Блиск Едмонтону

1.

Це обтікання рожевистим сяйвом вечірнього сонця округлостей білих і сріблястих цистерн, ці штудерно переплутані тонкі конструкції нафтових рафінарень, засвічених, як велетенські ялинки, це мариво міста в прозорих серпанках степу, цей запах навколишніх озер, степових просторів, лісів і перелісків, — все це мов би фантазія, що нею мріє маляр, коли хоче злити в своєму творові космічний та індустріяльний пейзаж у одне ціле.

Так починається Едмонтон, як під'їжджати до нього зі сходу. Незаймано білі округлості сотнями облягають місто, — наче таємничі "тарілки" приземлилися з Марсу. В дальшій перспективі виринає й зникає за деревами фарм, що швидко пересуваються з бігом авта, віддаленіша рафінарня-ялинка. Все це видається змістом ще нечуваної казки, ще нечитаної книжки. І це правда. Казка щойно твориться, дух затамовуюча, забируща казка про перехресні стежки світу, про ворота до Півночі, про нафтову столицю Канади, про найшвидше зростаюче місто у всій Північній Америці. Он у присмеркових серпанках мріє воно, а ще пару літ тому його й не було, такого розплесканого на небосхилі, розкинутого на сорок чотири квадратові милі.

Ми на хвилину замовкли, об'єднані одним почуттям, що не потребує слів, а потім пані Пауш добачила якісь незвичні димки над містом і ми знову продовжуємо перервану розмову. Кажете, пане Пауш, що ще в. 1939-му роді Едмонтон мав лише 106 тисяч населення? А тепер 235 тисяч, вдвічі більше? Що ж це ці нові люди в Едмонтоні роблять?

Нам так подобається поступове засвічування рафінарень у маривно-серпанкових присмерках на тлі чистого степового. неба, що ми навмисне їдемо помалу. Петро Пауш і його дружина Стефанія хочуть, щоб я не тільки відчула, але й зрозуміла новостворену едмонтонську казку. Петро Пауш називає рафінаріні: оце Іміпіріял Ойл, а та — Мек Коот Фронтенаїк, а та, що далі, то Брітіш-Амерікан Ойл Компані. Ці велетні коштували вісімдесят мільйонів долярів, а тепер їх треба поширювати, бо спроможність їх уже перекрита… А дивіться, от щохвилини вилітає в повітря не менше, як сотня долярів.

Сотні долярів, зайвина нафти, вилітали з тонкого димаря безтурботно-гарним грайливим полум'ям. Індустрія поставила свічку-смолоскип ограбованому божеству нафти. При тих мільйонах, що вложені в нафтову промисловість Алберти, сотня долярів за хвилину це все одно, що для мене один сірничок із пачки за один цент. Та все ж, на чому багатіє Алберта, коли так марно летять у небо сотні долярів?

— Алберті вистачить! Ці рафінарні ще не всі. Приблизно третину албертійської нафтосировини відчищують дванадцять провінціяльних рафінарень, що постачають місцевий західній ринок. А ці колоси щільно пов'язані з іншими гігантами пертолеумо-хемічної індустрії. Вчора, пам'ятаєте, ми проїжджали повз Канадійський Хемічно-Целюльозний завод…

— Ага, це той, що коштує 75 мільйонів долярів і розташований на 430-х акрах? — пригадала я, та й як не вб'ються в голову такі астрономічні цифри.

— Ото ж той завод продукує целюльозно-ацетатове волокно — з петролеуму, плястику та дерева. Можливо, що ваша одежа зроблена з ниток, які вироблені на тому заводі… Він ще цікавий тим, що це — перший у світі завод, який сам себе обслуговує. В тій фортеці є, власне, три заводи. Один продукує органічні хемікалії, другий — целюльозний ацетат, а третій — нитки для матерії. Мало того, він продукує ще дванадцять різних комерційних хемікатів, потрібних для інших заводів. Всі ці заводи так уже задумані, що продукт одного являється сировиною для свого сусіда, а побічний продукт обох постачає третю індустрію. Це також велетень, що ми щойно проминули. Зветься він Канадійська Індустрія, а виробляє політен. ..

Ще не чула такого. Політен?…

— Політен це один з найгнучкіших, найвсебічніших модерних плястиків. І чого тільки з нього, не виробляють! Радарове устаткування, рури, електронічну ізоляцію, гнучкі пляшки.. .

Здається, я вже мала в руках цей політен. Пан Пауш удома показував мені плястикового "дрота" для електропроводу. Як почав витягати, то витягнув до найтоншої струни, і все ж не можна було розірвати. А пан Пауш далі каже, що цей політен був розвинений протягом останньої війни на виробництві радару. Тепер відкриваються все нові можливості вжитку політену для щодня: роблять із нього дощовики, гнучке начиння, вживають у медичній допомозі… Без сумніву, в Едмонтоні скоро започаткуються й другорядні індустрії, що використовуватимуть політен для виробництва найчисленніших предметів.

Виглядає так, що. ми, входимо в якусь політенову добу. З чого ж хоч він? — питаюся. — І чую, що з природнього газу. Це з газу витягається етан, що являється сировим продуктом для виробництва політену. Трохи стає моторошно, що в моєму щоденному вжитку стільки того природнього газу. Як можна з газу зробити тверді предмети, то, чого доброго з нас, твердих тіл, сучасна індустрія придумає зробити невидимий газ?

Але пан Пауш ще не скінчив. Він каже, що є в них ще один колос-завод, за 15 миль звідси, у місті Форт Саскачеван. Це — нікельова рафінарня Шеріт-Ґордон, що продукує з природнього газу амоній для металюргійного процесу видобування ніклю. А побічний продукт при цьому — амоніюм-сульфат і добрива та ще вісім чи десять побічних продуктів, хемікалій і різних гатунків кобальтової соли й металічних порошків…

З мене вже було, досить, я ж людина глибоко нетехнічна, але пан Пауш веде це, власне, до того, що хоче відповісти на моє запитання.

— А ви питаєте, що роблять нові люди в Едмонтоні, чому раптом зросло населення в нашому місті. Промисловість, притягнена дешевою енергією й багатством такої ж дешевої сировини, росте, й множиться, як інфузорії під мікроскопом. А це ж іще не все. Крім петролеумохемічної промисловости ми в Едмонтоні маємо ще й важку індустрію — від сталеварні до срібного виробництва. Едмонтон продукує льокомотиви, сільськогосподарські машини, частини до літаків… Легка промисловість продукує речі до вжитку, текстиль, кераміку, скло, продукти… Наш Едмонтон став дуже швидко головним виробничним центром канадійського заходу, бо має індустрію, що відповідає різноманітним потребам цілої країни. Майбутня експансія безмежна, ми щойно почали розвиватися. Вже тепер читаєш у газетах, що заплановано багато нових підприємств. Хтозна, може Едмонтон стане одним з найголовніших міст нашого континенту…

Я слухала це, майже присоромлена. А я ж збиралася побачити тут селянську країну! Ну, може ще там деревообробну промисловість, там трачку якусь… І це все наробило відкриття нафти й природнього газу? Перевернули економіку Алберти з хліборобської на таку індустріальну?

Ні, воно трохи не так, каже пан Пауш.

— Не забувайте, що Едмонтон має назву "Перехресні стежки світу". Ви ж подивіться: на едмонтонському летовищі схрещуються схід, захід, північ і південь. Відтоді, як збудоване летовище, Едмонтон і почав розвиватися, став центром світового значення. Чотири головні аеролінії приймають і відправляють літаки з усього світу. Сьогодні, наприклад, можете там побачити літака із Скандинавії. З Едмонтону до Торонто — п'ять годин, до Лос Анжелесу й Нью-Йорку — сім годин. До західнього берега — три години. Під час останньої війни звідси відправляли літаки до Сибіру.

Крім цього інтернаціонального значення, Едмонтон має ще й стратегічне значення, як північно-американський повітряний командний пункт для Канади й для США. Думаєте, мало вложили США своїх мільйонів у 1939-му році на розбудову цього ідеального стратегічного пункту? Ото з того часу й населення Едмонтону почало зростати.

Мені нічого не лишалося, як тільки ахати. Справді, в моїх очах це їх чудове місто підлітало все вище й вище. Та казка Едмонтону, виявляється, ще далеко неповна, ось її ще одна сторінка.

Він ще зветься "Брама до Півночі", тієї загадкової Півночі, що стереже заковані в мороз, сніг і лід феномальні багатства. Едмонтон вже давно являється базою постачання Юкону, Аляски і неозорних Північних Територій. Вісім аероліній обслуговують величезну копальняну продукцію Півночі, її хутровий промисел, багату хліборобську околицю Піс Рівер. Мільйонні вантажі переходять через едмонтонське летовище звідти до світових ринків. Одна тільки мінеральна продукція пливе через Едмонтон на 30 мільйонів долярів щороку, а це ж тільки малесенька частинка того, що в майбутньому може розвинутися в могутню копальняну імперію канадійської Півночі.

— Отак став наш Едмонтон, дякуючи своєму ідеальному географічному положенню, величезним розподільчим центром Північної Америки для північних копалень та фармерських .продуктів. І це ідеальне положення виявляється навіть у тому, що майже половина всього албертійського населення живе в окрузі ста миль від свого центру, Едмонтону. А що таке сто миль для сучасної комунікації!?

Це правда, авто наше котиться так непомітно швидко, що пані Пауш весь час показує чоловікові на вказівку швидкости. Помаліше, не так захоплюватися! А ми, заговорившись про едмонтонське немовля, індустрію, про летовище, північ, незаселені величезні простори Алберти, — не помітили, як уже їхали містом. Пан Пауш уже проскочив поворот на свою дорогу до Вестмавнтену і ми поїхали якоюсь іншою. Дуже довго їхали понад рікою Норт Саскачеван, поміж кущами, лісом. Зовсім не як у місті. Але це якраз середина міста. Бо весь Едмонтон перетятий навскоси цією вигинчастою рікою. Потім ми все ж якось виплуталися й покотилися рівною вулицею, що біжить у далину двадцять миль, вздовж океану малих чепурних будинків, учора й сьогодні збудованих.

Як не знати, що Едмонтон перетятий рікою, й не бачити схилів Норт Саокачевану із чарівними лісами, парками, купальним басейном, просторими гольфовими полями (у самому центрі Едмонтону), то здається, що всі сорок чотири милі міста — це рівний, як стіл, степ. На цім степу й заплановано широкі вулиці та авеню з вісьмома дорогами. Ще деякі проекти й не виконані — там відкривається в середині міста поле. Ще ліс подекуди, а в них уже будуються хати… Кругом рівнина.

Але з такої рівнини ми раптом потрапили в серпентинно-вигинчастий гірський пейзаж, де мальовничі схили гори міняють свою панораму щохвилинно. Тоді знову здається, що ми не в степу, а в гірській околиці.