І десь у глибині Святої Премудрості, лівіше вівтаря, вочевидь біля скарбниці Великої базиліки, лунали сповнені болю та відчаю крики скевофілака[110] Ісидора. Потьмарений баченим, розум Авдія відмовлявся вірити очам і ніяк не міг зрозуміти, чому так волає його преосвященство. Лише коли той замовк, а до сяючої золотом гори люди з вишитими на грудях та спині червоними хрестами почали підносити важкі скрині, Авдій зрозумів, що латиняни тортурами змусили-таки скевофілака виказати останню таємницю: ці скрині – кілька десятків! – були по вінця наповнені золотом, сріблом і коштовним камінням.
Та хіба ж на тім усе скінчилося? Одвіку зберігались в Агіа Софії святині зі святинь: рештки хреста, на котрому був розіп'ятий Господь і два цвяхи, що ними пробиті були долоні Сина Божого, і накінечник списа Лонгіна[111], і терновий вінець Христа, і навіть Плащаниця – посмертний саван, на котрому проступив відбиток лику й тіла Господа. Латиняни-богохульники знайшли їх, не злякавшись Божого гніву, взяли нечестивими руками і поправши всі правила поводження зі святинями, винесли під купол, безсоромно поклавши перед очі Спасителя й Богородиці.
Суддя ж Небесний так само пильно, як і раніше, проте незворушно і, здавалося, байдуже, дивився на те, що коїлось прямо під ним, дивився й нічого не діяв: не спопелив своїм поглядом святотатців, не обвалив на них купол чи й саме небо, не розверз під ногами землю, навіть стіни Святої Софії лишились непорушними... Чому?! Авдій, шепочучи молитви, прохав Господа про негайну небесну кару цим богохульникам, з острахом і великою надією все чекав Божого гніву, дочекатись не міг, коли ж це раптом почув ослине ревище й побачив, як хрестоносці вводили до храму ослів та мулів, аби вантажити на них зібрані святині.
І вже ошалілі від безкарності люди в білому з червоними хрестами почали ламати дороге оздоблення вівтарної горожі, рушити амвон; задзвенівши, упав та розламався срібний ківорій золотого престолу – чи ж є на світі більша мука для душі християнина, ніж бачити таке пекельне видовище?! Авдій за малим не збожеволів; вигукнувши щось, повалився долілиць на підлогу з безтямним чи то плачем, чи сміхом й качався під колоною, доки хтось із кліриків силоміць не підняв його й не вивів надвір.
... Вони стояли поряд з обгорілим за останньої пожежі притвором Святої Премудрості. Латинянам до них і діла не було – знай вершили своє доконечне святокрадство. Мрячив весняний дощик, рвучкий, з моря, холодний вітер пронизував до кісток і Авдій потроху приходив до тями.
– "... я бачив звірину, що виходила з моря, яка мала десять рогів та сім голів, а на рогах її було десять вінців, а на головах її богозневажні імена" – шепотів він завчені колись напам'ять рядки [112].
– Воістину... Йди додому, юначе... – втішаючи, гладив його по спині старий клірик, сам розгублений без міри. – Знайдеш дім?
Авдій кивнув головою і поплентався до Августеону. Все тепер було йому байдуже, бо ніщо не могло перевершити того пекельного видовища, свідком котрого був ось недавно. Сором і каяття за свою нікчемну слабкодухість, боягузтво, що не дали сили мужньо прийняти мученицьку смерть у храмі, не тільки пекли душу, а й у самозневазі хилили донизу юну голову.
Навкруги ж було суцільне згарище: зліва чорніли закіпчені трибуни іподрому й латиняни трудились навіть там, стягуючи з Кафізми[113] велетенську четвірку мідних коней роботи самого Лісиппа та здираючи з колони Костянтина позолочену бронзову обшивку; чорні руїни були й на місці палацу Антіоха та згорілої церкви Святої Євфімії. Вщент вигоріла вся Аргіропратея[114] – по обидва боки Меси[115]; але й там копошилися загарбники, з простого воїнства, вишукуючи серед головешок і попелу покинуті власниками-погорільцями скарби.
Поглинутий горем, Авдій ішов собі, мало що помічаючи навколо, і вже звернувши на форумі Костянтина вліво, вниз до Кайнополіса[116], де знаходилась їхня вілла, і де вже траплялися вцілілі будинки, бо тут пожежа втратила силу, наткнувся на кількох хрестоносців, що тягли кудись, вгору по вулиці, юну ромейку, котра верещала та як могла від них відбивалася. Батьки дівчини в розпачі хапали насильників за руки й одяг, молячи відпустити доньку, але на них ніхто не зважав. Зате Авдій, що ненавмисно перепинив їм дорогу, розлютив одного з латинян: розмахнувшись, він щосили зацідив юнакові в щелепу – той полетівши сторчака, вдарився головою об колону портика[117] і втратив свідомість.
Отямився від того, що хтось лизав йому обличчя. Відкрив очі й побачив пса, що, певно, був дуже голодним, бо злизував зі щоки Авдія свіжу кров. Злякавшись, він закричав і пес відскочив. Голова розколювалась від болю, світ перед очима йшов обертом, а нудота підступала до горла. Оксамитова скуфія, пом'якшивши собою удар, врятувала Авдієві життя. Він якось спромігся сісти. Навкруги вже була темінь, але напівживий Константинополь не спав: лунали чужинські пісні, горіли якісь вогні, десь розпачливо кликали на допомогу.
Насилу підвівшись, похитуючись та затинаючись, немов п'яний, почав роздивлятись навколо; через ніч та наслідки пожежі довго не міг збагнути де знаходиться і вже зібрався був іти кудись, як нічний вітерець доніс ледь чутний запах моря і плескіт хвиль. Там, куди він хотів рушати, була відкрита в бік міста гавань Юліана: він мало не подався в напрямку, протилежному від рідного дому.
Ще трохи постоявши, та впевнившись, куди йому насправді потрібно йти, спираючись на все, що траплялось під руку, повільно рушив Параталассією[118]. Що більше віддалявся він від злощасного місця, де зазнав поранення, тим неушкодженішими виглядали маєтки, садиби та вілли – сюди, вочевидь, хрестоносна сарана ще не дісталась, надто великим виявилось чотирьохсоттисячне Місто міст для двадцяти тисяч грабіжників. У прочиненому вікні одного дому світилось; там хтось із божевільними нотками в голосі волав, немов з амвона, пророцтво Ісайї:
– Ось Господь нищить землю й пустошить її, й обертає поверхню її, а мешканців її розпорошує! Й осквернилась земля під своїми мешканцями, бо переступили закони, постанову порушили, зламали вони заповіта одвічного!.. Зруйноване місто спустошене, всі доми позамикані, щоб не ввійти...
Іншим разом Авдій сприйняв би проголошення загальновідомого пророцтва, як голос Божий, та на межі притомності пам'ять тільки закарбувала його, аби по тому піднімати час від часу зі своїх глибин і мучити жахами пережитого. Коли ж таки він дістався нарешті батьківської вілли – ледь живий від рани, зі спустошеною душею, то сили вистачило тільки на те, аби якось постукати в двері. За тим сповз на підлогу портика перед входом і знепритомнів.
Тридцять п'ять літ минуло від того дня; стільки мислено-перемислено було Авдієм… Чому так легко впав тоді богохранимий Константинополь – Око всесвіту, Царське місто ойкумени? За які гріхи так нещадно покараний, коли мудрість і праведність його ніким оспорені не були?
"Як спав ти з небес, о, ясная зоре, сину зірниці досвітньої, об землю розбившись, колишній погромнику людів!"[119]
Простому смертному неспроможно не тільки відати, а й хоча би осягнути Боже Провидіння, скільки б не вмістив твій розум мудрості людської – Платона й Сенеки, Аристотеля й Плотина, Святого Августина й Іоанна Златоуста, Григорія Ниського й Максима Сповідника, Оригена й Іоанна Дамаскіна – що вся мудрість твоя вкупі зо всіма мудрецями супроти Істини, коли істинною Премудрістю є сам Господь?
Одного разу, ще в школі, довелося Авдієві чути давню язичницьку легенду. Жив колись у Фівах еллінський[120] цар Пенфей, що вклонявся богові сонця Аполону. Тим часом почав ширитись Фівами культ бога Діоніса: п'яниці, розпусника й веселуна. Пенфей всіма силами боровся проти визнання фіванцями цього похабника. Та якось Діоніс заявився до царя сам. "Ти, царю, мене не сприймаєш, навіть зневажаєш. А, між тим, я вже тут. Тому пропоную тобі угоду: вивчи і станцюй один маленький, найпростіший танок на мою честь та й розійдемось миром. Бо інакше, боюся, доведеться тобі танцювати великий танець."
"Гоніть його звідси!" – велів охороні цар і Діоніса виштовхали геть. А наступної ночі послідовники нового бога зібрались у лісі біля палацу, аби знову вчинити п'яну оргію. Серед них уже були і дружина, і мати царя – настільки подобався всім новий бог.
Пенфей, нічого про те не знаючи, обурено подався в гай, аби припинити неподобство. Мати ж царя, п'яна до нестями, побачивши в кущах якусь постать, вирішила, що то лев, схопила списа і метнувши, вбила рідного сина. За тим відрізала Пенфеєві голову й нахромивши на списа, носила вулицями Фів, пританцьовуючи та волаючи: "Ось, дивіться, я вбила лева!" І вийшло так, що правим став Діоніс, а не Пенфей – довелося цареві не по власній уже волі танцювати великий танок…
А старий купець Григорій, батько Авдіїв, через кілька днів після їхньої втечі з Константинополя сказав синові з гіркотою: "Кого Господь покарати хоче, того наперед розуму лишає… Не схотіли ромеї сплатити по півтора іперпіри[121] з душі – усе до нитки віддали. Не те, що в стократ – в тисячі разів більше!"
Тихенько скрипнули в п'ятнику двері, в темних сінях хтось зашкрібся, намацуючи дверну ручку й Авдій безпомилково визначив: Кирик, дяк його. Старий, миршавий, з ріденьким сивим волоссячком, паламар був з тих людей, що й мухи не зобидить. Увійшовши до світлички, перехрестився на покуть з іконою й не вітаючись, бо ще вранці бачились з Авдієм, схвильовано зашамкав беззубим ротом:
– Гріхи наші тяжкії! Люду шкріжь повно: мовлять по вуличях, шо бежбошнії татарове Чернігів шпалили, пожа Дешною на наш ідуть.