Отець Теодор не спав цілу ніч, молився, думав, а на ранок переказав слабоумному Янкові з'явитися до нього.
Той Янко завжди крутився під руками і заважав ченцям працювати, белькотів щось, хихикав недоречно і тільки під час служби в Георгіївській церкві замовкав, слухав спів церковний, молився з усіма — і за це отець Теодор тримав його в монастирі, бо братія вважала, що Господь посилає йому, ясність розуму, хоч на короткий час…
Але зараз треба було вибирати між братом Іоанном, теслею, майстром на всі руки, людиною, на яку в усьому можна покластися, про що засвідчила остання справа з князем Корецьким, і причинним Янком.
Янко хутко прибіг до ігуменової келії. Мав ріденьку борідку, завжди вирячені очі і напіврозтулені вуста. Червоні повіки з короткими, наче обкусаними віями не годні були прикрити банькастих очей, і Янко, не кліпаючи, дивився на отця Теодора та притакував на кожне його слово.
— Брате мій, — почав ігумен, — кожна людина приходить у світ, аби вирости, набратися соків земних, і, нарешті, звершити те, до чого покликав її Господь.
— Так, отче, так.
— Кожен має свій хист, своє вміння, до якого навертає його бог через старших, дає йому до рук ремесло певне, ставить на місце серед товариства людського, як той умілий господар плекає поле своє і кожну зернину, кожну насінину кидає в призначений для неї ґрунт.
— Так, так, отче, — трусив борідкою Янко, і на його повні вуста викочувалася слина.
— Так от, чи думав ти, мій брате, нащо тебе покликано на землю?
Янко на мить застиг, а тоді знову ствердно захитав головою, не відповідаючи на запитання. В очах не промайнуло і тіні, вони довірливо пасли отця Теодора.
— Кожен чернець нашого монастиря має в своїх руках ремесло — той городник, той садівник, той тесля, той комірник, і всі разом — орачі й женці, в'язальники і возії, збирачі на господній ниві дарів його щедрих для підтримки тіла нашого, аби в ньому народжувався високий дух.
— Так, саме так, мій отче.
— Лише ти один, брате, не годен це робити, — помовчав трохи отець Теодор, пильно дивлячись на Янка, але той і оком не кліпнув. — Бо Господь до часу плекав тебе, до певного, рішучого часу, мій брате. Всі знають твою ревність до молитов, до літургій — і в цім вище провидіння.
— Так, так…— радо захихотів Янко, — твоїми вустами промовляє Господь наш.
Отець Теодор заплющився, помовчав багатозначно і, не розтуляючи повік, мовив:
— Ти прийшов у світ, мій брате, аби постраждати за віру нашу православну, стати мучеником і, як треба буде, прийняти смерть за неї.
— Я готовий, отче! Я давно готовий прийняти смерть за віру нашу. Кажи, що мені робити? — І сміючись, і тупцяючи на місці, Янко витирав рукавом сльози, що зібралися на червоних повіках і викочувались одна по одній на зморшкувате обличчя: — Господь бог прийме мене до себе в райські кущі, а тут, на землі, мене оголосять святим, про моє житіє напишуть книжку… Кажи, отче, кажи!
— Так, мій брате, я бачу, що ти готовий постояти за віру нашу перед бусурманами, показати їм твердість духу християнського, і хай ані в'язниця, ані рубище тюремне, ні грубий харч не схилять твоєї голови, не принизять твого духу високого.
Ігумен перехрестив Янка тричі, а той, не знаючи, як дати вихід своїм почуттям, тицьнувся головою в широкі ігуменові груди, і отець Теодор погладив його розкудлане волосся. Рука ослабла, сповзла з Янкової голови, ігумен задушив у собі тяжке зітхання.
— Нехристи, мучителі наші, вимагають від кожного монастиря по заложнику. Їх зачинять у в'язниці при Карейській лаврі, і наглядатиме за ними бусурманська варта. Доля заложників у руках господніх… Від нашого монастиря підеш ти, мій брате.
— Так, я піду. Я страждатиму за віру в ім'я господа — отця, сина і святого духа. І бусурмани не почують від мене-жодного слова…
— Сьогодні перед усією монастирською братією скажеш про своє бажання. Після літургії.
Прот афонський посилав до турецького аги дарунки значні — просив не карати на горло неповинних заложників, хитрий турок дарунки взяв, але послався на суворий наказ самого Іскандера-баші, який вимагав голови ченців, і погодився зачекати не місяць, а три, може, віднайдуться-таки справжні винуватці…
А в цей час один з них — брат Павло, нічого не відаючи, повертався з Салоніків, благополучно здавши князя Корецького на руки римському купцеві.
їхав лісом кедровим — чорним і мовчазним. До сідла свого приторочив вуздечку князевого коня. Коні неквапно бігли, і Павло не підганяв їх, бо справу зроблено і навіть хутчіше, аніж гадалося. Роздивлявся темний ліс, сторічні дерева, які росли негусто, але впевнено підносили догори свої стовбури. Радів, що не зустрічаються йому люди, боявся лихих людей, що могли забрати собі коней.
Так їхав Павло день, а надвечір ліс розступився і в долині забіліло кілька хатин. "Хутір, як у нас на Вкраїні, — подумалося Павлові. — Хто ж тут жиє: греки чи турки?"
Як їхали з князем, ночували, де ніч застане. В полі, то й у полі, а то й серед лісу. Тепер — без войовничого князя — було боязко.
Павло повернув коней до хатки і раптом побачив на узліссі жінку, яка серпом жала високу, соковиту отаву. Зупинився. Жінка, певно, не бачила його, бо ловко, розмірено махала серпом. Випросталася. Заспівала. Знайоме, рідне вчувалося Павлові в тій пісні, аж горло перехопило, і наче білий світ перекинувся на хвильку, запали кудись і хутірець, і долина, а перед очима на мить виразно постав степ український і сива тирса зашелестіла…
Зелена дібровонько,
Чого рано зашуміла?
Ой, як же мені не шуміти!
Через мене татари йдуть,
Шабельками голлє тнуть.
Везуть волиночку,
Молодую вкраїночку…
Землячка! Брат Павло тихо під'їхав ближче, аби не сполохати тієї пісні. Жінка була невеличка, тендітна, одягнута, як грекиня, тільки хустка світла, шовкова, з червоними маками по берегах.
Коли б мені воля,
Та коли б мені доля,
То я б веселилась.
То я б веселилась.
Павло зліз додолу, поплескав конячі морди, що потяглися до запашної отави, і, нечутно ступаючи вижатою травою, пішов до жінки. Порівнявшись з нею, відзначив про себе, що вона йому до пари, і на зріст і на статуру.
Коли б мені крила,
То я б полетіла
На ту Україну,
Де маю родину…
— Чи дужа, землячко? — мовив брат Павло і низько вклонився.
Жінка злякано повернулася до нього, і оберемок трави випав з її руки.
— Доброго здоров'я, божий чоловіче! — по-українському відказала, і брат Павло відчув, як гарно йому стало з того м'якого, дзвінкого слова.
Вони дивилися одне на одне, і слів не знаходив балакучий брат Павло, а жінка й собі мовчала. Та озвалася перша:
— Звідки бог несе і куди?
Павло відповів. Потроху розговорилися, і жіночка, сплеснувши руками, забідкалася:
— Та це ж ви голодні з дороги. А я годую вас балачками. То підвечеряймо зі мною, отче, чим бог послав.
У затінку, в затишку некошеної трави, під дрімотне гудіння комашні, розклала жіночка свою скромну страву — грудку каші, глечик молока і окраєць хліба.
— Най простить мені бог, і ви простіть цей вбогий підвечірок, — сказала вона і перехрестилася. Не потурчилася, православна душа, — радісно відзначив брат Павло і хотів відмовитися від вечері, бо призначив сам собі піст десятиденний, та не зміг сказати цього жіночці з сірими круглими оченятами, такими гарними, лагідними, святими…
Брат Павло смакував молоком з житнім хлібом, і здавалося воно солодким нектаром неземним. Брагія афонська роками не бачила коров'ячого молока, бо на Святій горі були самі воли, огирі й барани вихолощені. Жодної тварини жіночої статі. Щоб не бачили ченці, як паруються тварі та не впадали в гріховну спокусу.
Легке тіло Павлове звикло до повстримності і тому небагато йому треба було, аби насититися. За неквапливою трапезою дізнався він про життя цієї молодиці Наступі. Ще дівкою забрали татари до полону. Не знає, чи живі батько з матір'ю, чи вирізала їх орда. На невільницькому ринку їй пощастило — купив підстаркуватий грек-християнин. Ставився до неї милосердно, хоча й суворий був, мовчазний. Звикла й вона до нього, стала йому за жінку, бо вже і в думках розпрощалася зі своєю Волинню… Де вона, куди бігти, аби дістатися її, тієї Волині? Далеко звідси Україна… Вже й хлопчика має на цій землі.
А чоловік поїхав десь із збіжжям через море і не повернувся. Видно, загинув на морі чи попав до рук гяурів і тепер пропадає на чужій землі, як вона отут.
Слухав усе те брат Павло, і не хотілося ‘поспішати на Афон, до суворого життя щоденного, до постів і молитов, кортіло лягти горілиць і слухати до ранку Настуню, її ніжний жвавий голосок, милуватися цим закутком божим, де щебече створіння гріховне, проте таке лагідне, повнокровне і оживлююче душу. Ніколи не знав брат Павло жінок, замолоду сторонився їх, переборював хіть, боявся спокуси диявольської — найстрашнішої для праведного ченця. Варто лише пальця свого дати дияволові, як він оволодіє тобою цілком. А плоть жіноча — в ній сидить диявол. Так учили його змалечку в монастирській школі.
І брат Павло попросився до молодиці на ночівлю. Не годилося відмовити за християнськими законами людині божій — ченцю. Настуня привела його до хати і поклала на одній половині, а сама з десятирічним сином лягла в другій.
На ранок треба було їхати. Та щось не пускало Павла, і він бавився з хлопчиком, показував, як робити млинки іграшкові з трісок, узявся почистити кнура в сажі, підпер сволока в хаті, заходився обрізати виноград… Настуня не випроваджувала його, накрила обід у садку, під персиками й горіхами, виставила сулійку вина, уважно слухала його розповідь про життя праведне чернече, страдницьке.
Батька й матері він не пам'ятав. З малих років пригадує себе в оточенні монастирських стін і похмурих чоловіків у чорному. Жидачівський монастир мав свою школу для сиріт, змалечку тут готували слуг божих. Так без ласки, без руки жіночої, все з обов'язку, з чужої волі, ріс Павло при монастирі і, дійшовши віку, був пострижений.
Молитви, треби церковні, господарські турботи, прислужування старшим — усе це було йому знайоме, було його повсякчасним оточенням, і без монастиря він не мислив себе, боявся іншого життя за монастирською брамою.