Не забув великий князь про десяток своїх гриднів, котрих лишив у сіверській землі. Ще й повеневі води не вбралися в береги, а вже прибула до Хоробора княжа лодія з десятком гребців і старим варягом Ормом на чолі. Княжий скотник[459] привіз заставі желовання срібне й нову княжу волю оголосив: сторожу для застави поки що не набирати. Одноокий свей часу дарма не гаяв, видивився все, ускрізь виходив з Риботою, а більше з отим старим городником Озаричем, подругом, бач, своїм давнім, і саме це бісило сотника, нестерпно ятрило його самолюбство. Переночувавши не десь, а в теремі Озарича, Орм узяв із собою весь Риботин десяток, на конях провідав Новгородок, що поставав над Десною, за Ратичевом, і повернувшись до Хоробора, та сказавши коротке похвальне слово, на прощання запевнив, що домочадці княжої сторожі (не гриднями вже назвав, ні! – сторожею лише...) прибудуть сюди ще до осені. З тим і рушила княжа лодія назад, до далекого тепер Києва.
Хоч і немає ще ані лазні, ані льодовника, зате під стражницею сховався чималий поруб для татів і ослушників. А ще як до зими викопається рів, обсиплеться валом дитинець, спорудиться підйомний міст і наберуться чотири десятки обіцяної князем сторожі – ото вже буде справжній прояв і чин сотникової влади, з котрою він, Рибота, сповна відчує власну силу, здатну не тільки рубіж боронити, а й тут, на підлеглих землях княжу волю вершити й утверждати!
І ще один привід для радості був у Риботи: вчора купець Балуй привів до нього якогось мерта. Рибота одразу розгледів нетутешнього: улесливий навіть з виду, спина гнучка і видно було, що життям навчений княжих людей поважати – гнувся й словеса приємні легко, наче кості, метав. А в той же час і зайвого не молов, усе по суті. Сказав, що медоваром є; від купця Балуя прочув, ніби застава княжа в питних медах нужду має. Тож просить уклінно, аби дозволив сотник в княжім городку корчемницю поставити, а при ній медоварню. А щоб не сумнівався сотник, дарує йому на пробу чотири відерні барильця меду різного: тут же підводу свою підігнав і меди з поклоном підніс. Ну як такого не уважити?!
Добре, відповів йому, став корчемницю в новім городку, де покажу; будеш під захистом його стін, як у Дажбога за пазухою, а кожен третій провар меду чи пива – в мою медушу; лад? "Лад, лад!" – кивав головою й кланявся Риботі зраділий медовар Боровин. Одразу видно, що хваткий мерт: не став годину переводити, а скочив на свою парокінну підводу й віжками тьопнувши корінного, помчав додому; казав потім Балуй, що аж у Чернігові того медовара здибав: неблизька, відтак, дорога перед ним лежала.
Тепер сотник сидів на ґанку й націдивши з барильця в липову утицю Боровинового чорничного меду, зібрався вже пити, коли ж це гримнуло десь за Десною, а за тим взялося гуркотіти ще і ще. Рибота підніс утицю до Сварги, щедрою рукою плеснув напій на землю, Громовержцеві на славу, й припав устами до посудини. Скучив за медом. Пристрастившись до нього в гриднях, а в Коропі за всю зиму скуштувавши дарованого купцями меду хіба що з десяток разів – та де там, не більше восьми! – сумував за розмаїттям смаків кудесного напою і тією дією, що творить в людині чудодійне питво: не лише веселить, а й кров гарячить по жилах, серце змушує битися частіше, душу зігріває і життя повнішим робить! Привезений майбутнім корчемником чорничний, вишневий, липовий та суничний двійняк[460] спраглому за медом сотникові здавався тепер не гіршим од питого колись у Києві княжого. Виходило, не так вже багато й треба людині для того, аби радість відчути!
Наскрізь пройшовши Короп – від Полуденних воріт до вежі дитинця з почепленим над прорізом майбутніх воріт туровим черепом, Нянько, ледь тільки під вежу ступивши, одразу ж сотника й уздрів. З холодком у грудях наблизившись до теремного ґанку, низесенько вклонився здивованому Риботі й притиснувши до серця десницю, з великою пошаною в голосі прорік:
– Гой єси, доблій витязю! Дозволь слово мовити...
Рибота, потягнувши медку, схвально мугикнув.
– Коваль я з діда-прадіда: бронник, але й на мечах знаюся. Тут же кричником перебиваюсь – в нужді та злиднях. Хочу на службу княжу попроситись, з онуком разом: підручним він у мене, – і знову низько-низько вклонився старий Нянько.
Коли від слова твого хоч щось залежить, не поспішай із ним – мудрість цю Рибота осягнув на княжій службі. Коли слово твоє вирішує геть усе – тим більше не поспішай: нехай воно з мовчанням ваги набуде.
– Пощо в нужді, коли хитрець? – хмикнув, допивши утицю, сотник.
Нянько критися не став:
– Рід мій у кровній мсті потерпав: кривдників утричі більше було... Мусив останнього онука рятувати, аби руда[461] не перевелася. Там ремество покинув, тут на ноги як слід не звівся.
І у відчаї почав благати:
– Дуже прошу: не прожени, витязю, перевір мене; у Чернегові не останнім хитрецем був...
Хіба Рибота не розумів, що то таке – свій коваль? Яка застава без хитреця, що здатен і клинок переламаного меча зварити, і кольчугу полагодити? А ще коли спроможний і кладенці кувати – ціни такому не буде! Що не день, то радість! Прокинувся від зимового сну Перун, княжий покровитель, та й помагає тим, хто щиро йому вклоняється і пожертву чинить – за мед, вочевидь, дякує!
– Начиння маєш?
– Начиння маю, – знову низько вклонився кричник, – міхів, біда, нема і кузні такожде.
– Дам срібло на міхи, дуба, скільки скажеш, і місце під кузню в дитинці. Відробиш княжу купу в п'ять гривень, далі четвертину братимеш собі.
Нянько повалився на коліна:
– Відроблю, посадниче, відроблю! Сварогом клянуся! Хай Боги тебе бережуть!
Рибота хотів заперечити стосовно посадника, та передумав: нехай... А чого ж? Махнув лише рукою – йди, досить вже.
Нянько підвівся й з поклонами, задкуючи, задкуючи подався геть.
"Дякую тобі, Свароже! – радів кричник і усмішка сама собою цвіла на його обличчі: – Пожертву щедру сьогодні ж піднесу тобі, Боже!"
І в Риботи на душі веселка засяяла: напрочуд добре все складалося!
А темна хмара вже вкрила півнеба й зсувалася ошую, до Сохачевого – на дощ.
Як воно ото новини світом ходять? Варто було три дні назад старому тому кричникові разом з онуком почати перебирати собі лишки дуба на кузню, як по туземцях немов сорока на хвості звістку понесла. І посунули один за одним до Риботи ремісники: чи то найметкіші, чи найнужденніші – і гончари, й шевці з ткачами, і стельмах навіть, і шорник. Сотник почувався на сьомому небі, долі прохачів вершив немов сам Суд і нарешті сповна відчув смак влади своєї, великим князем над цією землею даної. Застава без ремества не може: зброю треба полагодити, коней підкувати, упряж потрібна й горшки для варива, та й тіло прикрити треба і ноги взути. Тож коли просить тебе ремісник узяти його під захист стіни й дати хоч і невеликий, зате надійний шмат хліба, ти знаєш – він віднині у всьому від тебе залежний. Княжому холопові з голоду померти важче, аніж смердові з роду, а як ще й прислужитися зуміє, то й не один лише хліб жуватиме. Головне ж – ти, як сотник княжої застави, в потребах своїх ні від кого не залежатимеш. З одного боку, князь хоч як на рід оброк поклав; та хай і через помістя, а все одно скінчилося б закупами й обельними холопами – тільки довше йшлося би до того. Коли ж шестеро ремісників самі продалися з потрохами, він те все на власну взвить тепер оберне. Славлю тебе, Перуне, Громовержцю наш!
Над ворітьми для дитинця довелося помучитись. Їх полотна, з дуба тесані, в четверть набрані й на прогонах з укосинами кованим гвіздям через перехресні смуги на обох сторонах склепані, готові були тільки по обіді третього дня. Порішили з теслями, що навішувати на ушули будуть в п'ятницю – надто пізно вже було починати таке складне діло. Теслі подалися готувати палі для косого острога, а Сивер лишився в дитинці.
Княжа сторожа біля гридниці вправлялась на мечах. Сивер якийсь час з цікавістю дивився від воріт, потім підійшов ближче. Риботи біля них не було; колишні гридні не те, щоб ратним науком займалися, а швидше так, розважалися. Були в броні й при довгих руських щитах, що мали округлий верхній та гострий нижній край і закривали ратника від плеча до середини гомілки. Більше Благояра навчали – ледь не всі гуртом: один навчав, решта хто підказував, хто підсміювався. Благояр, видно було, засоромившись свого двоюрідного стрия, що так неждано прийшов та уважно на все дивився, почав чинити помилку за помилкою.
Сивер не витримав, попросив у одного воя щит та меч.
– Братаничу, ти невірно ліву ногу ставиш. Пощо вона в тебе ступнею аж за щит виступає та ще й носком уперед? Гомілка місце болюче: суперник вдарить по ній ногою, ти хоч на мить затнешся від болю – от уже й усе! Став ногу боком, литку нижнім вінцем щита прикривай, – показав Благоярові як саме.
Княжі вої обступили їх – після осіннього герцю поважали туземного городника.
– Чи не вмієте вчити, чи не хочете... – забурчав до них Сивер. – Ну ж бо, Благояре, зійдемося!
Удар! Удар! Ще удар! – Благояр не встигав відбиватися мечем, почав закриватися щитом.
– Помилки робиш, – спинився Сивер і взявся пояснювати:
– В поєдинку щит не дуже потрібен. От коли на тебе двоє чи троє, або коли стіна в січі стоїть – отоді від нього користь, бо то захист від удару списом чи топором. А якщо один на один, то від щита користі куди менше, аніж шкоди.
– Як так?! – здивувася Благояр.
– На тобі броні більше пуда. А тут щит – іще півпуда. Тож коли твій суперник вміє добре рубатися, він без щита буде швидшим, аніж ти. Ось дивись!
І відкинувши свій щит, Сивер почав наступати на братанича. Той просто не встигав за блискавичними ударами стрия і в якусь мить, коли меч суперника летів на нього прямо згори, прикрив голову щитом. Та меч Сивера щит, виставлений Благояром для захисту, оминув: новоспечений вой відчув раптом хльосткий удар голоменню меча по лівій литці.
– Зрозумів? – уже запитував Сивер. – Ти начебто і в безпеці опинився, коли щитом прикрився, але ж і мене при цьому не бачив, не знав, що я вчиню, і ногу відкрив – от, вважай, литку я тобі й перерізав. Чи довго ти встоїш з такою раною? То яка тобі користь від щита була?
Благояр не знав, що й казати, мовчки хмурився.
– А я ось що скажу, – віддаючи зброю власникові, звернувся до воїв Сивер, – сотник комусь із вас наказав навчити новачка сіктися, а ви лиш посміюєтесь над Благояром.