Нині жодна клітинка тіла не турбує тебе, неначе ти вже безтілесне створіння, неначе ти – одна лиш свідомість, що плине лісовим осонням у повній гармонії з оцими соснами і мохом, і променями сонця.
І знову нога за ногою, з п'яти на носок, по пружному килиму зеленого моху... Я пригадую раптом, як літав колись малим уві сні і мені здається, що той стан уповільненого польоту, коли я не летів, мов птах, а пропливав під стелею, немов у невагомості, і моє нинішнє умиротворення – вони чимось схожі: чи тою легкістю душі, чи відчуттям безтілесності, а можливо, перш за все, гармонією душі і тіла.
Звідкись взялась і вселилась в душу упевненість, що нині я відчуваю і бачу все, що навколо мене діється: чую кожен пташиний переспів і відчуваю найменший дотик західного вітерцю, бачу кожного гриба, як би він не заховався, – варто мені лише оком кинути, і розрізняю тонкі вже, просохлі на сонці, не те, що вранці, – лісові запахи, – всі до одного.
Але ж ще якихось півтори чи дві години назад, коли я був сам не свій і ледь не бігав по лісу, щоб, як мені тоді здавалося, швидше зібрати "вершки" – випередити Галю по кількості знайдених білих, – тоді нічого подібного я не відчував. Уражене самолюбство, збуджений стан і одна лиш думка: "Зараз, ось зараз я побачу білого! Якщо не тут, то он там, на схилі! Ні, треба заглянути ще отуди!" – я метушився і одному Богові відомо, скільки пропустив тоді і білих, і польських.
Певно, природа якраз оцієї метушні і не терпить, тому коли ти приходиш до неї, заражений повсякденним ритмом сучасного життя, то просто виявляєшся тут чужим і незрозумілим: вона не сприймає тебе такого, ти дисонуєш з нею і починаєш робити дурниці, інколи навіть такі, за які потім колись буває соромно перед самим собою.
Коли я навчався в інституті, то серед студентів модно було роздруковувати побудовані на допотопних ще, радянських, комп'ютерах біоритми свого організму, котрі видавала машина, виходячи з дати твого народження. Можна було навіть накладати біоритми двох людей з тим, аби порівняти їх сумісність якогось певного дня, зпрогнозувати можливість конфліктів. Вважалося, що в ті дні, коли вони повністю не співпадали, тобто, дисонували, були в антифазі, відносини мали бути напруженими.
Життя – це перш за все рух, а найпоширеніший рух у природі – це коливання, вібрація: від комариного писку до помаху пташиних крил, від коливань у атомній решітці металу до серцебиття людини. Все, що нас оточує і ми самі – все живе за законами гармонії, все між собою припасоване і урівноважене і працює воно чітко, немов механізм ідеального годинника, котрий розмірено відклацує час життя. Варто втрутитись у роботу цього механізму, як злагоджена взаємодія летить шкереберть, деталь жодного годинника не переносить подібної наруги.
Чи ж не в цьому криється розгадка тієї давньої заковики, котру я сам собі років з двадцять назад намислив на Десні: від чого залежить те, прийме людину Десна чи ні, поділиться з нею своїм скарбом чи ні, станеш ти для неї своїм чи ні? Чи не від того це залежить, у якому ритмі ти будеш з нею спілкуватись?
Кажуть, що колись ніхто з людей і гадки не мав кудись поспішати без крайньої на те нужди, аж доки чоловік на ймення Генрі Форд візьми та й бовкни: "Час – це гроші". Відтоді бацила цієї зарази чи не назавжди змінила людство. Здавалось би, що тут такого: один спритник певною мірою ототожнив дві, здавалося б, такі непоєднувані речі: час та гроші. Але після нього всі раптом почали кудись поспішати, зробивши поспіх суттю свого життя. Причому одні поспішають з тим, аби встигнути зробити більше, інші ж поспішають лише задля того, щоб швидше, абияк, впоратися з роботою і почати байдикувати. Для перших поспіх є сумнівною формулою життєвого успіху, для других – прихованою формою лінощів.
Час – це гроші? Але, якщо добре подумати, дивна річ виходить: зароблені таким чином грошові знаки мало чого варті – вони знецінені, бо тут, як не дивно, вступає в дію закон збереження енергії. Зате поспіх як стиль життя, як ознака сучасності, назавжди змінив Людину: прискоривши життєві ритми, він відірвав її від рідної матері – Природи, зробив чужою, бездушною, несправжньою. Виходить так, що тепер не можна жити не поспішаючи. Таких не розуміють. Над ними насміхаються, їх зневажають.
Але приходить отакий успішний в людському середовищі Поспішака на ріку чи в ліс і виглядає там чимось чужорідним, неначе цвях, котрий незрозуміло як потрапив у годинниковий механізм.
А дійсно ж, я ось із власного досвіду можу сказати, що почуваюсь своїм на Десні чи, як от зараз, серед лісу, лише тоді, коли вгамую пристрасті, уповільню рухи свої і серцебиття, і думки навіть; коли мої життєві ритми співпадуть із ритмами навколишньої Природи, знайдуть ту свою, Творцем визначену для них, "шестерінку" і самі собою увіллються в злагоджену роботу всього оцього, що мене оточує і що насправді є Життям.
Але ж, з іншого боку, у кожного свій ритм: є меланхоліки, є холерики – як серед людей, так і серед тварин. Пригадати хоча б ту ласку, що колись полювала у мене на очах в Журавльовому. Вона була швидша за блискавку! А який-небудь черв'як повзе собі поволеньки...
Ну то й що. Цивілізація не робить з меланхоліка холерика, вони обидва, потрапивши в круговерть сучасного життя, прискорять власні ритми. Хоча Той, Хто все сотворив, він і життєвий ритм кожному з нас ще при народженні визначив і до інших ритмів припасував, підігнав так, щоб Годинник Життя відраховував час як годиться, без збоїв. Щоб ніхто не був чужим на Землі, а всяк мав своє призначення. Головне, щоб ти сам не збивався із визначеного особисто для тебе життєвого ритму.
Якщо будеш на Десні, чи в Бору смикатись, бігати і хапатись за все підряд, якщо не налаштуєшся на ту хвилю, на якій по суті свого єства мав би бути, ніколи не побачиш ти, не почуєш і не відчуєш на дотик того, що насправді є Природою, ніколи не встановиш зв'язку з нею і назавжди залишишся там чимось чужим, незрозумілим та відторгненим.
... Якось несподівано, за кілька хвилин, сама собою прийшла відповідь на запитання, що час від часу спливало на поверхню і мучило мене відсутністю очевидного, наперед визначеного і логічного пояснення: що потрібно робити людині, аби бути своїм серед Природи?
Насправді ж, все виглядає досить просто: сучасній людині потрібно самого себе налаштувати, як налаштовують свої інструменти музиканти, як співаки підбирають тональність, висоту свого голосу з тим, аби твої власні коливання – життєві ритми – зазвучали в унісон із життєвими ритмами того довкілля, в якому ти перебуваєш. Тобі відкриється стільки нового, незвіданого! Ти допущений будеш до найпотаємніших секретів і тоді самі собою відчиняться двері природних скарбниць – не для грабунку, ні, – раз тобі довіряють, хіба можеш ти знехтувати довірою?
Ти почнеш розуміти своїх далеких пращурів: чим вони жили і що цінували і, чи не головне, – суть свого людського єства, бо ж саме тоді ми були справжніми, не зіпсованими, не підміненими...
Якби ж то ще вистачило сил і надалі залишатись самими собою у своєму повсякденному житті – скільки надуманих проблем відпало б, скільки сил додалось би!
А де ж це Галя? Знову щось знайшла – он як завзято працює, навіть навколішки довелося стати. От і добре. Доки мене заполонили були оці роздуми, я мимохідь теж додав до свого кошика кілька десятків польських, заповнивши його на добру половину.
Ось відкривається перед очима знайома місцина: кілька велетенських сосен, що неначе розбіглись на всі боки, густо всіяний шишками, майже голий, піщанистий лісовий грунт без моху, лише з ріденькою травичкою де-не-де, бо ж осоння, – тут мають бути білі, от нюхом чую – мають бути!
Ну, я ж казав – ось учора хтось зрізав двох красенів, навіть не надто заморочуючись з тим, аби до ладу звільнити їхні ніжки. Треба пошукати: не таке це місце і не такий нині час, щоб обійшлося лише двома білими.
...Шишки, шишки, шишки. Не такі, як ті, що зазвичай падають, збиті вітром з молодих сосен – зелені, із щільно притисненими лусочками. Ці навпаки, сіро-бурі, розчепірені настіж, готові віддати своє сім'я для продовження соснового роду. Дерево така ж жива істота, як і ми, як звірі, птахи, як будь-що в природі, навіть камені. Коли поживи досить – дерево росте, аби захопити якнайбільше життєвого простору, стати сильнішим. Коли ж відчуває, що ріст припиняється – чи то через нестачу поживних речовин, чи з якихось інших причин, тоді воно рештки своїх сил віддає на те, щоб дати якомога більше своїх плодів, аби вже через них забезпечити продовження свого роду в нових життях.
Туди-сюди між соснами і очима на всі боки – таки є! Виткнувся один, певно цієї ночі, – не надто ще й капелюшок засмаг. Кріпенький із себе, пузатенький, і виглядає через це трохи пихатим. Ще б пак – королівського ж роду! Дали б йому люди час, хіба таким велетнем виріс би! Нічого, що невеличкий, зате тугий, важкий, як камінець і жодного сліду від черв'яків. Невже один? І я починаю, як завжди, розкручувати спіраль пошуку. Важко тут вирости боровичку великим – на відкритій місцині він весь, як на долоні – здалеку буде помітним.
Мені вже починає здаватись, що більше нічого тут не знайду, коли це щось потрапляє в поле мого зору зправа, на самому його краєчку, – щось не таке, як звичні вже для ока сірі шишки і я інтуїтивно завмираю в передчутті успіху, але перш, ніж перевести погляд у той бік, все ж таки закінчую рух голови вліво, до кінця, і лише потім повертаюсь вправо, переводячи погляд трохи далі, ніж зупинив його минулого разу.
Ось вона, насолода від почуття свого єднання з Лісом, коли твоє серце б'ється в унісон із його ритмами: в затінку від маленького лісового кущика вовчої ягоди над тонесеньким шаром пригніченого сонцем моху здіймається чималенька темно-коричнева шляпка боровика на товстій і досить високій сірувато-білій ніжці!
Хіба ж не правий я в своїх міркуваннях, що головне у лісі чи на лузі – це налашуватись на природні ритми? Коли я ото метушився – та нізащо б не побачив оцього здорованя, бо нині я навіть не стільки угледів його, скільки якось майже інтуїтивно відчув присутність того, кого шукав.
Нічого не скажеш: красень! Таких мені хоча б з десяток...