Та і не в цьому навіть річ!
– Ти скільки вже білих знайшов?
– Вісім... – я зосереджено оглядаю схили неглибокого довгенького видолинка.
– А я сімнадцять!
О, горе мені...
– Молодець!
А що ще я можу сказати?
– То виходить, що я вже краще тебе вмію шукати!
Ні, ну ви чули?! Хіба можна пережити отаке знущання?
– Галю, ось послухай. Серед грибників існує такий закон: ближче десяти метрів один до одного не підходити.
– Оце ти такий жадібний?
– Я не жадібний. Не кажи, що ти більше мене знайшла. Половина твоїх грибів – мої. У мене до них просто черга не дійшла.
– Бо я вже їх краще бачу, ніж ти.
Всередині мене нуртує відчуття несправедливості і та душевна рівновага, що панувала ще півгодини тому, щезла, як вранішні сутінки.
– Ну, ось що! Будь ласка, ближче десяти метрів до мене не підходь. Хочеш, іди збоку, хочеш – позаду, підбиратимеш ті гриби, які я пропустив, – в моєму голосі повно іронії. – А ввечері порахуємо, хто більше знайшов.
Я, з твердими намірами дотриматись слова, намагаюсь одразу ж збільшити дистанцію.
– Ти білого пропустив!
Дідько! Я крутьком повертаюсь і навмисно байдужим голосом цікавлюсь:
– Де?..
– А одного ще й розчавив...
Від сорому у мене, як колись в дитинстві, аж вуха палають. Моя репутація досвідченого грибника заплямована так, що не відмиєшся. Мало того, що пропустив, не побачив білого, ну, знаєте, в житті все може бути, так іншого ж ще й розчавив! А це для грибника того рівня, на який я сам себе поставив, просто смертельний гріх...
"А не треба було так бігти. І де твоє самовладання?" – це вже внутрішній голос підлив у вогонь олії.
Ну все. Зосереджуюсь, розслабляюсь, шукаю. Я мушу, зобов'язаний реабілітуватись.
Все ж таки витримуючи певну дистанцію від дружини, я кружляю лісом, переходячи від одного місця до іншого, забувши навіть про плани щодо Круглика, але грибів неначе поменшало. Вже й інші грибники з'явились у лісі, їх постаті час від часу можна побачити між соснами. Я метушусь, кидаюсь туди-сюди, не випускаючи з поля свого зору Галю, аби та не загубилась, але грибів знаходжу дійсно мало. Кілька білих, зо два десятки польських, лисички – не густо...
А Галя частіше від мене нахиляється. Через недосвідченість, щоб рукою перевірити побачене очима, чи їй більше везе? Подивлюсь, просто з цікавості.
– Ну що там у тебе, покажи.
– Дивись! – із гордістю в голосі вона показує кошик.
І хоча порівнювати кількість грибів у різних за об'ємом кошиках важко, проте тут одразу ж видно: у дружини грибів суттєво більше, правда, якщо не брати до уваги півтора десятки піддубничків, то різниця не така вже й суттєва, вона, в основному, склалась за рахунок білих, але раніше завжди було навпаки...
Я мовчу. Невже через оте своє збудження я просто перестав їх помічати? Гасаєш, гасаєш, а їх нема... Ховаються, чи що, коли ти метушишся? Ні, можливо, "метушишся" – це перебільшення, звісно, але дійсно ж, поспішаю, та ще й як. А поспіх ніколи ще не йшов мені на користь: що на Десні, що в лісі. Кому тут пожалієшся на обставини чи причини? І що тут скажеш? Хіба що сакраментальне: "Ще не вечір"?
Галя, оберігаючи моє роз'ятрене самолюбство, делікатно мовчить, але мені від того не легше.
Ми якось і не помітили, що до нас підходить якийсь чоловік. Сумка з тканини, ніж – кого ще стрінеш у лісі, окрім грибника?
– Ви велосипеда ніде не бачили? – питає він так, як зазвичай запитують про дитину, чи цуцика, що загубились.
– Ні... – здивовано відповідаю я.
– До сосни десь притулив і не знайду... Оце сходив по гриби, – в його голосі мало не розпач: – Де ж мені його шукати? – роззирається на всі боки.
– Послухайте. Я ось що Вам пораджу: Ви зараз повертайтесь і йдіть назад, до Коропа, і весь час човником – вправо-вліво, вправо-вліво. Скільки тут того лісу?
Бо дійсно, та частина коропського лісу, в якій ми зараз знаходимось, затиснута між двома дорогами і відстань між ними значно менше кілометра. Не так вже далеко і відійшов він від свого транспорту, знайде, але побігати доведеться.
Дядько подався. а ми переглядаємось між собою: от дивак, загубити в лісі велосипеда! Кому розповісти – сміх та й годі! Трохи розвеселив нас чоловік, всередині мене навіть напруга почала спадати.
Вже пів-на-дев'яту, бажання кудись бігти зникло. Так подумати собі – куди і навіщо? Наше буде нам. Ми що, на заробітки сюди прийшли? Лише заради задоволення. А коли поспішаєш – задоволення не отримаєш. Принаймні, того, яке міг би отримати. О! Білий.
Так, де Галя? Нишпорить на галявинці. Якщо не помиляюсь, десь там сунички мають бути... Ну, а ми поки що подивимось, чи нема навколо інших. Я, поставивши біля гриба кошика, починаю розкручувати від цього місця спіраль пошуку. Ось ще, зовсім маленький, і ось, ледь виткнувся, а цей чи не найбільший з-поміж чотирьох. Здається, все.
Збираю, немов краду. Весь час зиркаю: де там Галя? У кошик поклав, а того задоволення, що було завжди, немає. Хай тобі грець! Що це сьогодні на мене найшло? Я розслаблено опускаюсь на купку м'якого моху, що вже просох від роси, сиджу, притулившись спиною до соснового стовбура і починаю відчувати, як всередині мене слабнуть якісь обручі, що стискали останнім часом моє єство.
Тут майже закінчується той довгий, ледь помітний лісовий видолинок, що тягнеться впоперек усього лісу від самої чернігівської дороги. Мені подобається це місце: ліс тут рідшає, сосни трапляються такі, що розмаху рук однієї людини не вистачить, аби обійняти дерево. За видолинком, прямо переді мною, починається гущавинка, біля якої і пасеться в суничках Галя. Гущавинка поросла змішаним худорлявим підліском, деревця якого давно колись програли у боротьбі за сонце і тепер животіють лише в надії на те, що хтось із величних сусідів в силу природних обставин поступиться їм своїм місцем. Правіше від суничок, теж через видолинок, починається березнячок – світлий, чепурний. По видолинку і на маленькому узвишші перед березнячком дерев майже немає і сонячні промені вільно заливають весь простір аж до того місця, на якому я нині сиджу. На краєчку березняка кілька сорок зчинили гамір: чи щось не поділили, чи котрась сенсацію на хвості принесла.
– Поглянь, що в мене є...
Задивившись на сорок, я навіть не помітив, коли підійшла Галя. На долоні у неї зо два десятки суничок.
– Це я тобі принесла. Хочеш? – вона протягує до мене руку і я, як колись у дитинстві, прямо губами з її теплої вузької долоньки за одним разом забираю до рота духмяні червоні ягідки.
– Сядь, посидь коло мене.
– Стомився? – притулившись до мого плеча, вона роззирається довкола: – Як тут красиво... Правда ж?
– Он там, – протягнувши руку, я показую на місцинку за кількадесят метрів від нас, де росте роздвоєна сосна, – я вперше у своєму житті сам білого гриба знайшов. Навіть кілька, – поряд росли. Тільки тоді цих колій від машин тут не було, – киваю на дві смуги прим'ятого лісового покриву. – Це вже значно пізніше виїздили.
– Як таке можна запам'ятати? Ліс такий великий...
– Запам'яталось... На тому місці, де ти щойно сунички збирала, тоді мама мене ними пригощала, так само як і ти – з долоньки. А ліс, який би великий не був, він весь різний. Ось такої місцинки, як тут, ніде більше немає, по всьому лісі. Ми тоді сюди дійшли і до Насипу звернули. Мама далі не любила ходити, боялась – там гущавина починається. Їй подобається у чистому лісі гриби збирати.
– А скільки тоді років тобі було?
– Десь сім, чи вісім... Ти знаєш, це ж уже скоро сорок років буде, як я тут вештаюсь. Бачиш – правіше від нас трохи малини росте? Раніше її тут ніхто не бачив, а коли я тільки з армії прийшов, вона розселилась була по всьому оцьому лісові. А потім так само, ні з того, ні з сього, звелась на ніщо. Отам, за дорогою, вона в одному місці споконвіку росте, скільки я ліс знаю. Мабуть тут для неї забагато сонця і мало вологи. Ну що, ходімо далі?
– Ходімо!
Ми йдемо в березнячок. Насаджені людськими руками масиви березових посадок тягнутимуться тепер майже аж до Вільного, кілометрів зо три, перериваючись час від часу, аби змінитись на сосновий ліс. Був час, коли в цих березняках білих росло видимо-невидимо. Та, певно, надто багато грибників про це взнали – перевелись грибниці. Кожного разу я прочісую їх більше за звичкою, ніж в надії знайти білі гриби. Хоча на два останні гайки у мене особливі сподівання.
Тут зовсім інший ліс. Якщо сосновий тебе заспокоює, то гайок із молоденьких беріз одразу ж піднімає настрій. Моху тут майже немає, а там, де є – він зовсім інший: дуже світлий, з бірюзовим відтінком. Трава тоненька, рідесенька – надто вже виснажують берези піщаний грунт, не залишають поживи решті рослин, а того тоненького шару минулорічного листя, котрий вкриває землю, не вистачає для утворення повноцінного шару гумусу. Зате білокорі стовбури звеселяють погляд своєю незайманою чистотою та охайністю, навіть чорні плями на них не псують цього відчуття. Галя одразу ж знаходить собі роботу – піддубнички. Я лишень спостерігаю, з яким задоволенням вона складає їх до кошика.
Ми заходили в березнячок із правого кута, там, де до беріз присусідилось півтора десятки осичин. Прочесавши ряд за рядом всю посадку, переконавшись, що білих тут немає, я все ж таки зазираю до осичок. Тут якраз трава висока і досить густа, і хоча виглядає вона в порівнянні з луговою мало не висохлою, крізь неї все проглядається, але ходити потрібно обережно – гриби можуть бути!
От, я так і знав: красноголовець, підосичник, тобто. Ач, стоїть стовпчиком; ніжка товста, височенька, вся в темних лусочках, а шляпка у нього – немов він з неї виріс: маленька, охристого, з червоним, кольору і краї щільно притиснуті до ніжки, немов шапочка у плавця. Привіт! Сам? Сам... Нехай буде в моєму кошику ще й такий гриб. Для розмаїття.
Я помалу, нога за ногою, іду березнячком, іду мимо невеличких улоговинок, інколи у формі деяких із них вгадується буква "Г" – ніхто з молодших нізащо не здогадається, що це сліди війни, залишки окопів. Коли ще я тільки починав ходити до лісу, вони були глибокими і по їх розташуванню такі досвідчені солдати, як батько, могли сказати, коли саме вони були викопані: у сорок першому році під час оборони, чи в сорок третьому, коли звільняли Короп.