічі за Видутиного старійшинства рід переносив стіну? Мовби все, як було, мовби й не змінилося нічого...
Та в розмірений людський гомін і постук сокир по дереву раптом вклинився кількаголосий жіночий вереск, – від корчемниці, визначеного двома найшанованішими родовичами, як осередок зла, – і мана в мить одну спала з Видутиних очей. Змінилося, змінилось таки життя роду, а чи ж знайдуть родовичі шлях назад, туди, де ще так недавно панували в Коропі благостині, тільки не відав того ніхто й не цінував...
Одразу четверо жон з двох боків насідали на корчемника Боровина, що на свою біду, зачувши ґвалт, прискочив до корчми з медоварні.