Буцімто живе на ямі таке здоровило, що не одну вже зиму й не одне літо неводи й мережі рве, немов прілу нитку, а зим п'ять назад, ще як Любим живим був, ледве братанича його, Величка, під лід не затягнув – добре, що невід тоді не витримав. І ще розповідали, ніби бачив хтось три тижні назад, як грівся під берегом – "Голова, мов діжа для меду, а сам, дик, сажнів зо три, побий мене, Перун!.."
Ночами не спав Паско – не виходив йому з голови той сом. Ото б залигнути такого! Як почався ізок, не витримав: тільки відбув свій тиждень на дитинцеві, так і гайнув, покинувши все діло вдома. Перевівши на жертви Богам та Водяному половину півників, шість днів провів біля ями Любимової тоні й хоча жодного разу не повернувся з пустими руками, та з деснянським велетом у двобої не зійшовся – беріг Водяний свого коня. А може то сам Хазяїн у подобі сома явився перед очі рибалок?
Навіть спійманий три дні назад чотирьохпудовий вусань не тішив Паскову душу – праглося з отим помірятись: чия візьме? Тож і цього дня, вичистивши зранку в хліві, опівдні узявся, незважаючи на бурчання Неждани, знову за півнячий рід і щойно Ярило погнав своїх коней униз, рушив волами до Десни.
Здолавши брід спочатку на Обижані, а перебравшись через Лису гору іще один на Річищі, Паскові воли притягли-таки воза до Любимової тоні. Розпрігши сивих, він підійшов до краю деснянської кручі й ліг на траву – змалечку любив дивитись так на воду ріки, що плинула, закручуючи войки та вири. Глинистий обрив під ним був геть увесь побитий дірками стрижевих нірок, а їхні галасливі господарі з вереском носились навколо прибульця. Полуденний вітер уже потроху стихав і перелітаючи через вузьку тут Десну, брижив поверхню води аж на плесі протилежного берега, лишаючи під кручею темне непорушне зерцало. Сажнів за десять нижче того місця стиснута берегами Десна раптом розширювалась ледь не вдвічі й вивільнені води, закручуючись у великий вир, утворили тут здоровенну яму, в котрій зимою й літом було так багато риби. Малий сом'ятник, милуючись красою ріки, лежав якусь годину[446] непорушно – навіть стрижі потроху заспокоїлись, а зовсім недалеко від Паска під самим берегом, в освітленій призахідним сонцем товщі води почали з'являтися сірі, з темними спинами, обриси чималих рибин: косяк чечуги, йдучи проти течії, шукав собі харч майже біля самого урізу води – і рибалка, схаменувшись, бо Ярило опускався все нижче, підхопився на ноги та взявся готуватись до лову.
Перш за все одного живого, незарубаного півня, спустившись до води, втопив на пожертву Водяному й довго шепотів – молився господареві ями, просив для себе ловецької удачі. Добувши за тим вогню, розвів багаття й кинув до нього ще трьох необскубаних, але з перетятими ще вдома горлянками зовсім молодих півників, майже курчат – скоро над Любимовою тонею понесло бридкою смалятиною горілого пір'я, але Паскові було хоч би що: в передчутті здобичі ловець і не таке ладен витерпіти. Витягнув з кущів приховані там дві довгі та дебелі березові уди, обидві загостреними комелями глибоко повтикав у глинистий берег ями, потім, узявши на возі два мотовила просмоленої конопляної шворки з важким, випаленим тестем у горні[447] глиняним грузилом та сомовим гаком на кожному, почіпляв на них смердючих обгорілих півнів і вправно позакидав обидва. Вільні кінці шворок поприв'язував до верхівок березових вуд: "Ловися, соме!"
Але то було ще не все з замисленого Паском. Взявши до рук накручений на чималий жмак[448] із куги[449] третій, десятисажневий моток такої ж шворки з грузилом та гаком, останнього півня, легеньке липове весельце й сокиру на короткому топорищі, запхнувши за пояс квока, він без поспіху почвалав понад кручею вгору по течії, аж до вимитого прибутною глибокого рівчака, де під кущем верболозу похитувались на течії кілька дубових однодеревок. Так само без метушні вмостився у своїй почорнілій від негоди вузенькій старій душогубці, відштовхнувся від берега веслом і вправно вигріб на середину.
Поклавши весло упоперек човника, витягнув з-за пояса невеличкого коров'ячого рога, затиснутого в коротенькому дерев'яному держакові – то й був його квок – і з вивертом вдарив пустим кінцем рога по воді, а потім ще і ще: тричі.
– Вок!.. Вок!.. Вок! – рознеслося над Десною; вдоволений Паско почав опускати гак з півнем у воду, доки наживка не торкнулася дна. За тим вибрав аршинів зо два своєї плетеної вшестеро, просмоленої шворки і полишивши її разом із квоком у десниці, взяв до шуйці весельце та впираючись ним собі під пахву, почав потроху стримувати плав човна.
Вок!.. Вок!.. Вок!.. – з перервами лунало над водою, однодеревка поволі спускалась до ями, проте в деснянській глибині ніхто не спокушався на горілу смакоту. І перед самісінькою ямою і на ній, і нижче, на виході її ніхто не торкнув наживку хоч би для сміху.
Вок!.. Вок!.. Вок! Нема... Слід уже й вертатися. Поклав на дно квока, шворку, склавши глухою петлею, накинув на кілочок і коліном до облавка притиснув: як візьме сом на ходу, варто буде лиш кілочок той за борт викинути, даючи рибині волю, аби шворку не порвала чи довбанку не перекинула. Піднявся проти течії, звідки починав і знов за своє:
– Вок!.. Вок!.. Вок!.. Опустився нижче ями – тихо... І то таке, вигадав: на смаленого півня сома ловити! Почепив би зелену деснянську жабу й не мав би клопотів – стільки літ ловив, вважай, жодного разу без сома не вертався. Ловив і на шість пудів, і на вісім, а в одному всі десять було! Ну хай би вже на півнячі тельбухи, а то ж – на цілого півня! Та ні, на трьох півнів! Це побачив би хтось із родовичів – засміяли б... Трьох півнів коту під хвіст: господар!
Вок!.. Вок!.. Вок!.. Вечоріло, Дажбожа колісниця щойно сіла на верби, – Паско ушосте сплавлявся вниз і коли вже яма мала скінчитися, опинитись позаду, хтось внизу притримав снасть. А що Паско на ямі трохи попускав шворку, то й вирішив – зачепив за дно й боронь, Боже, коли за якогось корча: такий гак пропаде, а він же за нього Благовидові цілу ногату[450] срібла віддав! Шворка ж нап'ялась, однодеревка спинилась, аж вода дзюркотіла уздовж облавка, Паско якусь мить вагався, міркуючи, що йому діяти далі, коли раптом відчув, що хтось унизу потягнув за шворку, упевнено так потягнув, сміло...
Паскова десниця, навчена діяти за добрий десяток літ сомових ловів, сама собою, поперед думки, щосили смикнула вгору – внизу гак уп'явся в щось тверде та непорушне і тоді Паскова думка нарешті скинулась, мов та рибина: "Дурень!", бо ясно ж було, що увігнав свого гака в якогось корча по далі нікуди... От що тепер діяти: до берега пристати й пірнати по шворці до самого дна? А вже вечір, а яма тут сажнів під чотири, а вир іще добрячий...
Думка його ще тіпалась, розгублена й безпорадна, Паско ще втримував однодеревку на шворці, аж раптом помітив, як близький до нього лівий берег чомусь поволі став сунутись униз по течії. Серце рибалчине тіпнулось із якогось остраху, в горлі немов клубок вовни став і холодок посунувся з грудей кудись униз – невже?... Вчепив!!! Еге-е!! Вчепив-таки! Це сом однодеревку його тягне – супроти течії пішов!!
Той чи не той?! Паско спробував підняти рибину – хоч на чверть, хоч на вершок якийсь – куди-и там! Сунуло при самому дні, бо рука вже була в воді – угору по течії глибшала яма – Паско трохи попустив шворку, а самого трусила лихоманка: є тут корчі чи нема? Не повинно бути, заспокоювала одна його половина, тут же невід щозими тягають... "А раптом принесло по весні?! – лякала друга. – Інакше куди б він оце пер?" Паско вже обома руками тримав смолисту шворку, боячись навіть помислити про те, що вона може не витримати. "Брешеш! Втомлю я тебе, пересилю й будеш моїм!" – подумки звертався він до свого суперника й знову узяв до шуйці весельце та заходився впиратися ще й ним – аби важче було сомові тягнути довбанку.
... Ярило в'їжджав уже в браму, коли Паско таки спромігся підняти сома до поверхні. Вже помітив у темніючій воді жовтувате глиняне грузило, та за ним чомусь нічого не було видно і рибалці навіть моторошно стало: яка ж це тоді нечиста сила його довбанку тягає? Аж раптом нечуваними кудесами в темніючій воді проявилося щось сіре, округле спереду й таке широке, що куди тій довбанці! – Він!! Він, сом-велет!!!
Проявилося, й тут же майнуло жовтувато-білим довжелезним пузом і поряд з однодеревкою утворився такий вир, що благенький човник лише дивом не перекинувся, а снасть зі страшенною силою смикнуло вниз – насилу Паско встиг послабити хват шворки. Обпікаючи пальці, снасть шморгнула вниз і немовби й не було цілого вечора змагань – знову довбанка рушила супроти течії. Любимова тоня була далеко позаду, за добрий перестріл: куди він пер зі своєї рідної ями, цей велет? Вже смеркалося, а сом по-справжньому ще й не стомився, підняти такого до самої поверхні, щоб завдати смертельного удару сокирою чи хоча б оглушити обухом, не вийде: Паскові й тепер бракувало на те сил, а що ж далі буде? – ніч на носі...
Неждана кілька разів прокидалась уночі, лапала рукою по лаві поряд із собою – пусто... Поїхав опівдні її рибалка на Десну та й досі не повернувся. Тривога стискала жіноче серце, бо таке трапилося вперше. Ввижалися їй всілякі страхи, тож щойно проспівали треті півні, вона скочила з лави і не до корови у хлів, як завжди, подалась, а ледь не бігом рушила до Тура –Паскового друга з малих ще літ.
Здоровило Тур щойно очі продрав, коли у ворота його двору загупала, дратуючи собак, Неждана. Вислухавши стривожену жону, Тур одразу ж зрозумів, що з Паском дійсно щось сталося, тому не витрачаючи часу на пусті балачки, схопив сідло, гнуздечку й подався навкруг города до Плавучого мосту, до коней. Після ковуйського нападу в коропців додалося кількадесят коней, от тільки до роботи геть непридатних, верхових, тому багато хто свою здобич продав, аби не їла задурно корми, але Тур коня лишив – можливо, тому, що трапився йому ще досить молодий, п'ятилітній і була немарна надія, що вдасться привчити його до воза.