Виходить так, що ми сьогодні тут чи не перші, незважаючи на передобідню пору – все ж таки будній день дається взнаки. Ми швендяємо туди-сюди, переходячи з однієї обочини на іншу, добряче вже потомившись, і в моїй голові починає вже роїтись думка про повернення додому, коли це раптом я чую здивований вигук дружини і бачу, що вона, зупинившись прямо посеред дороги, нахилилась і гребеться в піску.
– Подивись, що я знайшла! – у голосі Галі і подив, і радість, і захват одночасно.
Розігнувшись, вона вже тримає у руці щось біле, велике, схоже на уламок дерева. Я підходжу і завмираю – те, що на відстані видавалось мені шматком товстої гілки, зблизька виявляється здоровенним білим грибом, білим-білісіньким: довга, товста нога його вся в якихось борознах, неначе жилами обплетена, шляпка ще не бачила сонця, тому одного відтінку з ногою і неспіврозмірно мала проти неї, йому ще рости та рости, проте видно, що гриб вже зараз більший від найбільшого мого, з березняка, білого – за кілограм вагою, тут і гадати нічого. Він весь-весь у піску, з ніг до голови.
– Я об нього перечепилась, як дорогу переходила, – з подивом розповідає Галя. – Пісок такий сипучий, що ноги грузли вище кісточок. Коли перечепилась, то здивувалась – думаю, що б це таке могло бути серед піску? Якби хтось мені розповів про таке – навряд чи повірила б!
Я по-доброму, чесне слово, по-доброму заздрю Галі. Беру гриба до рук і відчуваю, який він твердий та важкий, важчий, ніж якби був зроблений із сирого дуба. Ох і гриб!
– Я тебе вітаю! Щиро! Молодець ти в мене!
Галя на сьомому небі від щастя: такий красень на завершення, бо кошик у неї повний-повнісінький, хтозна куди і знахідку класти. Та все ж місце велетню знаходиться – тримаючи плетеного кошика за ручку, дружина ще якось примудряється і підтримувати свого гіганта пальцями, аби той не згубився.
Ясна річ, що нам пора додому – хоча мій кошик трохи більший, але і він повен майже по самі вінця, а дорога ще неблизька і мимо грибів, що будуть траплятись, проходити ніхто не збирається.
Ми вирушаємо в зворотну путь.
Що за день сьогодні! Не пройшовши і ста метрів від молоднячка, на килимі зеленого моху між трьома старими товстими соснами, в кількох метрах лівіше від лісової стежки я натикаюсь на темно-коричневу півкулю, що більша ніж мій кулак і міцно сидить на товстелезній дебелій нозі. Спочатку піднявши собою, а потім розсунувши на всі боки мох, височіє над смарагдовою зеленню здоровенний боровик, такий, яких мені в своєму житті доводилось бачити хіба що один чи два рази.
Я вкотре жалкую, що не взяв із собою фотоапарат, бо нечасто можна стріти ось таку довершеність: аж занадто темно-каштанова шляпка не гладенька, як у польського гриба, а з ледь помітними бугорками та впадинами, не симетрична, не ідеальної форми, але саме цим і красива особливою своєю, грибною красою, місцями з нерівними краями, матова, неначе вкрита ледь помітним пушком – скульптор на ймення Природа створив бездоганний шедевр, перевершити який не вдасться ніколи і нікому із смертних, хоч яким би генієм він не був. Оця півкуля, що тільки-но почала розправляти краї і перебуває у наймальовничишій стадії свого розвитку, впевнено тримається на міцній, завтовшки з моє передпліччя, нозі, котра, в кращому разі, хіба що наполовину виткнулась із моху і окрім звичної світло-сірої сіточки має ще й легенький оливковий відтінок, який свідчить про те, що гриб перебуває якраз саме у розквіті своїх життєвих сил. Рівний килимок моху навколо ноги гриба трохи піднятий і навіть розвернутий на всі боки нестримною силою його життєвої енергії росту, котра одразу ж, із першого погляду, відчувається у всій його богатирській статурі.
Ми удвох якийсь час милуємось витвором природи, а потім, ставши навколішки на м'який мох, я починаю знайомий кожному грибникові солодкий ритуал: поволі, пальцями обох рук розгортаю мох навколо ноги, потім ще й ножем обережно, неначе археолог, розгрібаю пісок під мохом, бо, виявляється, грибниця залягає глибоченько в піску і нарешті, докопавшись до самого низу, підрізаю гриба на самому кінчику його ноги. Обшкрібаю пісок із твердої, неначе вона вистругана з дерева, ноги і підтримуючи пальцями за її низ, кілька разів на рівні своїх очей обертаю гриба – милуємось разом з дружиною його красою.
Вагою він аж ніяк не поступиться тому велетневі, що трапився мені у березнячку, проте до знайденого Галею посеред піщаної дороги і він не дотягує. Але мене це аж ніяким чином не засмучує: та прикрість, що трапилась зі мною вранці і ледь не зіпсувала нам обом цей чудовий день, давно забулась, гармонія і щастя неподільно панують у моїй душі, котра за ті п'ять чи шість годин, які ми провели у лісі, по самі вінця наповнилась його красою та назавжди закарбувала у собі і мальовничі картини соснового бору, і незабутні почуття тихої радості від його подарунків, і оте, таке важливе, що домислилось саме собою лише сьогодні, хоча не давало спокою мало не два десятиліття.
Ледь переставляючи стомлені ноги, ми плентаємось обабіч лісової стежки, що веде до самого Коропа, невзмозі відірватись від цих білих, польських, лисичок, котрих вже й класти, здається нікуди, а мої думки весь час крутяться навколо одного й того ж самого.
Сучасній людині, аби відчути своє єднання з Природою, знову, хоча б на короткий час, стати серед неї своєю, визнаною істотою, налагодити тим самим перерваний колись зв'язок і, повернувшись до свого природнього єства, набратись життєвих сил, насправді потрібно не так вже й багато – лише уповільнити свої штучно прискорені біоритми з тим, щоб її серце забилось в унісон із навколишнім справжнім світом.
Хтось посміється над цим? Нехай навіть так. Що мені до тих, коріння яких всохло давно і, певно, назавжди? Це лише мої особисті думки і стосовно мене самого тут все вірно. Тим більше, що я не збираюсь ділитися цим із людьми, котрі мене не зрозуміють, бо душі наші не споріднені і між ними ніколи не виникне того резонансу взаєморозуміння, котрий здатен породити істину.
Головне, що я знайшов відповідь і пояснення для себе і вони лягли в незаповнений вже стільки років пробіл так чітко, неначе хтось довго та кропітливо припасовував їх до моєї свідомості, немов прозріння зійшло на мене. Раптом в одну мить мені стали зрозумілими справжні причини моїх колишніх, дитячих та юнацьких, рибальських невдач. І нарешті я знаю чим пояснити відчуття, що ти у Лісі, чи на Лузі не чужий, а свій.
Від цих неспішних, але, в той же час, таких важливих для тебе думок, від лісового п'янкого повітря, від важкого кошика, один погляд на який скоро викликатиме заздрість зустрічних перехожих на вулицях Коропа і, звісно, від присутності в цю мить дружини, по-справжньому близької та рідної тобі людини, – від усього цього в душі панує дійсно святковий настрій.
До чого ж гарний день сьогодні!
Ось ти і на омріяній вершині – здавалось би, отримав відповіді на усі питання, що хвилювали тебе стільки років. Ну і що ж врешті-решт ти зрозумів? За великим рахунком – лише те, що Людина всупереч всіляким новітнім віянням, пов'язана з матір'ю-Природою нерозривною пуповиною; без цього зв'язку вона остаточно втратить свою сутність і буде приречена на небуття.
Проте, хіба ж цього розуміння так вже й мало?!
От тільки доки ти видряпувався на цю вершину – гадав, що вищої і не буває, а тепер дивишся – та це лише пагорб!, а ген-ген на видноколі синіють, впираючись у Небо Істини, справжні неприступні вершини, закриті від тебе імлою незбагненного...
Та чи ж вистачить тобі сил підкорити хоча б одну із них?
З іншого ж боку, ти все життя звик шукати відповіді на запитання і ця звичка нині знову спонукає тебе: давай, не бійся, думай!
Журавльове. Вбита Тиша.
...На сухій вершині високої верби, що стоїть, ледь похилившись, на самому краєчку деснянської кручі, сидить чималий хижий птах. Пір'я у нього світло-коричневе, а груди та живіт охристо-піщаного кольору. На фоні вербового стовбура з облупленою часом та негодою корою птаха майже не видно. Я й помітив його присутність зовсім випадково, боковим зором, лише тоді, як він раптово зірвався зі свого місця і, склавши крила, одразу ж увійшов у круте піке, падаючи на поверхню води. Над самою водою миттєво розкрив крила, виставив перед собою свої кігтясті лапи, шубовснув у воду, затримався на кілька секунд, а потім важко піднявся у повітря, тримаючи в пазурах чи не фунтову рибину.
Ух ти! Це ж хто такий? Не скопа, та значно більша і забарвлення, якщо не помиляюсь, має інше. Ні луні, ні яструби, здається, риби не ловлять, це не їхня їжа. Я не спеціаліст по хижим птахам, щоб отак запросто визначити, що це за птах. З тих, про котрих я хоча б щось чув, найбільше схожий на підорлика.
А птах тим часом усівся на облюбовану ним вершину і заходився снідати. Доки він там ворушиться, його ще можна помітити, а потім він знову зіллється із оголеним світло-піщаного кольору вербовим стовбуром і стане непомітним не тільки для риби, що надумає погуляти біля самої поверхні води, але й для мене, бо все ж таки відстань між нами чималенька – метрів сорок, або й п'ятдесят.
Так, не припиняє дивувати мене Журавльове! За чотири десятиліття, що я тут час від часу рибалю, хто тільки мені не зустрічався серед її хащів. Смішний єнот, котрий щось старанно полоскав у бурхливому потоці, що перетікав із Десни у Острів на початку червня. Видряче сімейство, яке кілька років підряд серед літа влаштовувало на кручі справжню гірку-ковзанку. Крижнів, які раптом із шумом та криком свічею здіймались у небо між лозових кущів. Дику козу, котра, причаївшись підпустила була мене кроків на десять, а потім, не витримавши, дременула геть через верболіз, налякавши мене раптовим гучним тріском сухих галузок. Ондатру, тхора і ласку-блискавку. Білу і сіру чапель. Красеня-журавля. Бобра біля Забоки: він так захопився підгризанням верби, що не помітив мого наближення і я, стоячи за деревом, хвилин із п'ять спостерігав за його роботою, аж доки він не звалив ту вербу.
Скільки риби було тут мною переловлено: лящів і в'язів на горох, судака на живця, щук – спінінгом на блешню, окунів і підустів, густірок, плоскирок, синців і хляпців, пліток і стовпчиків, чехонь і себелів, обох йоржів – бобира і носира...
За сорок років, що минули з того часу, як моя нога вперше ступила на цю кручу, Журавльове дуже змінилось.