– за зиму дівча вже вищебеталось і розмовляло чисто. – А ти хіба вмієш? – засумнівалася раптом Полада.
– Авжеж! – пхикнув спогорда брат, хоча сам ще ніколи не веслував.
– Попаде нам...
– Боягузка!
– Я ще плавати не вмію.
– От і навчишся!
Полада і в однодеревку сідати боялась, і зі старшим братом, котрого любила, полаятись не хотіла. Трохи повагавшись, вона таки наважилась.
Обережно ступила в довбанку й одразу ж присіла на носі благенького суденця, вчепившись обома руками за його облавки. Молибог зняв з вербового сучка петлю налигача, кинув вервіє на дно, спритно пробрався мимо Полади на гузку, узяв весло та почав відштовхуватися ним від дна. Спочатку те йому не вдалося – сили виявилось замало, але кілька хлоп'ячих зусиль таки зрушили суденце з місця і однодеревка, добряче хитнувшись, таки ковзнула по воді.
Навіть гребти у Молибога по-справжньому не виходило, а щоб розвернути довбанку носом по течії – тим більше. Тож лодійка їхня крутилась на воді туди-сюди й навіть Полада зрозуміла, що біда неминуча. Від страху вона вклякла на місці та з жахом дивилась на брата. Той вже не раз плавав на однодеревці з Сивером та Губарем, бачив, як дорослі вправно кермували веслом, але тепер в поспіху не міг второпати, що на течії не варто смикатись: постав весельце руба й повільно його повертай, куди треба. Відтак течія крутила довбанку на всі боки, рідний берег і терем на ньому поволі віддалялися, одесну вже відкрився плес правого берега, а Молибогові все ніяк не вдавалося справитись з однодеревкою.
Коропська течія тим часом вже винесла їх прямо на той плес, попереду на поверхні води стало видно буруни, які наближалися, Молибог зрозумів, що то затоплений корч, спробував взяти хоч трохи ближче до берега, аби його оминути, та коли ніс довбанки був уже сажнів за чотири від жовтого пісочку, весло під водою втрапило поміж двох корчів – його мовби хтось ухопив і затиснув, довбанка від того хитнулася, Полада зойкнула з переляку, а вже наступної миті душогубка перевернулась, накривши собою обох малих плавців.
Молибог наступного літа мав стати отроком[435], а сіверянські отроки плавають, як риби. Тож, раптово опинившись у воді, він нітрохи не злякався, випірнув та й по всьому. Поладу ж у воду кинуло вниз головою та на її щастя в тому місці відходила піщана коса й дівча, дарма, що не вміло плавати, наткнувшися руками на дно, відштовхнулось від нього й піднялося до поверхні – не так вже й глибоко там було, хіба що аршинів півтора. Жага життя одразу ж змусила Поладу щосили борсатися, а не безвільно тонути й Молибог умить вже був біля неї та допоміг дістатися близького берега.
Полада, наковтавшись води, на березі аж до сліз кашляла, пирхала й відпльовувалась, а Молибог ще й лаяв за те сестру. Коли ж та отямилась і трохи заспокоїлась, вони зняли з себе одяг, як змогли, викрутили з нього воду й знову натягли на себе. Тим часом перевернуту довбанку віднесло далеко вниз по течії, весла взагалі ніде не було видно і який толк був наздоганяти однодеревку по берегу чи вплав? Все одно перевернутій довбанці та ще й без весла ради не даси, а від різок вже ніяка сила не відверне. Був би Молибог сам, переплив би на рідний берег та й по всьому. А оцю малу плаксу куди подінеш?
– Годі ревіти. Пішли, – смикнув він Поладу за руку.
– Куди-и?? – ще більше зайшлася плачем сестра.
– Цить, кажу тобі! Обійдемо лугом та через Плавучий міст і вернемось. Бо покину!
Остання погроза видалася Поладі страшнішою за невідступну кару вдома, тож вона вже мовчки попленталась за братом.
Правий, хоча й високий, проте досить пологий берег Коропа, на котрому вони опинилися супроти власної волі, був уздовж води голим, порослим понад водою лише високою, майже в зріст дорослої людини, осокою. Молибог ішов попереду, Полада за ним. Часом їм траплялися вже опустілі пташині гнізда, часом якась звірина кидалась від них навтьоки, десь збоку взялися дзявкати лисиці, потім почала траплятися різуха[436] й вони добряче нею порізалися: дісталося й рукам, і ногам, навіть на обличчях з'явилися тонкі болючі порізи, що кровоточили.
Полада знову завела свої реви, тож Молибог удруге мусив на неї шикнути:
– Цить мені! Вовків накличеш.
Нагадування про страшного звіра враз змусило дівча замовкнути: тільки підборіддя тремтіло та сльози горохом котилися з очей. Тим часом смуга високої прибережної трави скінчилась і вони вийшли на пастівник роду, що лежав, оточений деснянськими протоками: зі сходу та полудня Коропом, а з півночі Виттю. До Плавучого мосту було не так вже й далеко – півверсти, чи трохи більше. Коропське стадо паслося в якихось півста сажнях від них. Побачивши те, навіть Полада почала заспокоюватись, а Молибогові прийшла в голову добра думка, що течією однодеревку якраз до мосту й принесе – коли вже й дістанеться різок, то хоч не за погублену довбанку.
– Ну ж бо, ходу! – завівся зраділий Молибог і вже зірвався бігти, коли раптом від стада до них помчали двоє здоровенних сірих псів: такі накинуться – порвуть у клоччя. "Ще й за сестру попаде" – зрозумів Молибог і поваливши Поладу на траву, прямо на свіжі коров'ячі млинці, впав на неї, аби прикрити собою від лютих псів. Ті підлетіли, заходячись гавкотом, і якби діти бігли, а не лежали непорушно на траві, то невідомо чим би все те скінчилось. Молибог лежав на сестрі й не чув, як гукав до собак комонний пастух, що тут же підлетів на коні й захистив малечу.
Спішившись, він підняв обох переляканих, замурзаних далі нікуди мандрівників і надавши собі суворого вигляду, здивовано спитав:
– А чиї ж се ви будете?
– Сиверичі ми, – трохи оговтавшись, з гідністю прорік Молибог.
– Ти ба... – тільки й спромігся вичавити з себе пастух, міркуючи, яким же чином ця малеча втрапила на інший берег Коропа.
... Заклопотана Вишня не одразу схаменулася, що в дворі чомусь довго не чути дитячого лементу. Згадала про птицю. Здивована, виглянула за ворота – на плесу, біля води нікого не було. Материнське передчуття лихого змусило її все покинути і мало не бігом податися на Короп. На прибережнім піску добре було видно босі дитячі сліди; там, де до молодої верби зазвичай припиналася Сиверова однодеревка, валявся покинутий туязь, сама ж довбанка щезла...
У Вишні і серце обірвалося в грудях. Забувши про все на світі, вона побігла берегом, пильно вдивляючись у мерехтливу під Яриловим промінням воду протоки: чи ніде не побачить злощасної душогубки з дітьми. Вже й русло повернуло одесну, до стіни лишалося хіба що кількасот сажнів, коли Вишня вгледіла під протилежним берегом перевернуту довбанку. Небо почорніло в очах, їй перехопило подих і в німому крикові застиг відкритий рот: "О, Боги!! За що?!"
Пливти?! Пірнати?! Але хтозна, де саме й коли потонули діти... Звати Губара?! – думки в голові скакали, плуталися, аж доки ще одна не вжахнула її остаточно: "Що я Сиверові скажу?!" – пополотніла Вишня й оскільки до города було вже значно ближче, аніж до власного двору, вона, не чуючи під собою землі, побігла шукати мужа: а кого ж іще на всьому світі?! Добігла вже до криниці, аж раптом перечепилася об щось і ледве не впала, порачкувавши на чотирьох мало не сажень. Блискавкою стрельнуло, що це якась сила прагне, аби вона втратила ще й ненароджене дитя і Вишня злякалася навіть більше, аніж коли побачила перевернуту довбанку. Спинилася з остраху, зиркнула мимохіть на міст...
Мостом без поспіху плентались дві малі постаті – такі знайомі, такі рідні! Тепер уже подих їй перехопило від радості. Хотіла гукнути до них, підбігти, обійняти, аж раптом, уперше, відколи матір'ю стала, зродилася в душі незнана раніше злість і Вишня, тут же виламавши з лозового куща довгу різку, твердою ходою рушила до своїх чад, що не помічаючи матір, виглядали посеред мосту отцеву довбанку – коли ж це її течія принесе?
"Мати наша, Макош! " – обімліла Вишня, наблизившись: обоє з ніг до голови були перемазані гайном вперемішку з власною кров'ю.
– Капосні дітиська! Ось я вам!
Неочікувано почувши материн голос, Молибог похолов, а коли ще й побачив у її десниці лозину, то й узагалі обімлів: зараз, просто на очах у пастухів, його, Сиверича, поженуть додому різкою!
– Мамо! – відчай одразу ж підказав Молибогові, що слід діяти: – Онде довбанка наша пливе! Негоже добру пропадати!
– Ти бач, господар який! – і мамина різка обпекла сідниці шкодія: той аж підскочив на місці.
– За добро він мені печеться! – другий удар прийшовся на плечі. Молибог зойкнув і не встигла Вишня замахнутися втретє, як він прямо в одежі стрибнув у воду. Випірнув і наввимашки подався до берега, подалі від різки.
– Прийдеш додому – отець і шкуру спустить! – твердо пообіцяла Вишня та вхопивши за руку Поладу, що знову завела плачі, рушила до свого берега:
– Горе ти моє, ходімо хоч умию: перед людьми ж соромно...
Тим часом Молибог, вибравшись на берег та поглядом проводжаючи матір з сестрою, що потроху віддалялися, прошкуючи до города, гарячково обмірковував, що ж йому діяти далі. Насправді довбанку з мосту він, скільки не вдивлявся в синю миготливу далечінь коропського русла, так і не побачив і тепер боявся навіть подумати про те, що його чекає, коли провина стане відома отцю.
Для двох круків не було на світі нічого цікавішого, аніж спостерігати за гніздовищем двоногих. З висоти пташиного лету добре видно, як уже котрий день із самої весни десятки їх снують по землі, кублячись у розі між двома річками. Вигуки й стукіт гострого по дереву лунають від сходу сонця й до вечірнього смерку. З подивом зорили круки, як забираючи під себе весь вільний простір, шириться те гніздовище, зростає вгору, стає ні на що не схожим з уже баченого парою на довгім віку: ані на гнізда птахів, ані на нори чи лігва звірів; хіба що бобри так само мостять свої житла з дерева. Дивні ці двоногі; мудрі круки, давно, все життя за ними спостерігаючи, знали вже достеменно – варто цим заворушитися, мов бджолиний рій, до купи зібратися – обов'язково щось станеться і, хто знає, чи не буде тут невдовзі гайворонам з лісу ласої поживи?
"Людей на спільну роботу згуртувати – то наче багаття розвести. Спочатку важко, інколи й до розпачу – доки ще в них вогонь завзяття не розгорівся, а тепер тільки встигай, мов дрова, загад їм підкидати" – дивувався про себе Сивер, спостерігаючи з вежі воріт дитинця, як навколо злагоджено копошилися дванадцять десятків родовичів.