Діти Чумацького шляху

Гуменна Докія

ДІТИ

ЧУМАЦЬКОГО ШЛЯХУ

РОМАН У 4-ох КНИГАХ

ДРУГЕ ВИДАННЯ

КНИГА ПЕРША

1

У ЗАПАШНИХ ПОЛЯХ

1. ЧЕРЕВИК

І.

Кожен краєвид має свою принаду, свій чар.

Цей куточок не схожий ні на Полтавщину з її м'яко-хвилястими обрисами, ні на рівні степи Таврії, де нема за що й оку зачепитися, ні на прорізані ярами глибокі придніпрові балки, ні на поліське лісове царство, — ні на що, чим красна Україна.

А хіба Дрижипільщина не красна своїми лісками-перелісками, своїми .полями та овидами-краевидами, хуторами, розкиданими по неглибоких балочках?

Ось навіть Дарочка, яка на своєму віку мало що бачила, й та раз-у-раз озирається. Чого б то їй озиратися? Ідуть вони, наймолодші діти великої Осташенкової сім'ї, веселим, дружним гуртом оцього сонячного, неділішнього ранку до церкви в Марійку. Тепер цієї сім'ї вже нема, нащадків деяких навіть слід загубився після розгрому цих хуторів. Але той сонячний, неділішній ранок був ще в ХІХ-му столітті і всі вони, — Дарочка, сестра її Наталка, брати Маніло та Никодим, — всі вони були юнаки, налиті соками щастя, здоров'я, молодих надій, як пахучого польового зілля.

Дарочка серед них наймолодша, — мизинчик, мазунка в Осташенковій сім'ї. їй нема ще сповна чотирнадцять років. Вона йде-йде — та й озирнеться назад. Що вона там бачить? Нічого не відповідає, мовчить.

Вона не може висловити словами того, що бачить. Таке, що й усі, але ніхто крім неї не помічає, не бере до серця. Красу.

Спочатку вона озирається, щоб помилуватися, як тріпочеться-тремтить лист на сокорині. Дві сокорини стоять при шляху, двоє сторожів при вході. Хто хоче зайти на хутір, мас змогу спинитися тут і подумати, бо від сокорин ще довгі гони до садка. В тому садку, мов у кожусі, закутана самітня хутірська оселя Осташенків.

Коли не видно стало гри сріблястого листу, Дарочка вже озирається, щоб подивитися, як відпливає в невідомі обрії їх хутір, як зливаються із невеличкою цяточкою садка осокори. Для когось іншого то може й невеличка плямка на небосхилі, але для Дарочки, — світ, повний невичерпного значення й змісту.

Мимохідь зірвати листка з грецького оріха, розтерти в руках — як пахне! Понишпорити межи кущами за порічками та аґрусом у старім садку. Ідучи до пшениці, полазити на рову за суницями, великими й солодкими, з ніжним смаком. Пригнути гнучку довгу гілку молодої вишні, вкинути в рот кілька найстигліших ягід. Вилізти на черешню над вечір по сіро-виглянцованому стовбурі з навмисне виточеними для таких пострибунчиків, як Дарочка, сучками.

Цим не кінчаються Дароччині володіння. З саду треба козиним бкоком вистрибнути на вузьку стежку, що починається зразу за клунею. Вона біжить униз між густими стінами конопель вище людського зросту. Продертись повз міцний і дурманний конопляний дух і збігти в балку. Між лозою й травою, захована серед поважних і завжди засмучених верб, протікає кришталева хвоса.

Тут починався для Дарочки зовнішній світ, тут починалося її трудове життя. Ще з сімох років пасе тут Дарочка товар і вся ця балка вигинчаста, із стежками до якихось інших хуторів, — виходжена, витупана Дароччиними ноженятами. Кожен вигин, кожен горбок і кожну ямку, кротовину знає вона тут.

От скільки то всього відчувається Дарочці, коли вона дивиться на прикляклу до небосхилу цяточку. Хай собі посміхується з неї за це Никодим, він завжди знайде з чого посміятися, — але хіба воно кого дошкуляє?

II.

Наталка з Манілом ішли вперед і ніг під собою не чули, так заговорилися. Маніло й Наталка товаришують. Маніло ж у сім'ї великий розумій! Він ходить до школи в Дрижиполе і гляди ще доучиться до поштового чиновника. А Наталка до школи не ходить, бо то дівчатам ні до чого. То Наталка спокою не дає Манілові, — розкажи та й розкажи! Маніло мусить усю науку їй переказувати. Оце 1 саме Наталка засвоює велике відкриття: не сонце ходить круг землі, а земля обертається кругом великого світила.

— Я тебе навчу, Дарочко, — говорить тимчасом Никодим найменшій сестрі. — Так у тебе в'язи зболять. А ти приший собі очі ззаду. І в Марійці будеш, і надивишся...

— Та й як це — пришити ззаду? — серйозно перепитує Дарочка, довірливо дивлючись на брата.

— А так: візьми голочку й ниточку... — ще серйозніше каже Никодим.

— Та й яку голочку й ниточку? — допитується Дарочка.

— А мальовану!..

Цей Никодим що не скаже, то півтора людського! Не хочеш, то будеш сміятися.

Якось зимою не було чого робити йому, вималював на картонці від стінного календаря квітку, ще й написав великими літерами:

"Гарна квітка, бий його коцюба!!!"

І всі, старші й менші, кихкотіли з цієї "коцюби", аж мати розсердилися.

—: Чого ґзитеся? Бодай ви в чуді сміялися!

Строгі були мати. Враз затихли всі.

От уже й Марійка близько. Тут перед коловоротом під кам'яним хрестом, вони, звичайно, сідають рядком і взуваються. Бо то панські діти взуваються для того, щоб уберегти делікатні ноженята від грудок. А мужицькі глядять свого взуття більше, ніж свійську підошву. Ногам нічого не зробиться, як пройдеш яких п'ять верстов. А за черевики треба гроші витріщати, та ще й як тих ніг аж дванадцятеро пар... Настарчиш?..

То так батьки казали. А діти трохи інакше міркували. Краще босоніж перебігти тих кілька верст, а вже в село увійти в повнім блиску, — в новеньких, виглянцованих черевиках. Певно, що новеньких, їх же більше носили при собі, ніж на собі.

— Та й гарні ж наші дівчата, бий його коцюба! — не витримав Никодим, окидаючи веселим оком сестер.

А гарні! Особливо Дарочка. Дівча воно тонке, як патик, струнке. Личко довгасте, тонковиде, з ніжним рум'янцем крізь смагляву церу. Карі очі — наївні, правдиві, запитливі. Дві чорні коси спускаються аж до колін. А як окру-тити їх біля голови над широким чолом, то так і проситься бажання порівняти її з квіткою. Росте між усяким зіллям степовим квітка-волошка, дивиться на Божий світ своїми задумано-наївними очима й не знає, яка вона гарна.

І Наталка на неї схожа — зразу впізнаєш, що сестра. Але трошки ширше очі поставлені, трошки ширший овал лиця, трошки... і та, й не та, — якась простіша, не квітка, а міцна, замашненька дівчина на виданні, з доброю посмішкою і шорсткою робочою рукою. Робітниця в хаті!

Дарочка й Наталка зодягнені точнісінько одна, як друга. Широко облямовані унизу оксамитом рипсові катанки, сорочки з вишиваними поликами й подолами, зелені спідниці з широкою оксамитовою лиштвою. А ще — червоні справжні коралі і коси довкола голови, кибалкою увінчані.

І ще третя, їх товаришка маріецька, Мар'янка Ферен-цева, теж так само повинна бути зодягнена. І ще четверта, Служаївна Яринка, що на хуторах за Троянами живе, казала — конче так само зодягнеться.

— Це як вистрояться наші дівчата під церквою, — всі люди на них зглядатимуться, — каже Маніло.

— А я ламаю собі голову, чого вони тієї неділі ждуть не діждуться. Думав, може й справді Богу молитися, — просторікує Никодим.

В неділю до церкви — було то велике свято й радість хутірським та сільським дівчатам. З ранньої весни по глибоку осінь гарували вони в темній та чорній роботі на полі та в городі. Тим то ці неділішні виходи до церкви були справді великою розвагою та подією. Ніяка втома у най-гарячіші жнива не перешкодить дівчині хоч раз на тиждень похизуватися своєю вродою та убранням на людях. А тоді цілий тиждень цими спогадами жити.

Попередньої неділі товаришки змовлялися одягнутися в усе однакове, щоб навіть і стрічки були одного кольору, й коси однаково зачесані. Щоб, як доходитимуть до церкви, всі відразу звернули на них очі та питали одне в одного:

— Котра ж це Осташенкова, а котра Мар'янка?

— Та їх аж дві, не розбереш!

— І то видумають!

Змовлялися ще й так: у наступну неділю підуть не до Марійки, а до Розумниці, на третю — аж до Сабадаша.

— А де ж мій другий черевик? — скричала Дарочка, як уже сіли під хрестом і почали взуватися. — Мабуть, у тебе, Наталю?

— Хіба ж ти мені давала? Никодим ніс!

Справді, Никодим ніс. Так, як то він завжди носить: настромить черевики за вушка на кийка, кийка на плечі й чимчикує собі, просторікує. Але ніс, то ніс — де ж це ще один черевик?

Обдивилися кругом себе, Никодим навіть помацав кишені. Що за оказія? Що за лиха година?

Нема одного черевика, лівого. От тобі й пішли до церкви!

— Він десь по дорозі впав, я ось вернусь і зараз знайду його, — каже винуватим голосом Никодим, вже зовсім без смішків.

Дарочка аж умліває з розпачу. Така вразлива.

— Ой, Боже ж мій, Боже мій, що мені тепер мама скажуть?

— Ти не бійся, Даруню, мама й знати не будуть. Вертайся зараз із Никодимом, та добре дивіться — він десь лежить на дорозі, — умовляла її Наталка, сама мало не плачучи.

Розділилися. Двоє пішли вперед, двоє вернулися. Але настрій безжурного ранку впав у пил посеред дороги.

IV.

У Марійці біля Ференцевої хати в садку Маніло побачив під яблунею Данька й Меркурія Сарґолу, що з Троянових хуторів.

Данько, Мар'янчин брат, був вірний товариш Манілів, а Меркурій заглядав сюди більш через Мар'янку. Вони також мали йти до церкви, було ще рано.

Мар'янка помогала матері ліпити вареники з сиром, як вступила Наталка. Найстарша дівка в хаті, вона вже була вбрана — точнісінько, як Наталка. Такі ж черевики були й у Наталки, такі ж самі були б і на Дарочці.

Як почула Мар'янка, що скоїлося, аж у жар її вкинуло. Черевика згубити! А хто ж то такий спритний? Отой Никодим? От іще! Високий до неба, а дурний, як не треба!

Як же це вони тепер без Дарочки будуть? Ще може й Яринка Слухаївна не прийде?

— Чому Яринка не прийде? — почув її останні слова Данько, що ввійшов разом із приятелями із садка до хати.

— Глухий не дочує, то видумає! — відтяла Мар'янка. — Он Дарочка черевика відбігла!

— Відбігла? — перепитав своїм басом Меркурій, мацаючи любовно свого стриженого їжачка. — А голови вона, часом, не відбігла? — І подивився на всіх розсміяними очима, хоч не сміявся наче.

Цей Меркурій не дуже то був добросердний. Всі, як один, бідкалися тою пригодою Дароччиною, а він байдужісінько мовчав. Данько навіть закинув був:

— А знаєте що? Замість до церкви, — ходім-но й ми шукати...

— Та ні, мабуть, ми тут отягаємося, а Дарочка з Цико-димом вже давно біля церкви, — заперечила Мар'янка, якій так хотілося, щоб не розладналося очікуване цілий тиждень свято.

— Хто хоче, то нехай іде...

1 2 3 4 5 6 7