Терем зі стражницею вже постали, нині піднімали вежу воріт, чотири кутові й стіни поміж ними – вінець за вінцем, по два в день. Здавалося, ніби вчора клали ось під цю вежу воріт принесеного в жертву Перунові бойового коня, а минуло відтоді вже... та шість тижнів спливло за водою! Жовтаві зруби ще й не посіріли, радували око свіжотесаною деревиною, майбутній двір дитинця весь був завалений купати трісок, рештками осикового тесу від покрівель та обрубками дубових кряжів. Тепер Сивер думкою заглядав далі, ніж на місяць вперед – а як інакше: коли йдеш чи біжиш, маєш не лише під ноги дивитися, а й уперед трохи: щоб лоба не розбити.
Що терем, що стражниця – обидвоє нелегко далися; час від часу мало не на ножах сходилися з сотником: той, знай, своє гнув і ні в чому не бажав поступатись, про все він, бачте, знає, все щоб по його волі було. Терем звели по-новгородському, як просив, як пояснити зумів. Що й казати, в Києві тереми ставлять не зовсім такі, як у Новгороді! Багато чого підказав йому Рибота, тільки ж аби й він так слухався городника, як Сивер його. Бо одна річ сказати, яку забаганку хоче в своєму теремі мати сотник, і зовсім інша – як те в дереві зробити...
А все ж те вже позаду і невдоволених немає, навіть гридні з охотою переселилися в нове своє житло – чого ж, хто б не хотів! Тепер про іншу стіну слід мислити, ту, що закриє собою весь ріг між Коропом та Ятрицею, опояше дитинець додатковим укріпленням, з'єднається зі стіною Коропа та й буде захистом для родин сторожі й княжих ремісників. Сивер вже вкотре обмацував очима місцину, де проходитиме стіна і кожного разу натикався зором на житло Орогості. Ніяк не вдавалося його оминути. Непросто буде – відьма є відьма...
– Тягніть уже! – нетерпляче гукнув знизу Будай, коли обидва ужища, що ними піднімали на городню[437] стіни чергову колоду зрубу, натягнулися, мов тятива лука. Там почули і колода нарешті повільно поповзла вгору по двох довжелезних, навскісно приставлених до городні, жердинах. Сучки на них були прикро обтесані, а самі соснові жердини ще й обмазані салом – аби колода при підйомі легко, без опору, ковзалась.
В стіні дитинця лежало вже мало не чотири десятки вінців, тож підйом десятипудової колоди на висоту в добрих чотири сажні вимагає не тільки сили та обережності, але й злагодженості в роботі та уваги. Сивер таки добився, щоб два десятки ліпших теслярів роду працювали на дитинці постійно, а рід ще й платив їм у складчину по гривні в місяць. Решта родовичів трудилися поперемінно: кожна сотня щотижня виставляла новий десяток для простих, підручних робіт – то колоди ошкурити, то нагору їх підняти, або рів копати та вал насипати. Старотцям вистачило розуму втямити, що коли зиждитимуть одні й ті ж древоділи, толку буде куди більше, аніж якщо кожного тижня приходитимуть нові та ще й без хисту до теслярства.
Колода поволі посувалася вгору; півдесятка родовичів з Будаєм на чолі, зирили на неї знизу, бо вже й наступна була готова до підйому, коли ж це щось нагорі пішло не так: одна з двох приставлених до стіни жердин раптом посунулась верхнім своїм кінцем убік і колода, втративши без однієї опори свою рівновагу, хитнулась, тонший її кінець ще піднімався, тоді, як товщий спинився, впершись у зруб, а тоді ужище раптом спорснуло з тоншого кінця і дубовий кряж, завмерши, здалося всім, на мить в повітрі, раптом гайнув блискавично вниз, гупнув з розгону на купу обрубків, аж земля задрижала, підскочив одним кінцем і немов велетенською рукою змів зі столу життя старого Негоду, що забарившись, протоптався на одному місці замість дременути куди очі дивляться.
– ...режись! – ще линуло згори запізніле попередження, а душа Негоди вже покинула тіло шевця, дивуючись певно, такій раптовій, такій легкій смерті. Присутні ще якусь мить ошелешено дивилися на розпростерте на землі тіло, потім кількадесят горлянок присутніх гукнули разом, як одна людина, щось нерозбірливе й усі кинулись до нещасного – вмить опустіла навіть висока городня стіни. Скоро вже ціла сотня родовичів, стягнувши з голів своїх, в кого були, шапки, стояла навколо загиблого.
Сивер був у гурті й мовчав – як і всі. А що було ректи? Така ось в Негоди доля. Хто відає, що чекає тебе самого вже завтра, або й сьогодні надвечір? Не набагато й старшим був від нього загиблий – чи не ровесником Рикушеві доводився. Разом колись, ще в отроцтві, на Коропі купались... Тільки й різниці між ними, що онуки Негоди від Сиверового сина старші. Згадалося, як на княжім пиру дякували старотці Володимирові за милість його – встановлений князем оброк для города. Ось і почав рід платити ціну за княжий городок, за ймення пишне й гордовите – Хоробор: не сріблом, а життями. Негодине перше, а чи останнє?
Що б не сталося на білім світі, всьому має бути причина. Доки посилали за Негодиними домочадцями, доки вкладали тіло на воза й під плачі невісток, бо супруга загиблого давно вже чекала мужа у Вирії, везли уздовж стіни до рідного житла, теслярі ретельно обдивлялися злощасний кряж – шукали причину: дупло чи свиль[438], морозбоїну[439] або гниль: хоч щось незвичне у дереві, котре могло би пояснити таке раптове нещастя. Шукали, проте не знаходили, і Сивер, розуміючи, що сьогодні роботи вже не буде, пішов уздовж стіни до Коропа – туди, де мав постати колись косий острог. Помислити хотілося, та не встиг навіть до берега дійти, як на нього мало не налетів Молибог, що шпарив попід стіною, аж сорочка пузирем здіймалася.
– Ти куди?! – здивувався Сивер. – Трапилося щось?
Захеканий Молибог мовчав, відсапуючись, а перевівши трохи дух, почав щось мимрити про весло та корчі.
– Не бурмочи під ніс, мов дід, – порадив синові Сивер, – чітко мені кажи: що трапилось?
– Та-а... Отче, – набравшись духу, раптом рішуче мовив Молибог, – я шкоду велику зробив... От.
– Яку таку шкоду? – нахмурив брови Сивер.
– Довбанку нашу перевернув... І весло згубив, – похнюпився малий.
Сивер дивився згори на сина: іншим якимось разом, певно, розсердився б одразу, та смерть Негоди щось таке перевернула в його душі й бажання провчити Молибога різкою не виникло, натомість згадалися свої дитячі шкоди – хіба ж мало їх було? А ще знову подумалось, що ніхто долі своєї не відає – чи дійде сьогодні до власного житла хоча б... І Молибогова шкода раптом такою дрібничкою здалася, що усмішку в бороді ховаючи, поклав десницю на дитяче плече й неочікувано для самого себе... похвалив сина:
– Молодець, що сам зізнався. Де ж вона?
Молибог, не вірячи своєму щастю, чомусь навіть почервонівши, схвильовано взявся оповідати, де застягла перевернута довбанка:
– Отам, отче! Під тим берегом за щось вчепилася.
– Ходімо, добро маємо рятувати.
– А весло? Весла ж немає – гребти як?
Вони вернулися до злощасного місця.
– Дід Негода тут погибель свою щойно знайшов, – узявся пояснювати Молибогові причину скупчення родовичів Сивер, – ото біда! А довбанку ми врятуємо.
Попросив у Будая сокиру та нашвидкоруч зробивши зі шматка осикової тесини весельце, вручив його синові.
– Показуй, де наша однодеревка.
І отець із сином, перейшовши по мосту на луг, знайшли лодійку, роздягнувшись, залізли у воду, пливли до неї, разом перевертали, вихлюпували пригорщами воду з неї, потім вдягнулися й попливли проти течії додому. Показував Молибогові, як з веслом слід вправлятися, тож у двір зайшли перед смерком.
Вишня, котра вже не знала, що й діяти, бо Губара, якого збиралася, повернувшись з Поладою додому, посилати на розшуки довбанки, у дворі не було: вочевидь, полагодивши воза, подався кудись на вранішній Сиверів загад; відтак, у тім, що добро покинуте напризволяще, вбачала вже свою вину – хоч сама йди та давай раду однодеревці, тож коли побачила мужа з сином, котрий ніс весельце, неабияк зраділа. Здивовано поглянула на обох, здогадалася, певно, про те, що поміж ними сталося й полегшено зітхнула:
– Ходімте, мужі мої, вечеря на столі.
Луг квітував. Ярило[440] припікав на повну силу і вогке повітря було таким густим та духовитим, що перекочуючись під рвучким Стрибожим подихом барвистою хвилею, раз за разом аж збивало Паскові подих. Під поривами вітру луг мінився всіма кольорами веселки, трава обабіч проторованої підводами лугової дороги сягала вище волових рогів і над нею вишіла лиш одна голова Паска, що сидів на возі. Ускрізь від води неслося жаб'яче, на всі лади, кумкання, в небі джерельцем дзюрчали жайворонки, десь гудів бугай, на Обижані перегукувались крякви, позаду дзявкнула лисиця, перед волами упоперек виїждженої прогалини шугнув у траву перепелиний виводок, попереду, під соснами на Лисій горі раптом постав величний олень, а над ним у синяві Сварги кружляв гайстер*. Паскова душа співала від щастя і він тихенько мугикав собі під носа своє улюблене:
Гой, луже, мій луже, синій Дунаю,
Кувала зегзиця[441] сто літ мені жити,
А Доля казала: "Не знаю, не знаю..."
Жона моя вірная, як мені бути...
Низенький, мов тринадцятилітній отрок, Паско неспішно їхав двома своїми волами на Десну, по сома. Хтось, – он, як Перята, – кохається в бортях, хтось, як старий Білан, у ловах, а Паско змалечку полюбляв рибалити. Не мережею[442] й не волоком[443], бо через малий зріст не міг зайти з іншими далі від берега, а на гачок. Ще в отроцтві ловив на в уду в протоці лящів та коропів і так наловчився, що вже замолоду прославився тим своїм умінням на всю верв, адже приносив до житла часом не набагато менше риби, ніж ті рибалки, котрі ватагою по протоках мережу тягали. Пізніше, коли вже злюб узяв з Нежданою, донькою гончара Тетері, полюбився йому квок[444]. Загнуздати шестипудового сома честі куди більше, аніж два десятки коропів зловити, тож у сомовій ловлі, де Паскові не стало згодом рівних, цей "недомірок", як насмішкуваті коропці прозивали його поза очі, знайшов своє самоствердження.
Нині їхав на Любимову тоню[445] за сомом-велетнем, про котрого від самих Русалій безупину розповідали коропські рибалки.