Двоє на одного – не жарт. Уходники відбивалися, як могли, тільки у них за спиною рід був який-неякий – городище своє і житло, і жони з дітьми, а вільні нічого не мали за душею, одні сопелі, днями з бузини вирізані та казан із сіткою, татьбою взятий, тож і втрачати їм не було чого: билися, як за власне життя.
Добряче натовкли уходників. Забрали геть усе: ножі, сорочки, постоли, вузлики з харчем, навіть шапки скомороші – згодяться, зайвого не буває; Ненашева ватага це ще й як собі затямила! Побиті пішли, нещасні, в одних ногавицях – щоб знали: скоморошити можна лише вільному, як птах, нічим необтяженому. Лише тоді в тебе крила виростають і сміх твій, і жарт щирий, як спів жайворонка, що кожному дню радіє. Отак і скоморох – живе одним днем. Гнізда свого не в'є, якщо й думає наперед, то щонайбільше про післязавтра, зате кожен прожитий день для нього – як останній, солодкий та неповторний, навіть, коли від голоду живіт до спини присох. Ні за чим немає в лицедія печалі: ані про ниву, градом побиту, ані про голодних чад своїх не думає; не сушить він голову свою ані тим, як за ряд сплатити, ані де для князя куни взяти перед полюддям. Через те і життя його веселе, жарти з вуст самі сиплються, дівки та удовиці за ним сохнуть, а князі та бояри в хороми свої звуть. І коли виявиться Доля милостивою до нього – сам князь прокорм йому дасть, он як!
Ще тиждень назад так і було... Було, та й загуло... Е-ет! Чи ж вони не скоморохи! Лихом, як шапкою, об землю – нехай! Зате тепер вони справжні! Застоялася кров у жилах, облінилися, жиром узялися – не гоже, не по-скоморошому!
Сітку рибальську, під тим городищем поцуплену, – геть! Снасть зі злістю пошматували ножами й кинули зневажливо на землю, помстившись за власну тимчасову слабкість: нема до ганьби вороття! Двохвідерний казан, як сіть, покинути не наважились, схаменувшись, узяли з собою. Їсти не просить, а продати завжди можна – все ж таки, хтозна, як складеться доля ватаги...
Наступного дня дісталися Мени. Була п'ятниця напередодні Перунового дня, місцеве торжище вирувало і в самий його розпал Ненашева ватага закрутила, завертіла таке видовище, що враз переманила до себе позорців[403] від інших скоморохів. Якби ще й Клишко з ними був... Та навіть і без свого ведмедя нова ватага одразу ж полонила серця присутніх, бо старалася, так старалася, як ніколи ще до цього, навіть за часів свого улюбленого князя Жирослава! Добре вони тоді заробили – задарили їх не лише сріблом, але й наїдками і ласощами, і навіть житнім квасом, нехай він і близько не нагадував своїм смаком грецькі вина з княжої медуші.
Пізнього вечора на радощах упилися мало не до смерті, поснули прямо під городською стіною на голій землі, а похмілля наступного дня було таким важким, що не одному приходила в голову думка: "Краще б мене в Чернігові мечем посікли..." Сонце пекло немилосердно, голови тріщали й лопалися, в шлунках, вивертаючи нутро, здавалося, ворушилися й кумкали жаби, язики в густій бридкій слині не могли навіть провернутися – о, батьку Велесе[404], за що їм ця кара?! Холодна вода з колодязя лише на короткий час полегшувала муки, а потім робила їх ще важчими. Сяк-так оклигали лише ополудні, похмелившись на зароблене напередодні срібло дешевенькою малиновою сур'єю у корчемника при торговищі.
Мена не Чернігів, княжий город, де за Жирослава покон потроху почали забувати; в Мені на Перунів день скоморохів, як пришлеців, не своїх, допустили до свята лише на страву, добре ще, хоч поїсти дали, ну, і, звісно, по морді теж, як прийшов час битися навкулачки. Ненаш наступного дня, обережно торкаючи пальцем підбите око, згадав про побитих ватагою уходників і лише скривився: "Невже за оцим вони сюди поспішали?! А я, дурень, гадав – за сріблом..."
... Мало не три місяці протинялися вони після того по сіверських землях: від Сновська до Нежатина і від полянського Любеча до Борзни. Були в них і ситі дні, і голодні, одного лише клопоту не мали – де голову прихилити, бо в теплу пору завжди можна знайти прихисток на ніч – хоч у стозі, хоч під чистим небом. Але, як відомо, не спить Чорнобог: ще зовсім трохи і вдарять морози, скують землю, Зюзя снігу накидає ледь не по пояс... Як тоді жити, де зиму перечекати? Та ще й такою ватагою?! В Чернігів і не потикайся – забудь про Чернігів... Скоморохи, і Ненаш поміж лицедіїв найбільше, – усі ламали голови не перший день, а відповіді не було. Можна було розбігтися, хто куди, на зиму в закупи продатися... В закупи?! Кому – їм, хто ще зовсім недавно з князем Жирославом сурські вина пив, горба свого гнути на якогось поселянина чи ремісника?! Краще в стозі замерзнути! – солодка кажуть, смерть...
Три дні назад прибився до них новак – міцний, ставний і з лиця та одягу видно, що непростого роду. Немає такого в скоморохів, щоб лізти комусь в душу: звідки ти, та хто, та як... Свого часу і Ненаш мав інше, отцем дане ім'я, але ватага назвала по-своєму – так і живе з того часу під сонцем скоморох Ненаш. І цьому новакові ім'я дали – Притика: приткнувся, мовляв, дурень, коли зима на носі, ходи, тільки затям собі, сказали, що хліба дарма їсти не будеш.
Притика ще той! Узяв до рук гуслі – засміялися яворові, заспівав – ватага зо сміху полягла, а він ні з того, ні з сього завів раптом сумне: про немилостиву долю, про чорного крука та темну осінню воду, за котрою спливає молодість – не в одного підступна сльоза очі зволожила.
Вельми речистим вродився Притика: за словом у пазуху не лізе, годен цілий день розважати – хоч люд, хоч і самих скоморохів. Два дні усі за животи хапалися: ну таке вже меле, таке, що й не розбереш, правду каже, чи вигадки вигадує.
– Веселий я чоловік! – тільки й проказував самовдоволено новак, коли хтось із ватаги його хвалив, а було це, на думку Ненаша, аж занадто часто. Притика за якихось два дні прямо-таки влюбив у себе ватагу: ще трохи і новим ватагом стане.
Учора, мандруючи з Мени до Макошиного капища, де через два дні задесенські сіверяни мали зібратися на Макошин день, аби вшанувати Богиню родючості та жіночого ремества, набрела ватага на невеличку весь – усього сім димів притулилися до узлісся. Швидше за все, пройшли б мимо, але треба ж такому: уздріли весільний поїзд, що саме від Макошиного капища гуркотів сосновим бором на п'яти підводах – середній син старійшини весі узяв злюб із донькою сябра-радимича, що жив по сусідству.
Ех, і раділо ж весілля такій удачі: скоморохів зустріти, а тому й видалося буйним та розвеселим – неначе в боярина! Весь роти пороззявляла, коли ватага лицедіїв заходилася їх розважати: Притика на гуслях гудів, безочивих* пісень співаючи, від яких молоді сиділи червоні, мов варені раки; під перегуди сопелі та пищалей скоморохи і колесом ходили, і один через одного перекидалися, і вежу з десятьох у чотири яруси зводили; личини вдягнувши, четверо лицедійство творили – про перелюби скомороха з купецькою жоною, про те, як хитрий холоп двох бояр обдурив і про квасника, котрий до наузниці прийшов, аби та порчу йому зав'язала.
Ні житнього квасу, ні березовиці п'яної, а тим паче – наїдків старійшина для ватаги не жалів і все було б добре, якби вже присмерком не поклав Притика око на одну молодицю. По правді кажучи, саме вона першою почала йому бісики пускати, ще коли показували перелюб з чужою жоною, через що скоморох і не встояв. Підгадав мить, коли ніхто не бачив і потягнув блудницю в житло. Що вже там було, а чого – ні, жоден з ватаги, окрім самого Притики, не знає. Тільки муж її, хоча й був добре напідпитку, здогадавшись, враз знайшов перелюбників і схопився за ножа. Притика, не довго думаючи, дав йому такого чосу, що навіть памороки забив горешному.
Ніхто ні про що не здогадувався, весілля собі гуло й далі, коли раптом із того злощасного житла вибрався побитий невдаха і кинувся з сокирою на скоморохів. Така веремія зчинилася! Скоморохів було ніяк не менше, аніж поселян-мужів і виявилися вони тверезішими та спритнішими, тож невдовзі в темряві, що вже наступила, старійшина отримав від когось ножем під пазухи, а зраджений муж – чимось важким по голові, аж мізки витікли. Не обійшлося б те ватазі аж ніяк, якби той же Притика не підпалив чийогось хліва, а потім ще й стіжок із сіном. Поселяни, забувши про все на світі, кинулися рятувати худобу і своє добро від вогню, а скоморохам того тільки й треба було – чкурнули якомога далі, аж доки серед ночі не набрели у лузі на оці стоги, де й заночували.
... Сварка згасла, не почавшись. Тільки в Ненашевій душі так паскудно було, таке передчуття недобре якесь стискало йому серце, що хоч лягай, та й помирай – чи не вперше за все життя. Ні, не вперше; згадалося йому, що було так само, коли зрозумів: ніколи не матиме він власних чад, ніколи. І водима його була там ні до чого, адже жодна інша молодиця і навіть одна зовсім незаймана так і не понесли від нього, як він не старався...
Макошине капище було вже за дві-три версти, тож зібравши нехитрі свої скарби, ватага рушила гостинцем далі на схід. Часом так буває, що варто людині стати на криву стежку, як Доля одразу ж ту стежину з гори пускає; тепер хочеш не хочеш, а мусиш не йти – бігти по ній, аби зустрітися за ген, тим поворотом із гіркою своєю судьбиною...
Не встигли як слід заглибитися в ліс, коли назустріч їм повоз: дев'ять підвод і лише троє їздових. А ватага йшла, про квас-пиво саме говорила, про голод, що шлунок смоктав. Ніхто за ними так і не погнався, дарма Ненаш боявся – куди тій весі супроти ватаги! На підводах же, що котилися назустріч, угледіли діжі, коли б чи не з сур'єю, і ще щось, скорою вкрите. Стали на обочині, аби пропустити підводи і коли повоз порівнявся, усі почули, як у діжах щось хлюпає, а в ніс вдарило в'яленою рибою – аж слина покотилася: не інакше, як менському боярину Остряті везуть...
Притика почекав, коли повз них проїде перша підвода з їздовим і тихо так, мовби сам до себе, прогомонів:
– А що, непогано було б, братове лицедії, боярської рибки поїсти, сур'єю запити...