Я присідаю поряд із своєю довгоочікуваною знахідкою, якийсь час милуюсь довершеним витвором природи: темною, несиметричної форми півкулею шляпки із білим тугим сподом, міцною, дебелою ніжкою, що розсунула собою низесенький мох, – ех, яка ж то сила вчувається у цьому тілі, – і починаю видобувати боровика.
Ніжка туга-тугісінька, але обчистивши її знизу, я одразу ж помічаю тоненькі темні дірочки. Черв'яки, хай їм грець! І добра половина ніжки, порізана кружальцями, залишається лежати біля вовчої ягоди, доки я не пересвідчуюсь, що дірочок більше немає. Ще кілька годин – пропав би гриб. Добре, хоч так...
Я ще кілька разів проводжу очима по землі, обмацуючи поглядом кожну підозрілу місцинку, але, здається, все. Ні, таки все.
Ну що, доки не пізно, потрібно перевірити два оті березнячки. Мені доводиться повертатись назад на кілька десятків метрів та забирати Галю, що ніяк не може відірватись від польських, бо саме натрапила на таку місцинку, де грибниця розродилась молодесенькими, цієї ночі, грибками – добрих три десятки, якщо не всі чотири, лежать, щойно зібрані, зверху у її кошику, прикривши собою навіть всі білі.
– Ходімо в отой березнячок, – запрошую я. – Ми ще сьогодні справжніх білих не бачили.
Галя явно незадоволена тим, що я відриваю її від такої насолоди, проте, не перечачи, плентається за мною: боїться загубитись. Ми перетинаємо лісову дорогу, по якій невідомо хто й коли їздить, проходимо чи то невеличкою галявиною, чи узліссям із густою та високою, мало не до колін, травою і потрапляємо в березнячок. Цей проти попередніх, в яких нам вже довелось сьогодні бути, виглядає не таким чистим та охайним: тут не так явно простежуються ряди беріз, поміж ними то тут, то там зустрічаються інші дерева і самі берези різного віку – є зовсім молоденькі, а є й набагато старші.
Не встигаємо ми заглибитись хоча б метрів на двадцять, як Галя натрапляє на піддубнички. Знаючи, що відривати її ще й від піддубничків означатиме геть зіпсувати дружині настрій, я мовчки проходжу далі. Висока трава закінчилась разом із узліссям, тепер серед беріз лише торішнє листя покриває землю та вряди-годи крізь нього пробивається рідесенька тоненька травичка.
Переді мною відкривається раптом кущувата розлога липка, досить несподівана сусідка для струнких беріз; я здалеку помічаю правіше від неї кілька здоровенних червоних мухоморів, а пройшовши вперед ще кілька кроків, завмираю на місці.
По сусідству з мухоморами, не ховаючись, стоїть гриб-велетень: світло-коричнева шляпка, висока, товщиною з мій зап'ясток, нога, – стоїть, як господар, прямо на плямі майже голого, ще сирого від дощів, піску. Ху-у-у! Оце так! За звичкою я поводжу очима на всі боки – онде ще один, не набагато і менший. Це вже повезло! Чи можливо, так і мало все бути, адже я не випадково прийшов сюди – сподівався, вірив, майже знав.
Білий гриб, той, що зростає серед беріз, відрізняється від боровика: він не опецькуватий богатир Котигорошко, а стрункий високий велетень, капелюх у нього набагато пласкіший, лише у молодому віці може нагадувати півкулю, і колір його головного убору не темний, а світло-коричневий. Нога під капелюхом висока, як у підберезовика, тільки, зазвичай, товща, але так само, як і в боровика, покрита світло-сірою сіточкою. Ох і гриб!
Я кладу обох до кошика – важких, на диво не ушкоджених черв'яками, і місця там відразу ж меншає наполовину. Десь збоку пискнула Галя – теж, певно знайшла щось пристойне. Хіба ж багато потрібно людині для щастя: ходиш, не поспішаючи, разом із коханою людиною красивим лісом, дихаєш настояним на хвої та сонці повітрям, завмираєш у захваті над знайденим білим грибом – а тихе щастя, поселившись у душі, спить собі, згорнувшись пухнастим клубочком, і у тебе лише одне-єдине бажання – аби ж тільки його не потривожити, аби ж воно спало там якомога довше...
Березнячок доволі густий, наскрізь, так, як попередні, не проглядається, тому мені постійно доводиться слідкувати за дружиною, аби потім не гукати на весь ліс, бо вона слухняно витримує належну дистанцію – ну справжній грибник! Хоча велетні нам більше не трапляються, проте молоденькі білі, цілком пристойних розмірів, все ж таки час від часу лягають у кошики.
Хтось іще, окрім нас, шелестить у березнячку, продираючись через гущавину – таки повезло нам, що ми опинилися тут першими. Приблизно наших років чоловік, наближаючись до Галі, з цікавістю запитує:
– Що-небудь знайшли?
Не на ту натрапив! Хитра Галя, миттєво зорієнтувавшись, вигукує:
– Ви знаєте, стільки тут піддубників! – і непідробний захват звучить у її голосі.
Це ж іще треба зуміти – однією фразою зупинити на місці допитливого чоловіка. Тепер у його голосі я чую здивування:
– А ви ж звідки?
Мені ця інтонація зрозуміла – ну хто серед коропців стане отак радіти із якихось там піддубників. Їх інколи стільки буває – хоч косою коси, а ніхто не бере.
– Та я не тутешня, – скромно відказує Галя, – за Прилуками народилась, може чули?
– А-а-а... – протягує чоловік, – тоді зрозуміло. Я чув, – тепер у його голосі звучить неприхована іронія, – що у вас там і мухомори їдять.
"Ага, – розумію я його іронію, – це він на гриби-зонтики натякає..."
Галя, скориставшись його сум'яттям, повертає одразу ж до мене і чоловік вже не робить спроби наблизитись, аби кинути оком на її кошик.
Але нам все одно більше не вдається з насолодою попастись у березнячку: за чоловіком скоро з'явились дві підліткові постаті і я розумію, що краще нам не витрачати тут час.
– Ти бачиш, скільки вже в лісі людей? – звертаюсь я до Галі. – Ходімо швидше, зазирнемо ще до Круглика, доки не пізно.
Біля Круглика Галі подобається; хоча дороги туди вона сама і не знайде, проте з тими місцями у нас пов'язано стільки спогадів, що жодна агітація тут не потрібна – ми досить швидкою ходою долаємо майже кілометрову відстань і, перейшовши через чернігівську дорогу, опиняємось лівіше лісового круглого озерця, того самого, в якому колись, ще школярем, я разом із друзями ловив червоних карасиків.
Рельєф тут, на північ, у напрямку Зайцевого хутора, дуже повільно, майже непомітно, іде на підйом і ми слідом за ним поволі піднімаємось, рухаючись до давно нами облюбованого соснового молоднячка, раз по раз натикаючись то на боровичка, то на зграйку польських.
У лісі вже жарко і трохи парить; вдягнені вранці джемпери нам довелось познімати та зав'язати рукавами на поясі, аби не заважали. Роса висохла, майже просохло і набрьохане у ній взуття. Ноги притомились, –тепер якби й потрібно було, то не дуже побігли б – звичайний стан грибника, проте, більш, як на три чверті наповнені кошики, хоча і відтягують руки, але ж і додають натхнення та завзяття: треба бути божевільним, щоб покинути оцю розкіш тихого полювання.
Не за горами полудень, високе вже сонце час від часу ховається за білі подушкуваті хмари, що все більшими зграями повзуть по небу, нагріті сосни пахнуть живицею, тіні від них темними смугами вказують нам дорогу до заповітного місця, а ми ніяк не можемо прискорити ходу – не будеш же переступати через гриби!
Тим часом місцеві співаки насолоджують наш слух своїми неперевершеними шедеврами. На відміну від лугу, осередку Волі, де через повноту Життя незчисленне лугове птаство наввипередки хором славить Творця, не звертаючи при цьому жодної уваги на сусідів, де лише дзвінкий соловейків голос і може домінувати над всіма іншими, у тутешньому храмі панують вишукані аристократичні манери. Поодинокий пташиний спів, котрий будь-яким місцевим солістом виконується строго в перерві між співами інших, набуває у лісі особливого, камерного звучання: поціновувач кожну нотку тут почує, кожен перехід; аж завмре, здивований чемністю і благородством виконавців і ще довго потому згадуватиме цей лісовий концерт.
Ось зяблик, старанно виводячи кожну ноту, аж дзвенить своєю радісною пісенькою: " Ф'ю-ф'ю-ф'ю-ля-ля-ла-ті-ті – ві-чіу-у!"
А це, ледь дочекавшись закінчення попереднього виступу, з нетерплячки скоромовкою, починає чиж: " Цьві-цьві-цьві-цьві-ке-е-е!" Від хвилювання горека аж хрипне в кінці своєї пісеньки.
Зате мухоловка, знаючи ціну своєму шедеврові, перечекає усіх і лише потім, сидячи десь аж на вершині сосни, заведе на чотири колінця:
" Ф'ють-ф'ють-ф'ють! Ф'єть-ф'єть-ф'єть! Ф'ю-ф'ю-ф'ю! Фі-ті-ті-і!"
Слухаєш і дивуєшся: ну все як у людей, у кожного свій характер.
Великий старий вуж, що грів на сонці свої кістки, лежачи у траві, немов чорна мотузка, загледів нас, підвів голову і звиваючись, із почуттям власної гідності подався геть.
Строкатий дятел, обіпершись хвостом на голий стовбур сухої сосни, пустив одна за одною кілька дзвінких черг і луна одразу ж рознесла їх по лісу. Із сосни, котра смерть свою прийняла з гідністю, стоячи, кора обсипалась від землі і до самої верхівки. Гола, сіра від негоди деревина геть чисто вся вкрита круглими дірками – певно, не один місяць харчується тут цей трудяга.
З-під самої ноги відскакує вбік лісова жабка – малесенька, із себе якась, неначе висохла, – навряд чи й помітив би її непорушною. Надто вже вона не схожа на зелену лугову: що то значить жити серед суші соснового бору, де й затінку певного не знайдеш.
Буденне, розмірене життя лісу все як на долоні, якщо людина приходить сюди ввічливим гостем, а не безцеремонним нахабою-загарбником. Будь чемним із лісом і він поділиться з тобою всім, що має, підлікує твою душу і тіло, і нічого не втратить, бо "не оскудіє рука, що подає" – саме такий закон усім нам дав Творець.
Ми все ж таки дістаємося свого улюбленого молоднячка, котрого із трьох боків оперезує піщана дорога. Пісок тут якийсь по-особливому сипучий, колія глибока і проїзд по ній під силу лише всюдиходам-лісовозам. По обидва боки від дороги і навіть сама дорога – перевірені роками грибні місця: боровики облюбували їх і поки що не переводяться, незважаючи на популярність молоднячка серед наших грибників.
Не розчаровує нас ліс і цього разу. То тут, то там, ми дивись, та й знаходимо жаданих кремезних хлопців у темно-каштанових капелюшках над міцними ніжками. На одній, давно відомій нам місцині, ми навіть підбираємо кілька рижиків, які давненько стали вже рідкістю в коропському лісі, хоча в дитинстві я зустрічав їх набагато частіше.