– Діда твого, Оглендю, бачив. Казав, щоб сотня різками тебе відшмагала, бо ремінь на збрую нікудишній ставиш.
– Що ти мелеш? – захвилювався Гладко, не радий вже, що й спитав. – Що ти мелеш безкостим своїм язиком?! Потурили тебе з Вирію за твоє лепетало!
– То Тур все... Бач, який здоровило: на осокора здерся, дотягнувся аж туди і за ногу мене зісмикнув.
– Лепетайло! – роздратовано кинув Тетеря, Пасків тесть і вся сотня знову зайшлася сміхом.
– Що ж ти із сомом робив? Засолив?
– Продала купцям Неждана. За дві ногати. Не дали більше. Старий дуже, кажуть.
– Отсе так нарибалив! – навіть розсердився Тетеря. – Дві ногати... – похитав головою: – Однодеревка на Макошине[454] попливла, а їй ціна – гривня!
– Сам нову зроблю... – опечалився рибалка. От же ж цей Тетеря... Отак завжди, бо недолюблює Паска, вважає, що не повезло Неждані з мужем. Часом і привселюдно, як оце зараз, виказує зятеві, немов отроку якомусь, жити повчає. Та що він розуміє! Коли вродився не таким, як усі, важко на світі стежку топтати. Хочеться ж, аби й про тебе говорили й добром згадували, як помреш. Хтось коваль-хитрець з діда-прадіда, хтось худобу лікує, а цей, дивись, купцем став, срібло обома руками гребе – от і зажили слави поміж людей... А коли вдався таким малим на зріст, невже ж через це останнім в коропськім роду бути?!
Прийде його, Паска, година смертна й полине до Вирію душа вже насправді, назавжди. А люде пам'ятатимуть, онукам своїм оповідатимуть: "Жив колись у Коропі дід Паско: на зріст малий, мов отрок, хіба три пуди, рекли, в ньому було. Зате і рибалка ж був, ох, і рибалка! На уду ловив не менше, ніж інші мережею чи волоком. А сома спіймав, дик було в ньому шість на десять пудів!! Отакий колись жив дід Паско!"
****
Сивер мало не стежку протоптав, з десяток разів, не менше, пройшовши по тому місцю, де мала би постати стіна Хоробора. І кожного разу, як би не старався, натикався на Орогостине житло. Відступити від нього хоча б на десяток сажнів, щоб оминути й валом, і ровом не виходило ніяк. Коли ставити тут стіну по-справжньому, як треба було би, то саме її городня й мала проходити якраз по відьминій напівземлянці.
От і цього разу він, дарма, що неділя була, без поспіху йшов тепер по прим'ятій траві, сподіваючись, що хоча б у цей день, коли ніхто не відволікатиме від розмислу, його осяє нарешті мудра думка – як обійти стороною занехаяне житло Орогості. Та в голові, як на зло, не рождалося нічого певного, зате з-за житла виступила раптом сама відьма, тягнучи на налигачі сіру козу, навколо котрої вибрикували двоє таких же козенят. Оминути Орогостю вже ніяк не можна було і Сивер лише тяжко зітхнув.
– Пощо тут стежку топчеш щодня? – одразу ж поцікавилась відьма, ледь наблизившись до Сивера. – Мені нічого сказати не хочеш?
Сивер зітхнув.
– Стіна тут буде, Орогосте... Якраз, де топчу. Де житло твоє.
– Ти знаєш, хто я?
– Чи ж я чужий? – здивувався Сивер. – Та се, Орогосте, воля не моя, княжа. Супроти князя не вдію нічого. Та й ти теж.
– Князь далеко. Ти тут. – в голосі відьми вчувалася впертість: – Аще не хочеш лиха собі – не чіпай мене.
Сивер скрушно похитав головою.
– Лиха я не хощу. Та стіна – то не моя воля. Пощо ти так?
Відьма насупилась. Постояла трохи, немов думала над чимось чи до себе прислухалась, а може... Одним словом, завмерла, мов дерев'яний істукан[455].
– Орогосте, ти за житло не переживай. Поставлю тобі нове, скажи лише де.
Та підвела на Сивера очі, вдивляючись в самісіньку душу і, певно, бачачи там щось, почала карбувати слова:
– Мало того, що Богів наших зрікся, тепер супроти мене йдеш. Недобре чиниш, Озаричу. Все зло, котре мені вдієш, тобі сторицею вернеться. Дай пройти! – і смикнувши за налигач, потягла козу далі.
"Такого мені ще не вистачало. – охопило його лихе передчуття. – Не за себе боюся. Від дітей моїх, Господи, Орогостину мсту відведи: вони ж бо не винні..."
Біля Полуденних воріт стрівся Видута на підводі – разом із жоною до Сохачевого простував старійшина. Відтоді, як лишилися в Коропі княжі вої, відчував старий велику переміну в житті роду. Може комусь, пришлецю котромусь з посаду, і байдуже було до того, що творитися почало, а старійшина сприймав новини з гіркотою і сумом. Здавалося йому, що все навколо раптом зрушилося зі звичного свого місця й почало сунутись кудись убік, як ото сани на слизькім узвозі – тільки й дивись, аби не перевернулись.
Чи не з кожним днем меншало його влади – влади огнищанина роду. При ньому під стіною виріс колись посад, двічі рід переставляв її; Видутине око дивилося за всім, що тоді робилось, а без старотців, без рішення вічниці жодне діло не починалось. Тепер же чужа воля, княжа, вершила той дитинець, а в нім, старійшині, навіть потреби не було. І вплив, і силу набирали інші, молодші: як Сивер, братанич, і зовсім молоді – як Благояр, онук, та ще Балуй, купець, а вже ж про княжого сотника так і ректи годі! Видуті здавалося, що він тілом відчував, як колишня сила поволі перетікала з города в дитинець, в Хоробор отой. Здавалося, та що здавалося?! – бачилось, як забере з часом Хоробор у Коропа всю його силу й поволі поглине город роду.
Боротися з тим? А як? Як ти побореш те, чого навіть побачити не можеш, чого розумом не осягнеш? Все більше опускалися в старійшини руки й байдужіло до всього серце. Що вже там буде після нього і як – думати навіть не хотілося. За звичкою збиралися у вічниці старотці, судили-рядили про звичне: про ниви, про косовицю, про інше щось, та все здавалося їм якимось другорядним, неважливим, коли порівняти з громадою дитинця, що на очах здіймалася поряд з городом, а з часом обіцяла опинитися всередині й тиснути тоді всім своїм виглядом, вежами своїми на кожного родовича: мовби підкинуте в щеврикове[456] гніздечко зозулине яйце, з котрого вилупиться скоро мала зозулька, повикидає своїх "братів"-сусідів та й запанує приймака одна в гнізді, а рід коропський, як двоє щевриків, з ніг збиваючись, тільки те й знатиме, що трудитись на ненажеру. Отсе так, отсе дожились...
– Стрию, – привітавшись зі старійшиною, почав Сивер, – збираюся за тиждень-другий від протоки косий острог уже ставити. Нову стіну зі старою слід ув'язати. Хотів би просити, стрию, аби разом поглянули. Не можу на себе одного таке покласти.
– А я що? Я тепер ніщо... Он до княжого сотника йди – з ним думайте.
– Стрию, та я з тобою хощу, ти старійшина, – здивувався Сивер.
– Зберу старотців у вічниці – їм розкажеш.
– Чи ти ображений на когось, стрию? Купно про таке не рядять.
– Ні, ні! Зі старотцями, Сиверку...
– Ет... – махнув рукою той і вклонившись, слова більше не сказавши, рушив далі: "Ну й день видався, – зітхнув, – чи не Рушак[457] нині? Та ж ні, ще друга чверть..."
Ішов кривою вуличкою посаду на передзвін двох молотів у Благовидовій кузні, коли ж це раптом постав перед ним старий кричник Нянько.
– Гой єси, Сивере! – з повагою вклонився городникові: – Чи не повідаєш, де княжий сотник нині?
Загриміло, загуркотіло раптом у північній стороні, де купчилися темні хмари, обидва поглянули туди – чи не видно блискавиці? – потім Сивер здивовано звів брови:
– Зрання в дитинці був, де ж іще?
Нянько знову закланявся, задкуючи, й під лунку громовицю подався до дитинця.
"Що воно з ними сьогодні? – дивувався, простуючи додому, Сивер: – Немов пороблено усим трьом."
Нянька аж трусило від хвилювання. Мало сьогодні вирішитися чи збудеться замислене ним ще пізньої осені – саме сьогодні. Бо ще позавчора було зарано, а завтра може виявитися запізно! Вчора увечері новину почув, буцімто дозволив княжий сотник якомусь мерту нетутешньому осісти в княжім городку. Нянька немов підкинуло – пора! І нехай Боги пробачать йому, що намислив у неділю вчинити таке... Зранку таке в голову прийшло, тож одразу подався в дитинець, доки не навісили древоделі воріт: спробуй тоді туди втрапити! – хто-хто, а він те добре знав. Ловити ж княжого сотника десь у городі та просто на людях від нього милості просити – глупство несусвітнє.
Нянько вважав, що в його становищі зайвий раз старшому вклонитися – хребет не зламається, зате шана твоя йому приємна і видячи її, дивись, та й явить милість свою. Бо вона Нянькові нині ой, як потрібна! Тож, і на Сивера, городника княжого, натрапивши, кланявся тому не один раз, хоча раніше поводився зо всіма коропцями, як з рівнею. Та то раніше! Тут у Коропі що городяни, що посадські княжих людей толком не бачили, як себе з ними вести не знають, бо життям не терті; один одному коли і вклоняються, то лише раз, ті ж люде люблять, аби інші перед ними покору являли. Чужої волі над собою ще не звідавши, коропці навіть не здогадуються: покірному під князем ходити легше. Не відають вони до пори, що взвить і з покори можна мати.
Зате він добре знав, до чого воно тут, в Коропі, йде і навіть що далі буде, тільки не казав про це нікому. Коли ти щось відаєш, а інші ні – вже маєш у тім перевагу: зумій лише з неї взвить отримати. От тепер саме по свою майбутню взвить і йшов до сотника Риботи старий кричник Нянько.
Стіни нового терема, стіл та лави в стравниці пахли свіжим дубом, одрина[458] в ложниці – сосновою живицею, три незвично великих для сіверської глухомані вікна світлиці – лікоть на лікоть – пропускали достатньо сонячних променів, підлога з липового тесу обіцяла бути теплою навіть взимку, а печі були в кожній кліті. Ґанок, двоє сіней, одні з яких сполучені критим переходом зі стражницею, світлиця та стравниця – обидві на підклітях, аж дві горниці під гостроверхою покрівлею з тесу; кожен одвірок, кожне віконце зі ставнями, охлупень з коником, лобові дошки з підзорами – все з різьбленими оберегами, все по Кону.
Тож господар терема, княжий сотник Рибота був вельми вдоволений своїми новими хоромами. І хоч це не стольний Київ, не рідний Новгород, та все ж гордість переповнювала душу Риботи: дочекатися б лише господиньки своєї, Отави, – не терпілося похвалитись перед нею новим житлом!
Настало літо й безслідно минулися сотникові тривоги.