Ця людина могла б бути незабутньою громадянкою батьківщини, але вона скручується, плющиться, і всі можливості її плющаться, всихають. І чому?
На компроміс, як видко, не піти Мар’яні. Фальш, найменший фальш роз’єднує стосунки, що нав’язуються. Як тільки забренить хоч слабенька нотка фальшу — вона відскакує від людей, і тоді вони відскакують від неї. Такі закони її істоти, такі шляхи її буття.
То нащо жити? Померти треба. Не тікати від життя, не мститися безглуздо, ні! А припинити муку, оцей тягар. І чесно розплатитися. Доти брати від світу, доки хоч чимось корисна, доки хоч наміряєшся…
Мар’яна плаче? Їй шкода свого життя, що так жагуче починалося й таким пшиком вивершилося?
От знов зима в цій кімнаті надходить. Які перспективи? Та буде ще одна, й ще одна — і так без кінця: безрадісно, порожньо.
Що це потрібно людині, щоб їй було задовільно? Сім’ї не хоче Мар’яна, чоловік, бувши тут, теж непотрібен. Здається, заважав би.
Слава каже, що Мар’яна ставить собі неосяжні завдання. А що вабить її тепер? Нічого. Обтяжує все, все. Захоплювалася ще вчора килимом, майбутньою канапою, хатнім затишком, а буде це чи не буде — так само страшно.
Страшно, саме страшно! Самої себе, тієї невидної стіни, що відгороджує її від світу такого, який даний усім. Усі беруть його і світ бере їх, вони творять цикл свій. А ця — заворожена, не підступить до неї ніщо, ні взад, ні вперед, стоїть на місці.
Мар’яну дедалі так опановує пригноблення, що вона навіть не тямить, що робить, що їсть, і чи їсть. Десь бродила, щось робила — все це неважливе… А як береться до якого діла, то із скрайнього примусу.
Та й думати може тільки в одному напрямку. Як же це так? Колись саме це й справляло їй легкість та радість — відчувати свою відмінність від усіх. А тепер — тепер страшно, бо несила нести на собі цю безплідну долю. Бо її призначення — не споглядання чужих доль, а її власна кип’яча. І от цього нема. Життя ж Мар’янине повинне бути найбагатшим, найяскравішим романом з усіх прочитаних…
Злидень мріє!
XVI
Снігова облямівка додавала жалоби й так сумному краєвидові позаміських яруг, пісків та горбів, ледве приличкованих бідною рослинністю.
Васанта вже проминула Батиєву гору й прямувала до якогось гайка. Не було навіть у кого запитати, жадної хатини, жадної будки. І де тут знайти ту транспортну контору? Далебі, проблукає день, нічого не знайде й тут у полі десь доведеться заночувати. Вже смеркає.
Васанта тоскно розглядається довкола й не може нічого з собою зробити. Хоч би заплакати, а не так дубіти, хоч би із самою собою оплакати батькову смерть.
Востаннє бачила його місяців зо два тому і, як завжди, тільки погиркалися, батько пішов від неї ненависний, вона лиха зосталася.
Але ж Васанта думала, що тато житиме ще сто років! Чому ж він не покликав її, як умирав? Напевно, як відходив, не хотів її знати. Тільки прислали їй записку на якомусь клаптикові паперу з повідомленням від транспортної контори й адресою, написаною неграмотною рукою.
Батько ото прийде, бувало, й кляне "таке життя". Певно сподівався, що дочка скаже: "То зоставайтеся тут, тату!"
— От, до чого довели, — починав він. — Був хазяїн, що мав, то мав, а тепер на старість жебраком зробили.
— Чого ж ви хочете? Працюєте? — цідила Васанта.
— Наймитом? Спасибі тобі!
— Ви ж і так усе життя працювали коло коней. Тільки тепер вам ще й платять за це.
— Бодай би вони правцем поставали з такою платнею! Не хочу я їхньої платні, нехай мені віддадуть моє. Не хочу я їхньої платні, додам ще й садок із пасікою, що заграбили, хай тільки вернуть хату. Видумали — ясла якісь! Ясла тільки для телят, а не для дітей…
— От бачите! А що потрібніше — з цілого кутка дітей виховувати, чи якогось старого діда там тримати?
— То хай поставлять собі та й мають! — щораз більше гнівався тато.
А Васанта дрочилася.
— Я вважаю, що дуже добре. Ви, замість того, щоб помогти новому будівництву, — шипите тільки по закутках.
— І щоб я отаке чув від своєї дитини? Я ж тебе вивчив! Своїм горбом…
— Якби не мама… — починала вже, справді, зводити давні родинні порахунки Васанта. — А ви забули, як товкли маму за те, що вони посилали нас учитися? Дівчатам нащо? А як мама вкрадуться якого пиріжка спекти на дорогу, то ви із скупости їм голову прогризали. Складали гроші — тепер маєте.
— А хто ж возив вас до шкіл? Мама? Хто за вас навчання платив?
— Так… Щоб почванитися перед "хазяями"… А відвезли — та й забули. Мама мусіли від вас якось викрасти копійку — а ви ані турали. От у вас і одібрали. Ще й вигнали…
— Ти ж сама мені казала, щоб корову я продав. За те вигнали… Ой, дитино, якби то ти знала, як я гірко працював на ту корову, на ту хату! Та що ви знали, ви ж у мене паненятами росли…
Так могли вони без кінця-краю сперечатися, батько дочці докоряти, дочка випоминати за давно забуті кривди. Васанті, головне, хотілося, щоб батько помирився з дійсністю. Був от він господар, мав хату, поле, садибу несогіршу, коні, корову — а тепер спить у якомусь гуртожитку, доглядає коні якоїсь транспортної контори і їсть те, що наварять у казані робітничої їдальні.
І справді! Чому тільки нам, молодому поколінню, доводиться з тріском власних жил ламати себе, включатися в будівництво нового світу, в нову епоху входити? Батько все життя любив тільки себе, свої коні та свою калитку. Хіба б Васанта голодувала так за студентських часів, якби тато хоч раз запитав себе: а за чим там вона живе? Ніколи не спитав. Як мама померла, то останній зв’язок у Васанти з Розкішною урвався, бо батько був завжди чужий їм і їх гонові до науки, то тільки мамин був клопіт…
Ну, так, чужий. А чого ж Васанта задубіла й почуває, що знову навалюється на неї той страшний мішок чорної депресії? Батько помер, а вона навіть не знає, де його в цій білій імлі шукати, чи його хто поховав, чи хоч надягли на нього чисту сорочку, чи й так лежить десь і чекає, поки дочка виконає останній свій обов’язок? Боже, Боже, яка груба шкура стала вона!
І Васанта всіма силами душі обороняється. Неправда! Вона могла б уже давно поновитися в Інституті Мовознавства, якби тільки надрукувала заяву, що зрікається батька. Але вона завжди гидувала цим способом заробити собі кар’єру. Чи не вона висміювала ту "мораль" новітню: діти їдять хліб з ліквідації батьків. В усіх своїх заявах вона непохитно писала, що батько її ніколи не був куркулем, сам має мозолі від тяжкої праці на своєму господарстві.
І пригадалася їй та зелена батьківська садиба, тепер така чужа. Мабуть, отой їх чудовий, розлогий до яру садок вирубали, вічнозелену траву в подвір’ї витоптали діти з усього кутка, тин напевно вже рознесли на паливо. А білу їхню хату в зеленому кожусі, із старосвітським закапелком біля печі, з ванькирем — зогидили, переробили, понавішували портретів Сталіна.
А там, де город, де дзвеніло дівоче "Ой, у полі криниченька", де гаї, левади… Невже й те стало навіки чуже Васанті? Чи може справді не треба було їй учитися, батько мав рацію, а не мама? І от була б вона молодичка-колгоспниця, і не було б цього жахливого дня.
Небо вже зовсім налягло на неї, здавалося, що зараз стане темно. Васанта подивилася звично на зап’ястя. Та годинника не було там, вона забула…
Треба було старого до себе забрати. Ну, і що? На себе, на Арсена Олександровича не заробить, і де було спати? На підлозі? Тато хоч працював, а так що б він робив? Нудився б? Тільки б сварилися та допікали одне одному.
Все ж котра година? Третя чи четверта, вже смеркає. Де ж вона, та транспортна контора? Вже сьогодні в цих молочних, моторошних полях нічого не зробиш, а в нічних мороках навіть дороги не знайдеш до трамваю. Узавтра вдосвіта… Може по дню… О, Боже, Боже! Від мами ж хоч хустка картата зосталася на пам’ятку, а від тата що?
XVII
Мар’яна відчинила.
— Це жах! — показалося Славине обличчя в дверях, повне сяйної, себестверджувальної тріюмфальности. — Це жах! Коли до тебе не прийдеш, тебе все нема дома. Де ти зникла?
— Ми думали, що ви вже виїхали! — додав баритон Славиного чоловіка, затопленого в сінешній темряві.
— Коли це ви приходили? — здивувалась Мар’яна.
— Ми оце днями були о десятій…
— Ну, певно, о десятій вечора приходите!
— А я раз удень заходила, — присікалася Слава. — Ти думаєш, легко до тебе на цю гору теребкатися? Роздягнися й ти, Мишко, а то потім застудишся.
Ця Слава скрізь почуває себе вдома, скрізь їй весело й скрізь усі кругом неї мимоволі мусять всміхатися та злегка жартувати. Всміхалась і Мар’яна, на жартівливі докори жартівливо відповідала.
— Певно! Гнила інтеліґенція лягає спати о першій годині ночі, а пролетаріят — о восьмій вечора.
Слава завжди робила навколо себе дуже багато шелесту — так і тепер. А коли до справжнього здивовання додати ще й трохи робленої, трохи щирої афектовности, то можна собі уявити, скільки вигуків, почула враз маленька Мар’янина кімната, така тиха останніми місяцями.
— Мамо рідна! Невже ти справді пішла працювати на фабрику?
Очі Славині то поширювалися від усіх цих див, що чула від Мар’яни, то звужувалися від сміху. Чоловік її, Мишко, більше мовчав і безперестань закохано дивився на свою Славуню. Тільки на неї. Вона ж сиділа на маленькому стільчику біля грубки і плястично жестикулювала, від радости буття постукувала кулачком об кулачок, або ж по спині Мар’яні чи Мишкові. Розпитувала, як же то там на фабриці, що робить Мар’яна, чи не важко. Та й як же це так, що й досі ніхто про це не знає?
— Ну, от тепер я тебе хвалю! — мотнула головою Слава. — А ти навіть змінилася за цей час, покращала, ожила. А то така була останніми часами нудна, що неприємно було з тобою зустрічатися.
Їйбогу, Мар’яна любить за це Славу, за відвертість!
— Тепер вже не скажеш, що я — несучасна?
То між ними давні порахунки. Слава з усією кипучістю свого життєрадісного темпераменту накидалася на Мар’яну, як тільки та починала щось про своє інтимне. Для Слави нічого такого не існувало. І здавалося: що між ними двома є спільного? А от — не показувалася довго Мар’яна, Слава вже розшукує її, вже, здається, дружньо заздрить.
— Мишко, а що, якби й я так?
Мишко не може очей відвести від неї, він не може зігнати з себе усмішки щасливого самозабуття.
Іншим разом Мар’яні аж недобре від такого безмежного самозадоволення Славиного.