Неприбрані колоски або й просто зернята дбайливий Житень забере з ниви нікчемного господаря і підкине тому в стодолу, в кого лад панує на полі. Недбая наступного літа покарає неврожаєм, а працелюбного неабияк винагородить. Тому стережуться люди немилості Житеня, готуються до зими старанно, без лінощів.
Дажбог-сонце за літо роздав усьому живому буйну силу Семиярила; так само, як онук його, сіверянин, що замолоду дивував усіх неміряною потугою, з літами силу свою на досвід, на мудрість міняє, так і Семиярило в осінню годину, коли день рівняється з ніччю, а Добро має однакову силу зі Злом, коли немає нічиєї переваги і потрібно не силою, а розумом діяти, тоді Податель Ладом стає, щоб разом із ним онуки його, умиротворившись, з ясною головою могли дати лад життю своєму.
По покону на осіннє рівнодення скрізь по сіверських землях віче вирує. Під Добрим Ясеном на великому, з ясенового тесу, столі тіснилися старотці Коропа на чолі з Видутою та Шамром. Уся площа і всі вулички навколо неї були вщерть заповнені людом: в бік Лугових воріт стояли мужі-градники[391], в бік Полуденних – посадські. Городом пливло бабине літо, нагадуючи кожному, що все хороше рано чи пізно кінчається.
Як водиться, коли збирається стільки люду, а в кожного думка своя, і тільки вона одна, на противагу іншим, по Праві мислена, лемент стояв несусвітній. На початку віча бирич з Ратичева виголосив, яку дань має готувати Короп до полюддя: три тисячі, сто і сорок вевериць за ріллю та дві тисячі, сім сотень і вісім десятків – за дими. А ще воску два пуди, меду – вісім, бобрового струменю – з двох десятків звіра, сто сажнів конопляного ужища і, звісно, від усього гнізда коропського – насад дубовий на двадесять пар весел.
Бирич виголосив та й поїхав собі далі, а віче розходилося не на жарт: до мізків дійшло нарешті сказане ним, покрутилося там і через язик на світ Божий вихлюпнулося.
– Півтораста сороків[392] вевериць! – волав Балуй, молодий купець, що вмів лічити не гірше, мабуть, Числобога. – Де братимемо, людіє?!
– Вибили по лісах звіра! – піддавав жару бортник Рекун.
– Куди старотці дивляться?! – перекрикував віче Летяга. – Чого мовчали, коли бирич виголошував?!
Сивий, як туман, старий Одинець не витримав, закричав зі столу:
– Цить мені, Летяго! А ти нащо тут?! Чого ти мовчав?! Гузном своїм думав?! Бирич – муж підневільний, що тивун йому скаже, те й виголошує!
Видута незворушно споглядав розбурхане людське море: щоліта чи не одне й те саме... Полементують, часом і до бійки справа доходить, а тоді вгамуються, через тиждень вже й згадувати не будуть. Воно, звісно, данина виросла. І вивірки по лісах усе менше... Чи люду більше?
Куди подінешся – доберуть і тепер, скільки треба. Дві куни – от уже сорок вивірок. А лисиця – півтора сорока, а ведмідь – п'ять сороків. Тепер ось лементують, а по весні завалять гостей хутрами, за безцінь віддадуть...
Ех, людіє, людіє... Коли вже наїстеся?
Відчувши, що лемент трохи пішов на спад, підняв руку. Віче притихло, шуміли тільки далі від столу.
– Роде мій, слухай, що мовлю... Пошлемо зараз же гінців до Седня в Ратичів: Летягу,.. Балуя,.. і Рекуна. Нехай мовлять там: "Пощо, тивуне, дань важку поклав на рід?! Волимо менше давати!"
– Пощо я?!
– Погибелі нашої хочеш?
– Знайшов дурних!
Натовп зареготав. Видута посміхнувся про себе, розуміючи, що перша буря скінчилася і знову підняв руку.
– Слухайте! Третього дня приходили до старотців посадські гончарі – не хочуть сторожу нести на стіні. Кажуть, що вона не для них, лише градників захищає. Яка ваша воля буде, родовичі?
– Чому?!
– Хто це там не хоче?!
– А старійшина у нас навіщо?! Різок ослушникам! – неслося від градників.
Русявий кожум'яка Педаш видерся на стіл, повів плечима, мало не зіпхнувши з нього при цьому половину старотців, і його густий бас поплив над вічем:
– Напрежд лепетало своє трудити, мислити треба! Прийде супостат – побіжите куди? За стіни! Ану, покажись мені, хто не хоче на стіну в сторожу! Не хочеш – горшки, водиму на воза і убрусом тобі дорога!
З боку градників пішли смішки. Від посадських, та й то, здалеку, хтось дзвінко заперечив:
– Ви за стінами сховалися, а наше добро попалить!
– Коли всі тут почнуть, хто в ліс, хто по дрова – згине рід! Ставте собі стіну! – драв горло Педаш та навіть його бас не перекрив шум, що здійнявся серед посадських:
– Яка стіна?! Зима на носі!
– Коли її ставить – роботи по горло!
– Хай з весни городські поможуть!
Вже від городян хтось несамовито заволав:
– Лежні! Вас мало не чотири сотні! Коли діди город ставили, мужів і двох сотень не було!
Видута зумисно на самому початку віча підкинув родовичам цю кістку – нехай погризуться, тоді йому легше буде вправлятися з цим необ'їждженим, мов дикий жереб, натовпом. Можна було б тих дурнів з посаду, котрим так уже важко було вісім разів від Різдва до Різдва постояти на стіні, викликавши їхніх сотників, одразу посікти різками біля вічниці, але зачаїли б посічені зло на Видуту – старійшині таке ні до чого. А тепер ось проти того десятка, чи двох невдоволених постає кількасот розлючених родовичів, з котрими не потягаєшся – не тільки зуби, а й ребра порахують.
Вже навіть посадські люто визвірилися на гончарів, що так необдумано, лише через гарячу пору, коли від горна[393] треба день і ніч не відходити, схотіли відмовитися від сторожування, Видута виступив наперед і знову підняв руку:
– Мужі! Якою воля ваша буде? Як покараємо ослушників?
– Різок їм!
– Із сіллю! – зі злорадством гукнув хтось. – Хай посвербить дурням!
– Така воля роду! – урочисто прорік Видута. – Завтра ж усі, хто приходив третього дня, ополудні мають бути біля вічниці. Зі своїми різками! – додав, знущаючись. – Хто надумає не прийти – сторожа приведе. Сам удвічі всиплю!
... Віче колотилося зранку аж до полудня. Сивер разом із Рикушем стояв неподалік столу і дивувався безладу, котрий, на його думку, панував на площі. Лише під кінець почав розуміти, що Видута зумисно не поспішав давати лад цій колотнечі: лише коли всі добре надеруть свої горлянки та, стомившись, зайдуть у безвихідь, тоді вже він і собі скаже добре ним обмислене, таке, що влаштує усіх. "Ти бач, – подумалося Сиверові, – а стрий не такий уже і безпорадний... Тишком-нишком усе на свій лад повертає".
Давно влягся лемент, що його викликала відмова посадських нести на стіні сторожу, розмислило віче і те, кому які на зиму мости лагодити, а які до весни полишити і по скільки срібла з диму до Різдва Божича в городську скотницю та волхвам передати, і про суперечку між Коропською верв'ю та Воронізькою за сіножаті по Реті[394], котра пішла новим руслом, прирізавши воронізькому родові добрий шмат лугу, і ще про щось – Сивер уже й не пам'ятав, про що саме – усе вирішилось, вляглося і все на користь роду вийшло: як не крути, а все ж таки Видута був не найгіршим старійшиною, марно навадять[395] злі язики.
Коли вже розходилися, Рикуш не витримав, довірився другові:
– Надумав я меча собі скувати. Щоб не гіршим був, ніж у Ждана.
– Чи багато ти їх викував? – поцікавився Сивер, бо хоча й не коваль, проте розумів, яка різниця між горбушею і мечем.
– Тільки три, – зізнався Рикуш. – А от все одно хочу! Нехай і три літа куватиму, однак зроблю! Хоч і десять пудів криці переведу...
Сивер нічого не сказав, а прийшовши додому, дістав з-під лави в робітній кліті сакву та порившись у ній, витягнув два напівкруглих, з півдолоні завбільшки і на велику перерубану стелазь[396] схожих, шматки заліза.
– Я скоро, – запевнив Вишню і подався знову до Рикуша.
– Ось! – простягнув ковалеві. – Вутц[397]. Для меча тобі.
– Що?! Вуц?
– Осердя для меча кують з нього. Виходить гнучким та міцним. Краще хоролужного. Купці з Хіндостану везуть таке до ромеїв.
Рикуш покрутив півкружальця в руках, підкинув на долоні – фунтів два, не більше.
– І скільки ромеї за це платять? Певно, на вагу срібла йде?
Ромеї платили за вутц чи не вдесятеро дорожче, але Сивер махнув рукою:
– Він мені задарма дістався. Бери, зробиш собі меча, як у Ждана.
Не став говорити другові, що думка колись була: замовити у гарного коваля бредокс навзамін простецької своєї брадви. Знав уже Рикуша – тоді нізащо не взяв би цей вутц. А так хотілося віддячити другові за усю його поміч!
За тиждень до Покрови, осіннього Макошиного дня, негода два дні косими осінніми дощами стьобала спустошені ниви, поривчастим вітром гнала з узлісся по розмоклій землі жовте кленове листя, аж доки воно, обважніле під зливою, не прилипало до землі; вона вселяла в душу смуток, безнадію та страх перед недалекою вже зимою. Надвечір розпогодилося, вітер помалу стих, небо очистилося від хмар, помітно похолодало і Дажбог-сонце в'їжджав у небесну браму на заході, прикриваючись щитом червонясто-морквяного кольору – на мороз.
Під ранок перший заморозок упав-таки на сиру, непросохлу ще землю. Здолавши поночі шлях підземним океаном та поважно випливши на сході вже вранці, Дажбог уздрів землю своїх онуків щедро вкритою сріблом першого інею. Мороз немов ковальськими кліщами стиснув у своїх обіймах кожну травинку зеленої отави і вона принишкла – посріблена, обледеніла, не здатна опиратися холоду, проте непохитно впевнена, що скоро все минеться і життєдайні промені Подателя розтоплять цей, поки що перший іній на її приморожених стеблах.
Промерзлий, рівний, мов долоня деснянський луг під ранніми променями сонця хоча й вигравав самоцвітами, але здавався неживим навіки. Навіть поодинокі дупласті верби, з котрих напередодні вітер зірвав майже все листя, а те, що залишилося, обмерзле, побуріле важко спадало тепер на срібло отави, навіть кілька високих стогів сіна, що вказували про близьке людське житло – навіть це не вселяло в людську душу жодного промінчика надії: мине зовсім небагато часу і Зюзя владно візьме в свої руки віжки рябої кобили Зими.
Коли східний бік стогів, звільняючись від інею, запарував під гарячими променями, в крайньому з них почувся шурхіт і з утвореної в сіні людськими руками печери на білий світ виліз невисокий.