Це хай Тетеря перекаже на козацькій раді.
Тетеря вислухав усе, не став перечити, знаючи, що козаки на раді вирішать по-своєму. Просив підтвердити давню грамоту, яка попсувалася, лежачи в землі, на містечко Смілу з людністю, і цар кивнув дякові, щоб написав, а він прикладе свою руку, пам'ятаючи заслуги Тетерині перед його царською величністю і гетьманом-небіжчиком.
Тетеря низько вклонився і вийшов. Цар відпустив дяка Алмаза Івановича, лишив при собі боярина Ртищева.
У посольському приказі в присутності Тетері дяк наговорював піддячому жалувальну грамоту. Піддячий старанно рипів гусячим пером, а Алмаз Іванович легенько і скрушно хитав головою, ніби віддавав те містечко Смілу з власного скарбу. Ретельно перечитав грамоту, особливо придивляючись до написаного царського титулу, щоб і буковка не випала: "Божией милостью найяснейший великий государь царь и великий князь Алексей Михайлович, всея Великия и Малыя и Белыя Руси, самодержец владимирский, московский, новгородский, литовский, волынский, подольский, царь казанский, царь астраханский, царь сибирский, государь псковский и великий князь тверский, югорский, пермский, вятский, болгарский и иных государь, и великий князь рязанский, ростовский, ярославский, белоозерский, удорский, обдорскнй, кондинский и всея северские страны повелитель и государь иверские земли, карталинских и грузинских царей, кабардинские земли, черкесских и горских князей и иных многих государств государь и обладатель".
Добре пам'ятав, як скарали на горло писця, що з недогляду випустив слово з царського титулу. А з Польщею через таку оказію мало не зчинилася війна — король у посланні до царя не згадав Білої Русі.
Тим часом у царських палатах обговорювались українські справи. Олексій Михайлович послав по боярина Морозова і звелів гукнути стольника Кікіна, що мав їхати послом на козацьку раду.
Морозов, рум'яний, в тілі, дивився на свого вихованця і думав, що цар надто багато поститься і молиться. Звичайно, це добре, угодне богові діло, але рано змарнів і постарів самодержець. Їх розділяє два десятки років, а виглядають вони людьми однакового віку. І справи держави Московської лякають Олексія Михайловича, він краще почувається серед ченців і старців-богошукачів. В усьому радиться з ним, Морозовим, думним дяком Чорним та окольничим Ртищевим. Що ж, значить так угодно богові. Боярська дума тішиться з царя, ніяких заколотів у державі.
Федір Ртищев під згодливе кивання самодержця наказував стольному Кікіну, як той буде на Україні, розвідати, кого хочуть козаки у гетьмани. Чи молодого Хмельницького, чи писаря Виговського, чи когось іншого, а може, хочуть послати до царя і бити чолом, аби государ призначив їм гетьмана? Сповістити негайно через гінця.
Протопоп ніжинський Максим Хвилимоненко потайно від гетьмана доносив цареві, що Хмельницький не виплачує регулярного жалування старшині й козакам. У Київському воєводстві полковники беруть з кожного двору по 2-3 злотих щорічно, кажучи, що на утримання гетьмана і війська, та гетьманові перепадає негусто, решта грошей прилипає до полковницьких рук. Вивідати, чи правду пише Хвилимоненко та чи немає між черню і полковниками рокошу якого, і чи не бажає чернь козацька в українських містах царських воєвод?
Розпитувати серед люду українського про їхні звичаї: як робилося за короля, і що подобалося їм, а що було противне, і як вони тепер живуть — чи по-давньому, чи гетьман позаводив нове, і чи до вподоби те українцям?
Про все це мас розвідати Кікін достеменно і в статейному списку викласти.
Ще писав доброхот Хвилимоненко, що в Києві незгода між ратними московськими людьми і міщанами. Стрільці зачіпають киян, але воєвода царський Бутурлін тримає бік міщан, строго карає свавільників. Чи правда це? Теж випитати й записати.
В усіх містах українних, де побуває Кікін, говорити міщанам, що по смерті гетьмана Хмельницького тільки царське військо зможе боронити їх від татар і ляхів, збудувавши по містах остроги-фортеці. Казати всім: добре, як будуть воєводи в містах, щоб не було кривди і поборів від полковників козацьких. Обіцяти міщанам, що уряди в містах цілком перейдуть до їхніх рук, а від утисків козацьких сотників і полковників їх боронитимуть воєводи зі стрільцями.
Боярин Морозов зауважив, що дуже добре надумав окольничий Ртищев.
Цар повчав Кікіна, як повестися з новим гетьманом, щоб той слухався в усьому посла царського. На кожнім слові згадував бога, і Морозов, Ртищев і Кікін хрестилися старанно.
— Дозволь, государю, і мені сказати, — виступив наперед Морозов. — Коли ж новий гетьман почне сердитися на твої слова, — напучував боярин Кікіна, — відповідай йому легенько, лагідно, по-божому; іншим разом прийдеш до нього і скажеш: говорив ти сердиті речі, а тобі слід пам'ятати, що ти присягнув великому государеві служити з усім Військом Запорозьким. І знаю, що служитимеш вірно, служба твоя стане відома його царській величності! І він тебе щедро винагородить. Ти говорив минулого разу неласкаві слова, та ще й прилюдно, то це — тобі ж сором. Твоє ж товариство козацьке тебе й осудить, хоча у вічі не скаже. Говорити, та озиратися на гетьманів настрій. Коли він буде дуже сердитий, припинити це казання і чекати слушного моменту.
— Вставай, мій козаче, снідання вже на столі.
Петро потягнувся на м'якій перині, розплющив очі. Над ним схилилася його Пріся — чепурна (коли встигла, сонце ще не високо?), на голівці шапочка-кораблик з чорного оксамиту, на шиї червоне, як вишня, намисто, у вухах срібні сережки, сорочка уквітчана вишитими волошками, синя запаска з білими поздовжними смугами на подолі, високі чобітки. Щоки нарум'янені, брови підведені вугликом. Дорошенко знав, що це для нього.
Простягнув руки, пригорнув жінку, яка з готовністю схилилася до нього, поцілував і не хотів відпускати, голублячи пшеничне волосся, зазираючи у волошкові очі, які вдячно дивилися, усміхалися, прозорішали…
— Вставай, вставай, Петрусю, бо страви прохолонуть. А я до льоху збігаю по холодний кисляк.
Петро пішов надвір, витяг води з криниці, вилив на себе, смачно пирхаючи, розтерся білим полотняним рушником, гребінчиком розчесав вуса і оселедця.
На столі парувала гречана каша з салом, у тарелі лежали житні коржі, стояв глечик кисляку з краплями холодної роси на полив'яних боках, у мисці купчилися вареники з сиром, у срібній карафці мала бути горілка, в пузатому барильці — пиво. Посередині красувалася купка зелені — цибуля, морква, петрушка, кріп, огірки, часник.
Дорошенко перехрестився, сів до столу. Зайшла господиня зі старенькою наймичкою.
— Дякуючи богові маємо добрий сніданок. Дай боже і обід не гірший, — проказав господар, і жінки взялися до ложок.
Неголосно перемовляючись, Дорошенки снідали, Петро розпитував про малу доньку, яка ще спала; наймичка швиденько поїла, подякувала і залишила їх самих.
Тихо було на душі в Дорошенка. Після походу, ранніх підйомів, суворого життя у війську, коли маєш дбати про всіх і вся, розманіжився полковник, раював у своїй хаті поруч молоденької дружини, гарної, як соняшник. Потягнувся до неї через стіл, поцілував у маленьке, рожеве вухо.
— Не пущу тебе від себе нікуди, — жагуче прошепотіла Пріся. — Замкну в хаті на три дні.
Петро розсміявся:
— Чи не забула, що твій чоловік — полковник? За три дні не знайду й одного свого козака.
— Не пущу ні сьогодні, ані завтра, а позавтра — неділя, — вередливо відкопиливши губку, мовила Пріся, одвертаючись від поцілунку.
— А я втечу через віконце!
— Від святої троїці не бачила тебе, а ти вже й тікати? Біда козацькій жінці!
— А хто ж вас боронитиме, як ми під вашими спідницями сидітимемо?
— Відколи призначив тебе гетьман на прилуцького полковника, ти — як сонечко взимку.
— Візьму тебе з собою в Прилуки після генеральної ради.
— Овва! А що я робитиму на новому місці, далеко від рідні, матері й тата?
— Тепер я тобі й рідня, й мати, й тато, моя голубко. У Прилуках маю й дім і канцелярію, хіба що трохи менші за гетьманські. — Дорошенко голубив це тендітне створіння, і, здавалося, не було й не буде тяжких переходів, боїв, крові, бруду, голоду…
— Там холодно, у тих Прилуках? — Пріся вже сиділа на чоловікових колінах, пальчиками ніжно торкалася його вусів.
— Так само, як і в Чигирині.
— Але ж то — мало не Сіверщина!
— У Прилуках замок навіть більший за Чигиринський і рови навколо глибші. З південного боку — таємний ставок на випадок неприятельської облоги, і вода в ньому завжди як з криниці, бо протічна. От побачиш! Під містом — підземелля, льохи з задимленою рибою і зерном. Навколо — ставки, млини, луки.
— Мені добре й тута. Коли ти зі мною, Петрусю…
— Так, — зітхнув Дорошенко і, намагаючись розвеселити Прісю, додав: — Але ж кажуть добрі люди, що піч тучить, а дорога учить!
— Відколи побралися, бачила тебе хіба що на покрову, Різдво, Великдень, троїцю й спаса. І те не щороку. Цієї зими на Різдво сама кутю їла.
Так, послав був його Хмель до шведського короля серед зими з важливим листом, але не зміг пробитися через польський кордон загін Дорошенків, повернулися ні з чим аж під весну.
— Переїдеш до Прилук, там натішимося, голубко. Народиш мені синочка — доні до пари.
— Ой, боюся, Петре! Підросте, забереш до війська, поїде по тую паняночку — в чистім полі сиру земляночку.
— А хто ж нас боронитиме, як не сини наші? Україні синів треба, Прісенько.
— Не кажи такого, не страхай. Дав бог мирних два годи, то, може, ще дасть?
— Дай боже. Дай-то боже!
Саме тепер і жди біди — по гетьмановій смерті. Лихі сусіди чекали цієї тяжкої години на голови наші і зараз злетяться на Україну, як ті стерв'ятники. Але Прісі не сказав про це — хай тішиться сьогочасним спокоєм.
Задумливо тручися щокою об ніжну жінчину долоню, Дорошенко гадав свою давню думу — як жити далі, на кого опертися — на царя, на хана, на далекого шведа, замиритися з королем чи покладатися тільки на себе? Бо кожен хоче урвати собі шмат, та тільки боїться подавитися.
Батько Петра, з діда козак реєстровий, розповідав сипові, як у перший же рік війни, ще влітку, спіймали козаки посланця царського Трифонова, що пробирався додому від князя Ієремії Вишневецького. Просив останній допомоги в царя проти Хмельницького.