Мені тут так подобається!
У відповідь я посміхаюсь:
– Лисичка.
– Ні, щира правда. Я такого красивого лісу зроду ще не бачила.
– Перед тобою лисичка. Гриб такий. Не розчави.
– Де?! Оцей жовтенький? Правда, це лисичка? Я такого тільки в Прилуках на базарі бачила. А он ще! І ще! Багато!
– Збирай. Я поряд буду.
Цікаво спостерігати, як доросла людина відкриває для себе навколишній світ, тим більше, коли вона хоче цього.
– Запам'ятовуй: лисички люблять рости в низинках, де дощова вода застоювалась, або серед моху – їм з-поміж усіх грибів сирість найбільше потрібна. Польським подобається біля самісінької сосни раптом вилізти. Проходиш мимо дерева – кинь оком, чи не сидить, бува.
– А білі де ростуть?
Важке питання. Хіба в двох словах відповіси? Є загальновідомі місця, які чомусь подобаються Білому роду, є втаємничені, про котрі лише одиниці знають, а так, щоб узагальнити...
– В найкрасивіших місцях. Ідеш і дивишся: де місцинка мальовнича, там і шукай. А загалом будь-де може зустрітись і, ти знаєш, – тоді те місце видасться тобі таким красивим, таким мальовничим! Пильнуй!
Очі на гриби у дружини розкрились досить швидко. Грибне полювання одразу ж захопило її у свій полон. І, чесно кажучи, не один раз, стоячи перед вибором: їхати по рибу на свою улюблену ріку, чи йти з дружиною до лісу, я віддаю перевагу лісові. Хочеться сподіватись, що наша матінка-Десна за це на мене не в образі, бо вони з Лісом, як сестра з братом – обоє частинка Природи, котра нас породила і виростила, от тільки люди про це починають все частіше забувати.
Ми намагаємось приїздити до Коропа щомісяця – провідуємо маму. А тут середина липня і задощило. Ми, звісна річ, – за кошики і в ліс.
Скоро вже сорок років буде, як ходжу я до цього лісу. Досить добре його знаю – пізнаю багато дерев, не кажучи вже про окремі мальовничі місцинки, галявини, розкидані серед соснового лісу березнячки, улюблені грибні місця. Ось цією стежкою, з лісового кутка лівіше дороги на Тарасівку, вперше ступив я до нього разом з мамою. Тоді отой шматок лісу, що стоїть справа від дороги, був недавно посадженим сосновим молоднячком, заввишки всього лише кілька метрів. Там я проходив на маслючках першу свою грибну науку, а тепер високі, в обхват дорослої людини, сосни змушують замислитись про швидкоплинність часу та й життя взагалі.
Вже з перших кроків по лісу стає зрозуміло – вчасно прийшли! Грибний дух – особливий запах лісової сирості і прілих рослинних залишків з легенькою домішкою аромату, притаманного лише грибам, лоскоче душу передчуттям удачі. Запах соснової хвої та живиці, такий рідний, омріяний, котрий часом навіть снився в чужих краях, по вінця наповнює легені, просочується в кров і душа від задоволення муркотить, наче киця: "Я вдома.., нарешті.., вдома.., у лісі...". Дочекався!
Два роки назад серед літа пронісся над Коропом буревій. Поламав дерева, пошкодив електричні дроти, на багатьох хатах позривав дахи. Наробив клопоту і гайнув до лісу – бешкетувати далі: від лікарні і аж до Круглика пронісся вихором, з корінням повиривав із землі десятки товстих сосен, а деякі, неначе сухе бадилля, з легкістю поламав на чималій висоті – ото сила в повітря! Першими були повержені сосни за кілька метрів від краю лісу. Стовбури відрізали та й забрали лісники, а вивернуті пні он залишились, як ще один штрих до пейзажу. Ведмедів лише не вистачає.
Через два десятки метрів можна звертати зі стежки ліворуч, до лікарні. Ще рано, рештки сутінок причаїлись серед окремих кущів, але загалом у лісі вже видно. Мій обов'язок – це стратегія. Зараз потрібно визначитися з тим, як нам повестись: чи пробігти по відомим мені віддаленим грибним місцям, аби першими зібрати "врожай", а потім вже, на зворотній дорозі, вдосталь насолодитись повільним вештанням, підбираючи все, що подарує Ліс, чи, навпаки, із самого початку, без поспіху проходячи ближні місця, де кожен день буває досить багато грибників, поволі просуватись вглиб лісу, спостерігаючи, як хтось повертається вже назад з переповненими кошиками – цей розумник не став чекати, почав з кінця, де ще ніхто не встиг побувати.
Але для початку потрібно переконатися, що гриби у лісі дійсно є. Зараз будемо змагатись – хто перший гриба знайде. Ну, це ось жаб'янки – цілий табунець на тонесеньких ніжках з блискучими шляпками. Мокро в лісі – що там тієї травички, і ріденька вся, а черевики, так само, як і шляпки грибів, вже блищать від роси.
– Я знайшла!
– Що там у тебе?
– Піддубничок.
– Покинь. Навіщо він тобі?
– А я візьму. Люблю смажені.
Цього добра у нас повен ліс – ніхто не бере. Як все підряд брати...
Ось! Перед самим пагорбом, з-під торішнього дубового листочка від молоденького хирлявого дубка, із невисокого смарагдового моху виткнулась темно-коричневою півкулею над кремезною білою ніжкою шляпка молодого грибка. Білий. Красунчик!
– Галю! Я білого знайшов.
– Де? Покажи!
– Іди дивись...
Я присідаю і починаю милуватись ним. Грибок ще не доріс навіть до середніх розмірів, але вигляд у нього гордовитий та самовпевнений. Він немовби промовляє: "Ви мені тільки час дайте – я велетнем стану!". Та частинка шляпки, що була прикрита листочком, набагато світліша – не встигла засмагнути. Сама шляпка по-молодецькому зсунута набакир і в одному місці краєчок її опустився вниз, так, неначе він ось-ось краплиною стече на зелений мох. По майже білій ніжці, яка на півтора-два пальці висунулась над мохом, художник на ймення Природа наніс тоненьку, ледь помітну сіру сіточку. Красунчик!
– Ух ти! Кра-си-вий! – це Галя підійшла.
У моїй душі триває процес милування, тільки тепер я вже починаю поволі, розтягуючи насолоду, пальцями обох рук розгортати з боків від ніжки мох, в якому вона захована. Так, цей дійсно велетнем став би – бач, як глибоко заховалась ніжка, ще й кочережкою загнулась внизу.
– А ось ще один! Два!!
За якихось півтора метра від мого, за тим самим хирлявим дубком над двома білими вже присіла Галя.
– Можна мені зрізати?
Ех! Так справжні грибники не роблять, але Галі я пробачаю все:
– Не поспішай. Спочатку знайди, де ніжка закінчується, а тоді ріж при самій землі.
Перший у цьому році білий гриб. Тільки в ліс зайшли і вже є! Дасть Бог, ще й назбираємо сьогодні. Взагалі-то, нічого дивного. Ці місця, поряд із лікарнею, завжди славились білими грибами. Хоча і людей багато проходить тут за день, але гриби в цьому місці якось не переводяться. Пологовий будинок, чи що, тому сприяє. Як-не-як, що пуповина, що міцелій – вважай, одне і те ж саме. А тут наших пуповин ого-го скільки закопано!
Так, підвернемо зараз трішки вправо і триматимемо курс до Вишки. А дощ гарний пройшов – видно, що калюжі в лісі стояли. От і лисички тут як тут. Шляпки як двадцять п'ять копійок – не встигають виростати. Зате такі смачніші. Ох, і гарна ж картопля з лисичками, тушкована на молоці! Десятків зо два, але на почин вистачить.
І Галя присіла під купкою соснового молоднячку. Теж, мабуть, лисички.
– Я білого знайшла!
– Добре!
Вкатана велосипедами лісова стежина петляє поміж соснами, оминаючи горбочки та покручене соснове коріння, прямує навскіс до чернігівської дороги. Поряд із стежкою височить обгороджений лісниками мурашник. Хоча ще досить рано, але перші розвідники вже снують по своїй домівці. Ходів-виходів на ньому щось не видно, коли б чи не натягнуло і сьогодні дощу. Добре було б. Дощ нам на руку.
Будь ласка, – польські. Один, два..., шість. Ти ба, ще й діло буде! Один до самісінької сосни присусідився. Молоді. Вчорашні. Тугі, пузаті, бо виросли на чистому від моху місці – земля тут лише глицею притрушена. Де там моя Галя? Копирсається біля пагорба – нехай.
Ну нарешті! Білий! Як це тебе ніхто тут не побачив – стежка близько, лікарня поруч, а ти такий чималий вже. Ну давай я тебе роздивлюся. Ач, який! Шляпка вже розкрилась, ніжка товста. Гарний, нема чого й казати!
Я обходжу його зо всіх боків, ставлю на землю кошик, не поспішаючи дістаю ножа, кладу поки що поряд із грибом, ще раз роздивляюсь знахідку. Треба було фотоапарат взяти. Такі кадри пропадають...
... У чому насолода, весь смак грибного полювання? Знайдеш посеред осяяного сонцем соснового бору білого гриба, в чарівній по своїй красі місцині, під високими, медового кольору соснами, що своїми пласкими кронами підпирають синє небо, присядеш біля нього, оглянеш, милуючись витвором природи, з усіх боків, кинеш оком навколо, чи немає поряд його родичів, потім без поспіху почнеш розгортати навколо гриба мох чи лісовий грунт, вивільниш ніжку, підріжеш її при самій землі і акуратно обшкребеш ножиком від піску. Потім покрутиш у руці перед своїми очима – ну, хіба ж не красень? –і покладеш обережно, щоб не пошкодити, у кошик. Ще раз, тепер уже набагато уважніше, в передчутті можливого свята, оглянешся довкола: невже оце він один такий виріс? А в якомусь метрі-півтора від себе, там, куди ти вже дивився, раптом намалюється ще один, а он там далі ще і ще – виявляється, четверо їх було! І твоя перша насолода одразу множиться щонайменше на чотири, бо коли дійдеш до останнього, то, дивись, ще щось надивишся. А потім вже, підвівшись, ще не один і не два рази пройдеш вздовж і впоперек цю місцинку, перевіряючи себе, чи нічого не пропустив, і дивлячись на загорнуті ямки – майже непомітні сліди від знайдених тобою білих, знову переживеш щойно отримане задоволення.
... – Ти ще щось знайшов? Білий!!
Я саме мовчки обшкрібаю ніжку, з гордістю тримаючи гриба так, щоб і Галя могла його роздивитись і одразу ж чую:
– Дивись, і я знайшла! Більший, ніж у тебе!
Зліва від мене, сховавшись за сосною, ріс ще один. Я ж насолоду розтягував, не поспішав нишпорити кругом, а тут на тобі... Та нехай вже – все ж в дім, все в дім!
Я ще ніяк не вирішу: чи спочатку йти нам далеко, куди-небудь до Круглика, чи не поспішаючи, збирати тут. Поки що переходжу від однієї перспективної на мою думку місцинки до іншої. І ось потроху-потроху грибів у наших кошиках додаєтся. Все було б просто чудово, якби не оці розбійницькі наскоки Галі: варто мені щось знайти – вона тут як тут, ще й забирає у мене з-під носа більшу частину того, що по праву мало б належати мені.