Тепер вони глибиною хіба що по коліно, проте здавна це гарні місця для грибних хованок: ось, будь ласка, підберезовичок, прямо в окопі. Здоров був! Гайда до компанії!
А це що за рослина? Перший раз проходячи мимо неї, я лише оком кинув: розлогий прямостоячий кущик з темно-зеленим, аж блискучим, листям; явно однорічний, бо стовбурець не здерев'янів, незважаючи на пристойну, в палець, товщину. Глянув, та й пішов далі: хіба мало чого росте в лісі? Але зробивши петлю і проходячи мимо кущика ще раз, все ж таки оглядаю його більш уважно. Щось знайоме мені в ньому, аж надто знайоме... Характерна форма листя – де ж я його бачив? А це що, на самому вершечку – неначе малесенькі зелені помідорчики?... Стій-стій-стій... Не може бути! Та ні, все правильно – що я, на своєму віку картоплі не бачив?!
– Галю, іди подивись, що я знайшов! – і я показую дружині на картопляний кущик.
Вона теж не одразу вірить своїм очам. Не картопля, а молоде деревце! Колір листя, його тьмяний блиск, стан стовбура та гілочок – все вказує на те, що картопля тут не просто живе – розкошує! Такий кущ був би гордістю будь-якого селекціонера, навіть цілого науково-дослідного закладу. І жодного колорадського жука! Та й звідки ж їм тут взятись, посеред лісу?
– Як він міг тут опинитися? – все ніяк не йме віри Галя.
– Важко сказати... Хтось або картоплю пік, або куліш варив, лушпайки викинув – бачиш, ось сліди від минулорічного багаття? – На піщаній лісовій землі видніються прибиті дощами дрібненькі вуглинки.
Якби ото такою була наша картопля – скільки б її у нас було! Нехай росте, ще не час перевіряти врожай. Хай вже хоч одна вдосталь порозкошує на волі, сповна пройде весь, Творцем закладений в неї, життєвий шлях – заслужила: силою духу, жагою життя, незламним своїм характером.
Отак ми проходимо через кілька березнячків, потроху додаючи в свої кошики різноманітні грибочки, я навіть на кілька молодесеньких білих, як сніг, сироїжок спокусився. Сироїжка грибок простенький, не аристократ лісу, ні, і хоча може бути досить смачною, але надто вже крихка, через що я й не люблю класти її рід до кошика – перетреться, перемнеться, доки донесеш, але зараз грибів щось не густо, тому нехай вже будуть і сироїжки.
Втрачена мною душевна рівновага відновилась, про поспіх забуто і до мене повернулась здатність бачити і усвідомлювати красу лісу. Тепер вона знову пестить мою душу, хоча годину-півтори назад я навіть уваги на це не звертав. Із чергового березнячка ми виходимо знову в сосновий ліс і вже через пару десятків метрів натрапляємо на польські гриби.
Польський гриб вартий поваги. Він, безперечно, не такий красивий, як білий, бо білий – то король серед грибів і за статурою, і за особливою своєю грибною красою, а вже про смак білого і говорити не треба: прикраса будь-якого столу. Варто лише пригадати той смак, як у роті одразу ж починається інтенсивне слиновиділення.
Вибачте, ну просто сил нема далі про це говорити...
Польський чимось схожий на білого. Така ж темна шляпка, тільки у боровика вона каштаново-коричневого кольору, а у польського – ще й з червонуватим відтінком. У боровика ніжка біла, із сіруватою сіточкою, а в польського коричневато-жовта і менша, ніж у білого і, частіше за все, неспіврозмірно мала по відношенню до шляпки, якщо за еталон грибної краси взяти, знову ж таки, грибного короля.
Було таке, що кілька років після школи гриби я збирав не надто часто, весь вільний час намагаючись проводити з вудкою. А коли потім, одразу ж після армії, завітав якось до лісу, то виявилося, що за цей час у нас нові гриби з'явились – польськими називаються. Раніше, коли ще до лісу ходив із мамою, вони нам не зустрічались, тому і не були мені відомими. І от, знову захворівши лісом, грибами, я прагнув перш за все знайти білого, боровичка, а мені траплялись одні лише польські. З яким завмиранням серця кидався я до гриба, загледівши темну оксамитову шляпку: білий! Потім роздивишся – ні, знову польський...
Грибник з натренованим оком з першого ж погляду відрізнить, навіть не беручи до рук, не нахиляючись, лише за кольором та формою шляпки: польський це гриб, чи білий. Хоча польський не може суперничати у розмірах з білим грибом, зате він бере кількістю.
Польські – гриби компанейські. Та ще й так вміють маскуватись, що просто диву даєшся! Натрапиш на грибницю, а вона, як колись під Зайцевим хутором було, по площі кілька сот метрів займає: метрів триста вздовж стежки і в ширину тридцять, чи сорок. Ти на тій місцині не один – ще кілька грибників: ходимо, часом перетинаємось, знову розходимось. І всі знаходять. Пройдеш в одному напрямку метрів п'ятдесят, покладеш до кошика два-три десятки невеличких грибків ( бо вирости великими вони тут просто не встигають), розвернешся, відступивши кілька метрів вбік, ідеш у зворотньому напрямку і там, де щойно пройшов, – ну хіба не диво! – знову бачиш оксамитові шляпки!
Як таке може бути? Я ж не новачок, я так придивлявся, пройшов нога за ногою, очей не відводячи, голови не підіймаючи, присідав раз по раз і стільки пропустив! Не один, не два, добрий десяток. От і снують грибники човником: взад-вперед, взад-вперед... Прочесавши свою ділянку вздовж, почнеш ходити по ній впоперек – ще щось знайдеш.
Мабуть саме за це грибники і полюбляють збирати польські: скільки б не знайшов, а вони є і є. Вони маскуються, ти знаходиш, вони маскуються, ти знаходиш... Гра у хованки. Та і взагалі, вони красиві грибки, ще й кожен зі своїм характером, зі своєю історією: у одного ніжка довга, немов у підберезовика – з моху пробивався до сонця; цей зігнувся колінцем, бо зустрів на своєму шляху соснову гілку; а ось, погляньте, вріс у сосну, насилу вдалося його відокремити від старої кори; ці ж двоє зрослись між собою, немов сіамські близнюки – ніжка одна, овальна в перетині, а шляпка вісімкою виглядає.
Словом, те, що ми тут надибали польські, нас немало порадувало. Збирати гриби – захопливе заняття, а коли ще і в такому красивому місці, то це вже справжня винагорода долі.
Хіба можна передати словами – десятком, сотнею чи навіть і тисячею слів ту красу Лісу, яку ти навіть зором своїм неспроможний повною мірою осягнути і лише душа твоя, коли відкрита буде на те, лише вона і вбере у себе, неначе губка, і величність сосен, і чистоту беріз, гру світла та тіні, смарагдову пишноту моху і вишуканість лісової трави, відтінену темно-зеленою хвоєю глибину синього неба і золоті потоки сонячного світла, пташиний спів і шум соснових крон під вітром, пахощі суниць і малини, хвої, живиці та грибів і ще хтозна чого, – хіба можна все це передати словами ?
Тут не лише слова безсилі. Жоден художник не передасть вам цієї краси у своїх полотнах, яким би майстром він не був – хоча б це і сам Іван Шишкін. Жоден композитор, нехай навіть Йозеф Гайдн, майстер музичних пейзажів. Жоден фотограф, хоч який би фотоапарат не був у його руках. Тим паче – жодна відеокамера. Диво Природи, – до розуміння якої, до поціновування, до шанування котрої ми, люди, так і не зуміли дорости, дотягнутись, – неможливо ані скопійювати, ані замінити відбитком, ані відтворити віртуально.
Лише душа, незачерствіла, небайдужа, відкрита до Істини, лише вона одна зможе зберегти у собі цю величну красу, час від часу живитися нею і ділитися з іншими, з такими ж небайдужими до Природи душами, коли раптом із твоїх душевних глибин спливають такі деталі і нюанси, запам'ятати котрі, здавалось би, просто неможливо, тим більше в таких подробицях: з кольорами, звуками і навіть ароматами. Хіба можна зрозуміти це, чи уявити людині, яка в лісі жодного разу не була, чи душа якої вкрита непроникним панцирем урбанізації?
...По товстому шару пружного моху, нога за ногою, з п'ятки на носок, від сосни до сосни я сную рідним лісом, уважно дивлячись собі під ноги, оцінююче проводячи очима на всі боки, аби оглянути кожен клаптик лісової поверхні, а потім ще раз, вже під іншим кутом, повернутись зором на те ж саме місце – чи не було обману, чи не перехитрив мене котрийсь із красунчиків.
Ось вони, поряд із сосною, – один, другий, третій... ого! мало не десяток! Розбіглись на всі боки, зайнявши площу у два чи три квадратних метри: більші он вже як піднялись над мохом, а меншенькі ледь тільки виглядають з-під зеленої ковдри. На тлі життєрадісно-зелених стебелець моху коричневі з червонуватим оксамитом шляпки польських мали б одразу ж виділятися і своїм кольором, і своєю матовістю, проте часто так буває, що побачити їх може лише натреноване око.
Ач, як красиво розташувались – цілий виводок! У кількох шляпки вже з половинку невеликого яблука і ніжки досить височенькі – саме таких я колись із завмиранням серця сприймав спочатку за боровиків. А ці дрібніші, мабуть, лише минулої теплої ночі виткнулись на світ Божий. Так би стояв і милувався ними: деякі освітлені яскравим вже сонцем, деякі в затінку від соснових стовбурів; на цьому ось кілька хвоїнок прилипли вночі до шляпки, коли вона була ще вологою від роси чи дощу, а над ось цим схилилося кілька травинок, утворивши собою неначе арку.
Поставивши на землю кошик, я без поспіху акуратно один за одним зрізаю грибки, додаючи до вже зібраних. Яка насолода! Поклавши останнього, найменшого, я піднімаю кошик і – ну не диво?! – бачу в кількох сантиметрах від прим'ятого кошиком сліду ще одного, до того ж і за розмірами не найменшого. Ну де ти взявся оце тут?! Я ж, перш, ніж кошик поставити, добре роздивився це місце і точно був упевненим, що воно чисте. Чародії, ці польські!
А тут ось, у кюветі покинутої лісової дороги, щось здалеку впало у вічі своїм характерним жовтим кольором з-під тоненького бурого шару торішніх хвоїнок – лише на одну мить, коли, зробивши два кроки вправо, аби заглянути за сосну, я зиркнув оком навколо, просто так, за звичкою... Ану-ану, що там таке?
Лисички... Чималенько їх тут і не вчора виткнулись, їм щонайменше днів три-чотири, бо лапаті вже – гарний врожай зберу! Та їх тут десятків три, якщо не чотири. Ех, і картопелька ж буде!
А на душі як гарно... Тихо-тихо, ясно-ясно. І думається так просвітлено, так пронизливо чисто, як ніколи і ніде в іншому місці. Пульс уповільнився, дихається напрочуд легко та невимушено, начебто і не дихається зовсім, начебто і потреби ти не маєш у кисні.