Від Колодія і майже до Ладу-Овсеня риба слугувала прокормом, нині ж прийшла година ласувати м'ясом.
... Дарма, що день постав уже в повну силу, а туман, котрий сивим смухом накрив луг – лише верхівки верб де-не-де проглядалися поверх молочної сивини – проліз і на узлісся, проте далі, вглиб лісу, не сунувся, взяти в полон сосновий бір забракло сили. Придавлений туманом луг мовчав, з лісу ж, перекриваючи сумне тінькання синичок і стук дятлів, нісся часом віддалений, а часом і близький рев биків – гін був у самому розпалі.
Переправившись Мовчановою однодеревкою на правий берег Ужеті, Сивер з Величком на першому ж пневі поклали лісовикові свої дари і рушили узліссям, понад самим лугом, на схід. Кілька днів назад Сивер випадково на самому краю лісу надибав оленячу гінну[385] яму. Братанича узяв із собою, аби побачити, чи є у нього хист до ловів та й здобич, коли повезе, щоб було кому нести – самому тягти оленя забракне сил. Сивер ішов з луком, Величко лише зі списом.
– На тебе покластися можна? – стиха спитав Сивер, протягуючи молодикові лука.
– Я по два десятки вевериць приносив! – палко зашепотів Величко.
Стрий тільки рукою махнув.
– Дивись мені, не розгубися...
"Чого б це!" – пхекнув про себе Величко і про всяк випадок наклав стрілу на кибить.
Тим часом Сивер зупинився і почав прислухатися, потім мовчки показав на свіжий слід, що з глибини лісу простував до лугу, а тут повертав одесну. Величко присів, розглядаючи його. Він був гострішим, ніж у бика, меншим і тягнувся майже ниточкою: бик ноги ставить куди ширше.
"Олениця. А я й не помітив..."
Сивер поманив пальцем Величка, зашепотів у самісіньке вухо:
– Тут тропа... Бик на ямі... Вона до нього йшла... Зійдемо туди, – показав очима вглиб лісу.
Трохи далі починався підлісок і кілька молодих липок могли послужити ловцям за хованку. Вони були взуті в личаки, ті м'якші від чобіт і хода в них тиха, мов котяча. Пройшовши по лісу сажнів двадцять, Сивер зупинився поміж липок.
– Почну вабити – дивись в чотири ока... – зашепотів він Величкові: – Старше п'яти літ не бий... Оленицю не бий... Все, – відштовхнув братанича і стуливши біля рота дві долоні та опустивши голову до землі, видав горлове гнусаве мукання. Почекав, підправив трохи:
– Мо-о-уо-о! – а трохи згодом: – О-о-а-о-о!
Тиша. Від гінної ями анішелесь. Та трохи згодом від Ужеті донеслось:
– А-о-о-о!
Сивер з відповіддю не забарився:
– О-о-у-о-о!
Тиша. Вони чекали настрожившись, але олень мовчав. Сивер ще двічі пробував манити – нічого... У нього вже майнула думка про те, чи не варто повернутися до тропи – а раптом той, що подав голос, піде слідом олениці, – коли позаду них щось тихенько хруснуло. Він встиг штовхнути Величка і сам повернувся на той хрускіт – за якихось вісім-десять сажнів від них з-за липки висувалась лобата голова ведмедя, котрий був готовий до вирішального ривка на оленя.
У Величка свинцем налилися ноги: навіть якщо він і встигне випустити стрілу, вона ведмедя не зупинить, він їх за мить пошматує.
– Х-ха!! – раптом щосили гукнув Сивер, замахуючись на ведмедя списом. Той пирхнув з несподіванки, крутнувся на задніх лапах і смішно підкидаючи товсте волохате гузно, дременув лісом.
Стрий, закривши рукою рота, сміявся, аж присідав, зате Величко витирав з чола холодний піт: хтозна, що б він робив, коли опинився з ведмедем сам на сам.
– Гони вони такі, – відсміявшись, шепотів братаничу Сивер, – м'ясця усім хочеться... І не знаєш, ловець ти чи здобич. Тут діла вже не буде... Давай зайдемо з іншого боку.
Вони зробили чималенький гак лісом, обходячи стороною місцину, де мали бути олені, і знову вийшли на узлісся. Туман на лузі слабшав, уже вгадувалися окремі кущі та дерева. Знайшли невеличкий клапоть підліска, за котрим можна було сховатися, і ледве Сивер зібрався вабити оленя, як Величко торкнув його за рукав: краєм лугу, ховаючи в тумані ноги, в напрямку Ужеті пливли дві олениці. Саме пливли, а не бігли – спини їх майже не ворушилися, високо підняті невеличкі сухорляві голови з чималими настобурченими вухами, що на ходу нашорошено поверталися в різні боки, навіть не колихалися – ловці дивилися на них, мов зачаровані.
Коли олениць вже не стало видно, Сивер подав Величкові знак і вони обережно, скрадаючись, рушили узліссям в тому ж напрямку. Знову на їхній дорозі знайшлися кущі, Сивер зупинився за ними і подав голос:
– А-о-о-у-о-о!
Мало не одразу ж десь попереду озвався з туману бик:
– М-о-о-у-у-о!
Сивер, сам згоряючи в нетерплячці, змусив себе трохи почекати і повторив виклик. Штовхнув Величка: "Готуйся!" Той наклав стрілу на лук, пошукав правою ногою зручне опертя і завмер. Затріщали попереду кущі, почувся хриплий оленячий рик,.. усе стихло...
Вони чекали, а час тягнувся, немов загуслий мед. І раптом, несподівано для обох, зовсім близько пролунав гучно та пронизливо заклик на прю:
– М-о-у-о-о!
На межі лугу та лісу, піднявши голову з велетенськими рогами так, що ті лягли аж на спину, стояв здоровенний бик з могутньою шиєю, вкритою темною закошланою гривою і з широко відкритого рота оленя до лісу линув грізний бойовий клич. Усе його п'ятнадцятипудове тіло, що складалося з самих м'язів та кісток, було по вінця налите неміряною силою, та сила, напруживши до краю м'язи, шукала виходу, аж сеча бризкала з нього на траву. Його олениці, що без сумніву, звідкілясь та спостерігали за своїм господарем, певно, милувалися таким красенем – могутнім і хоробрим.
Мимоволі любувалися звіром і Сивер з Величком. Коли ж молодик, забувши про настанову свого стрия, ворухнувся, аби підняти лук, Сивер поклав руку на його десницю: "Не треба..." – він нарахував щось із дванадцять чи тринадцять відростків на оленячих рогах – бик був старим, а його м'ясо занадто жилавим.
Олень тепер насторожено вдивлявся вглиб бору, очікуючи, коли звідти нарешті з'явиться суперник: ніздрі його роздувалися, вуха були прищулені, верхня губа тремтіла, відкриваючи зуби – дарма, що до бика було мало не двадцять сажнів, ловці добре все бачили.
Раптом лівіше їхньої засідки почувся шум і з лісу, підставляючи під постріл свій правий бік, з'явився ще один олень, явно молодший і ще ближче, аніж перший – за якихось десять-дванадцять сажнів. Величко стрепенувся, натягнув лука, але той порух виявився помітним обом бикам – вони майже водночас розвернулися.., Величко якусь мить ще цілився, а коли стріла спорснула з тятиви, олень уже відштовхнувся ногами від землі, стріла лише майнула білим оперенням за його холкою і щезла поміж сосен.
Сивер нічого не сказав молодикові – той виглядав таким нещасним... Та, врешті-решт, лови завжди непередбачувані, а якби ще кожна стріла била в ціль, то й звіра в лісі не залишилося б.
Олені розбіглися, починати в полудень усе спочатку було пізно, стрілу так і не знайшли, тож Сивер сказав, як відрізав:
– Не судилося оленем поласувати. Ходімо до двору, – і подався узліссям до Ужеті.
Невдаха Величко плентався слідом і картав себе останніми словами. До їхньої однодеревки залишалося може сажнів сорок, коли з лугу пролунав клич оленя. Ловці ще не встигли оговтатися, як від протоки, котра від узлісся була зовсім недалеко, подав голос іще один бик. Туман на лузі вже розвіявся і ловці скоро побачили одного, а потім і другого оленя. Обидва були доволі молодими – чотирьох-п'ятилітніми.
З узлісся було добре видно, як суперники зблизилися, але замість кинутися один на одного, почали легкою рисссю, пліч-о-пліч, бігати лугом та час від часу ревти. Сивер забрав у Величка лук, витягнув з тула стрілу, вичікуючи, що ж робити далі. До оленів було досить далеко для смертельного пострілу, а наблизитися до них по відкритому лузі не було жодної можливості.
Ловці, скрадаючись за соснами, рухалися услід за биками, які потроху посувалися до Ужеті. Пройшло чимало часу, а можливо, то ловцям лише так здавалося, та бики все бігали плече в плече, немов найкращі друзі. Аж раптом, мовби їм згори хтось знак подав, вони розвернулися назустріч один одному, нахилили голови до самої землі і з сухим кістяним звуком вдарилися своїми гіллястими рогами, зчепилися ними та почали щосили тиснути один на одного. Певно, сили суперників були однакові, бо ніхто з них так і не зміг взяти гору над іншим, а тому, вдаряючись рогами знову і знову, вони почали посуватися боком – то вправо, то вліво, намагаючись хоч так зрушити супротивника з місця. Марно!
Сивер, забувши про лови, з цікавістю дивився на цю прю: хто ж таки візьме гору? А олені тим часом вже опинилися біля самої Ужеті. Берег вузенької річки хоча й не був дуже крутим, але над водою вивищувався на добрих півтора аршини. В якусь мить один з биків на краю берега оступився і почав валитися на бік, униз до води, потягнувши за собою суперника. Сивер з Величком, ховаючись уже за кущами верболозу, не змогли до ладу й зрозуміти, як воно так сталося, що олені, падаючи, нерозривно сплелися рогами – так укупі й повалилися в річку.
Вони борсалися вже на її середині, тільки іноді дістаючи дна і без твердої опори для ніг не маючи змоги роз'єднатися. Хоч течія Ужеті й була досить повільною, та все ж вона потроху зносила оленів до протоки – може якихось сажнів тридцять і залишалося.
Ловці стрімголов помчали до лодії, вскочили в неї, Величко, схопивши весло, відштовхнувся від берега і їхня хитка та ненадійна душогубка полинула серединою річки до оленів, що якось іще трималися на поверхні – лежачи на воді боком, спинами один до одного, вони час від часу починали борсатися, здіймаючи купи бризок – але до устя Ужеті було вже зовсім недалеко. Набагато швидша коропська течія, підхопивши биків, несла б із собою скорий кінець обох.
Сивер, приготувавшись, з ножем у руці чекав слушної миті на носі лодії. Змагальники вибилися із сил. Коли однодеревка порівнялася з оленями, один з них, явно витриваліший, вже тримався на воді, як годиться. Зате інший лежав на спині, намертво прикутий рогами до свого колишнього суперника. У обох над водою одні тільки голови й визирали. Той витриваліший, по суті, ніс свого супротивника на власній спині.
Сильніший олень, втікаючи від лодії, з останніх сил подався до берега, тягнучи за собою іншого.