— Мені вже не раз доводилося бачити, що наш Панас може їсти саму тюльку тричі на день.
— Бо ліньки піти до їдальні, — додала Ольга Павлівна.
— Шкодую часу, — виправдувався Панас. — Кожного разу їдальня забирає у мене не менше години. Зрештою, мова не про мене.
Ольга Павлівна дивилася на молодь і думала про їню майбутню долю. Про Панаса Короля вона турбувалася найменше. Якщо все так і далі йтиме, то підверб'янські організації дадуть йому характеристику позитивну; він захистить диплом в якомусь інституті, а потім влаштується на працю у видавництві — ілюструватиме книжки й тим здобуватиме засоби на існування. Про це може мріяти кожна талановита людина.
Інша справа з Миколою. Усе його буття залежить від безлічі випадків, а надій жодних. Не краще й у Віри. Якби дійшло до того, що її батьків заарештують, то що вона робитиме?
Та покищо все гаразд.
5. ЗОРІ ЗЕМНІ Й ЗОРІ НЕБЕСНІ
У шахтарському місті Кадіївці вибійник Олексій Стаханов родом з Орловської області в серпні 1935 року нарубав вугілля, виконавши чотирнадцять з половиною норм, і зразу ж зробився знаменитістю на всю державу.
Олексій Стаханов нічим не ріжнився від інших робітників; звичайний собі вибійник — таких чимало у кожній копальні, недавній селянин, напівграмотний і мовчазний.
Підготовивши заздалегідь відповідні умови, влада зробила Стаханова знаменитістю, щоб кожен робітник брав з нього приклад та давав дешеву працю.
Як і треба було сподіватись, державна пропаганда здійняла несамовитий галас. Двадцять чотири години поспіль радіо, преса і сотні промовців закликали трудящих Совєтського Союзу брати приклад з Олексія Стаханова. Головні підверб'янські проводирі Рябов і Потєхін, щодня скликали загальні збори. Шахтарі терпеливо вислухували їхні промови й одностайно ухвалювали палкі резолюції. У промовців хрипли голоси, шахтарі накурювалися махорки до запаморочення голів.
Микола Солод знав Стаханова, бо інколи бачив його в пиварні, де шахтарі спочивали й розважались. Тепер Стаханов належав до совєтської еліти, а Микола змушений сидіти в приміщенні нарядної на зборах. Йому хотілося бути у степу чи байраці, щоб нічого не бачити, нічого не чути, утекти хоч на короткий час від дійсности.
Саме тоді, як Микола остаточно вирішив не йти з роботи до клюбу, а податися в степ, Пилип Кваша ще в копальні попередив своїх робітників, що до них на шосту годину прийде читати лекцію агітаторка Віра Доценко.
Микола сказав бриґадирові, що почуває себе погано і хотів би спочити на свіжому повітрі.
Бригадир не перечив.
— Таке з кожним трапляється, — казав він. — Це недуга, я розумію тебе. Іди в степ походити, а після Віриної лекції і я до тебе прийду, щоб побазікати трохи. Тримайся отієї могили, що на схід — так мені легше буде тебе знайти. Не бійся, Миколо, я тобі не набридатиму балачками.
— А я й не боюся, бо знаю, що аґітувати мене не будете.
Виїхавши з копальні, Микола пообідав, а потім спроквола подався в степ до самотньої могили, що височіла за півкілометра від селища. Вона була подібна до старого терикону, що обріс степовими бур'янами й невибагливим споришем. У небі, як на безкраїй ниві, стояли непорушно копиці хмарок; десь далеко на заході хмари спорудили величні палаци, щоб у них спочивало сонце.
Цвіркуни, переконавшись, що надійшов їхній час, стоголосо заспівали навколо Миколи своїх одноманітних, жвавих пісень. Миколі здавалось, що на світі позалишалися самі цвіркуни та він — нікому непотрібний, з якогось непорозуміння залишений спростерігати велику всесвітню порожнечу.
Є ще й зорі. Спочатку прорізалась Вечірня Зоря; швидко набралася вона величности, осяйности, потім з'явились інші й незабаром тисячі цікавих оченят видивилися на Миколу Солода, стомленого життєвими обставинами.
Він забув, що таке справжній відпочинок і яке буває дозвілля. Скрізь, де б не був і що б не робив, не давав собі спокою думками. Миколу гнобить самотність, хоч на перший погляд це твердження здається дивним. Адже в короткому часі він придбав кількох приятелів: старших віком — Ольгу Павлівну та Пилипа Івановича, і молодих — Федора Цимбала й Віру. Та й Панас Король близька вже людина. І Яким Сливинський. До цього грача треба ставитись обережно. Усі ці люди гарні й приємні, та погомоніти щиро нема з ким. Ні від кого не почуєш живого слова — всі розсудливо мовчать, мовчить і Микола. Скрізь і завжди треба покладатись на свою інтуїцію, розуміти чужі несказані думки й відповідати проречистим мовчанням. Як довго цей жахливий стан триватиме? Десятки? Сотні років?
На його питання не чути відповіді ні з неба, уквітчаного зірками, ні з надрів землі, ні з степу, де м'яко перекочувалися валки пустотливого теплого вітерця.
Звідкілясь до Миколи прийшов Пилип Кваша. Він простягнувся на сухій траві поруч.
— Про що ж там Віра розповідала? — спитав Микола.
— Наші хлопці сподівалися, що вона розповість якусь казку, а вона дві години частувала нас статтями з газет про стахановщину, — казав Пилип Іванович.
— Нічого не вдієш... Я дивуюсь, Пилипе Івановичу, що ви до цього часу не даєте про себе знати. У чухрайте і ви рекорд стахановський, наша копальня підтримає вас.
— Не про це, Миколо, я хочу з тобою погомоніти, — старався Кваша запалити сірника.
З голосу Микола розумів, що Квашу щось хвилює. Від копальні доносились тяжкі зітхання машин, було спокійно й безпечно, ніхто не міг чути їхньої розмови, здавалось, ніби на всьому світі існували Пилип Кваша й Микола Солод.
— Побачивши тебе, Миколо, і трохи пізнавши, я вирішив: оця людина, Пилипе, буде тобі і другом, і совістю твоєю; маю довір'я до тебе, як ні до кого іншого. А якщо вислухаєш мене, то тоді краще зрозумієш мене.
— Розповідайте, Пилипе Івановичу, нам нема куди поспішати, — підбадьорював Микола.
— З чого ж починати? З світової війни, з громадянської?.. Майже три роки я воював проти німців, двічі був поранений. Аж тут революція, воювати не було коли через МІТИНГИ. А потім кинув рушницю багнетом у землю і — геть війну! З багатьма пригодами дістався я з фронту додому в Перещіпне до батьківської хати. Ще не всиг виспатись, як приходять від Довгалів розвідники дізнатися чим я дихаю. Господарство було у них заможненьке, а робити було нікому. Старий Довгаль був дуже немічний. Двох його синів забрали на війну, одержав повідомлення, що загинули за віру, царя й батьківщину. П'ятнадцятирічного сина Микиту скривдила доля — у нього тонкі ноги й така ж тонесенька шия, що ледве тримала велику гарбузоподібну голову, і коли Микита хотів щось сказати, то шипів, бідний, як гусак.
Зате його сестра Одарка була дуже міцна й працьовита. Я також був ставний, дарма що вимучений війною. Мого батька господарство складалося з хати, левади та однієї корови. Він майже все своє життя шахтарював тут же, недалеко від села. Тож засиджуватися мені на батьківських хлібах не личило.
Незабаром ми з Одаркою побралися.
Вже на початку нашого одруження, я переконався, що моя Одарка надзвичайно любить землю, худобу і роботу — справжня селянка.
А мене тягнуло у мандри, хотілося кудись їхати, побачити щось нове. Воно й не дивно. Не мали ми з Одаркою спільної мови. Чував я від свого діда ще хлопчиком бувши, що ми козацького роду, хоч пізніше й змінили предки вояцьке ремесло на торгівлю. Наш прадід чумакував. Мабуть прадідові на місці не сиділося, як оце й мені.
З часом я мандри став вважати ледарством, а тому й працював з дружиною як навіжений.
В той час революція аж гула. Я вважав, що своє вже відвоював, а тому не підтримував ні білих, ні червоних, ні гетьмана, ні Махна. Але до кінця війни дома не досидів. Мене мобілізували до червоної армії. З ними я два роки наступав-відступав, а як війна скінчилася — повернувся додому й дізнався, що Одарка взяла собі приймака і вже набула з ним сина. Пообідав я в Одарки, а ночувати пішов до Підверб'янки.
Той Одарчин приймак покинув її, залишивши спільного нащадка. Пізніше зв'язки у нас наладналися: то я навідувався до села, то вона до мене в Підверб'янку. І так воно тягнеться й тепер. Офіційно Одарка вважається моєю дружиною, але спільно жити ми вже не наважувалися. Від хліборобства я відсахнувся, — воно чуже мені, а Одарка цурається шахтарського життя. Земля тримає її міцно біля себе.
Думав, що колективізація вижене Одарку з села. Та де там! Без ніякого спротиву записалася до колгоспу, ще й інших аґітувала, хоч робила це вже не з любови до землі, а тому, що у неї не було іншого вибору. Якби вагалася записуватись в колгосп, то її негайно переписали б з категорії середняків до кулаків. Це означало б — до вагону й на північ. Треба було якось вижити. А тут ще й голод. Якби не я, то круто б довелося їй з сином. Не було в хаті ні зернини, ні картоплини. Я скуповував у шахтарів маленькі шматочки хліба й трохи підгодовував їх. Але перейти до мене жити відмовлялася, мабуть себелюбність перешкоджала.
Тепер Одарка працює в колгоспі бриґадиршою.
Микола слухав уважно, не перешкоджав питаннями. Пилип Кваша зашелестів газетою, рихтувався скручувати цигарку. Микола скористався з павзи, щоб сказати:
— Одначе мене дивують ваші стосунки з дружиною. Ви напевне любите її, а родинного життя влаштувати не можете чи не хочете.
— Я казав, Миколо, що Одарка має брата Микиту. Він потроху оклигав і зміцнів. Під час колективізації в колгосп не пішов, покинув рештки свого господарства і влаштувався на нашій копальні. Тут він працює й досі. Не забуває мене, нагадує про себе, навіть дуже відчутно нагадує. Здається, Микита тримається на цьому світі своєю безмежною ненавистю до мене. Його завжди можна знайти в пиварні. Там він запевняє своїх товаришів, що колись помститься мені за ріжні, вигадані ним, кривди. На його думку, я одружився з його сестрою на те, щоб загарбати в свої руки їхнє господарство, а Микиту, законного спадкоємця, мав намір знищити. Микита ж, як він хвалиться, розкусив мене, ніби я, зазнавши поразку, втік від Довгалів, покинув напризволяще його сестру з моєю малою дитиною.
Ця казка, що її розповідав Микита, набридла всім, тоді він вигадав іншу, дошкульнішу, з політичною підкладкою. Він тепер запевняє, що в червоній армії я не служив, а був у Махна. Казати таку дурницю у Микити нема ніяких підстав.