ПОДЯКА
Союзові Українок Канади, всім його відділам і членам, та всім албертійцям, які під час мого перебування в Алберті у серпні 1956-го року всебічно сприяли мені спізнати побут, минувшину та господарство Алберти — складаю сердечну подяку. Всім дякую за щиру гостинність та невтомну опіку, а зокрема Стефанії й Петрові Паушам, що гостили мене у своїм домі, як члена родини.
Це спричинилося до того, що я змогла собі виробити образ Алберти протягом місяця так, як подаю на наступних сторінках цієї книжки.
Авторка.
ВІЧНІ ВОГНІ
І.
Снився мені раз сон. Я — на краю світу. Передо мною вже нічого нема, крім безбережного білого простору. Позад мене вирує життя — все пережите болюче й сонячне, бачене, уявлене й неуявлене. Попереду — біла пустеля.
Сон ось здійснився. Я — на краю світу. Але цей край світу зелений, наскрізь зелений. Зелень розливається всіма відтінками, навколо — первісний дикий ліс, де заходить тільки нога землеміра, взута в гумові чоботи. Мої ноги, також у гумових чоботях, впірнають у темнозелені плюші моху-торфовища, провалюються у трясовини. Я можу побачити своє зображення в озерцях, порозкиданих у цій дичавині. Тут уже край людського життя, далі вже сотнями миль ніхто не живе і ніколи не жив. Сон здійснився. Не біло, а зелено. Із синім храмом неба вгорі. Із сліпучим сонцем над головою, із веселим повітрям у грудях.
Та імпульс людського життя не так далеко, лише за кілька ярдів, ось за оцими смереками. Він гуде напружено й переконливо перфораторами, скрегоче залізом екскаваторів, стрімить до синього неба тонкими конструкціями підіймального кранту — "деріка". Тут уже пробуравлюють нафтовий колодязь, вганяють тонкі сталеві рури в незнані надра землі, а невзабарі й тут палатиме вічний вогонь.
Всі мої три компаньйони, землеміри, здивовані. Що це таке? Де взялася тут дорога? Ця вежа, це будівництво нового колодязя? Ми ж кілька днів тому витичували тут, у нерушеному лісі, цю дорогу!
Але ж вони самі щойно розказували мені, що нафтова промисловість Алберти розвивається блискавичним темпом, що ми приїхали у саме осереддя найбільших родовищ нафти, відкритих досьогодні в Канаді. Це ж ті знамениті Пембіна Ойл Філдс (Пемібінський нафтовий район), що наробили недавно стільки шуму, що своїми запасами нафти втричі перевищують недавню славу, ще вчора найбагатший нафтоносний район, Редвотер. Якщо можна було за яких дев'ять років укрити всю Алберту нафтовими колодязями, в самій лише околиці Ледук набудувати їх мало не 1300, то чому не могли за пару днів додати до пембінських 800 колодязів ще одного? Химерна доля раптом зробила хліборобську Алберту високопромисловою провінцією Канади, ця ж химерна доля послала ось трьох українців, нових іміґрантів — одного з Дрогобича, другого з Волині, третього з Покуття — прокладати перші точки видобування нафти у цих диких безлюдних лісах. Справді бо, робота землеміра піонерська. Землемір прорубує собі дорогу в хащах, щоб, всупереч викрутасам дичавини, витичити бездоганно-геометрично майбутні дороги і місця розташування майбутніх колодязів. Воно наче й виграшка — за вказівкою компасу та мапи втикати кілки із синіми, зеленими та жовтими стрічками, але підіть, попробуйте…
От, щоб дати мені уявлення, як виглядає в натурі розбудова нового нафтоносного району у самому початку, ці землеміри й підхопили мене одного ранку в Едмонтоні та й привезли на край світу.
В понеділок о шостій ранку ми поїхали на захід від Едмонтону, шістдесят миль автострадою, що біжить до Джеспер Парку. Поміж лісами, зрідка фармами, замріяними краєвидами з конічними канадійськими смереками. Тут уже нема тих рівних безмежних ланів, що навколо Едмонтону, але все ж це ще абсолютна цивілізація. Та ось біля великої таблиці "Пембіна Ойл Філдс" довелося таки звернути на гіршу дорогу, пірнути в хмару куряви, труситися по камінцях, що ними вистелено новопрокладену дорогу. Нема вже гойдатися на шовкових ресорах блискучого асфальту, це вже ми звернули до Драйтон Велей, столиці цього нафтового району. Курява й монотонні осикові ліси густою щіткою… Але вже бачу, за ними подекуди валує чорний дим, там десь на задньому пляні горить нафта. Про фарми вже нема й мови, — дичавина, глушина. Край світу! Нове місто засноване в досить таки запротореному місці. Місто те, — лякає землемір Дмитро Петрів, — знамените тим, що там безпросвітне пияцтво, і на тому тижні зарізано, одного чоловіка.
Я думала, що й справді місто. А то. — одна вулиця. Поміж купами переритої землі, поміж кучугурами дробленого каміння та між бур'янами; загубилися збиті прихапцем домівки, адміністративні будинки нафтових компаній, люксусові крамниці із столичними вітринами, кіно з ковбойською рекламою, А над цим усім домінує модерний готель із м'якими килимами вже в холлі та з наперед зарезервованими кімнатами. Довкола нього — множество трайлерів, авт, фанерних кабін. Хоч кругом і дрімучий ліс, але в "місті" кілька нещасних деревин нидіють і жовтіють від пороху. Порохи здіймаються тут шаленими хмарами при кожному переїзді авта.
Мої землеміри живуть також у кабіні. За ці два дні, суботу й неділю, все в ній укрито грубим шаром пилу. Але цим ніхто не журиться. Звикли. Мовчазний Павло. Лукомський, якого молодші товариші навивають дядьком, збирає харчі на цілий день, Дмитро Петрів побіг до контори узяти завдання на цілий день а наймолодший, студент Олександер Роїк, крутиться біля мене, йому кортить поговорити про різних знаменитостей, яких він знає з преси та літератури. І ось ми вже знову в дорозі, їдемо тряскими, але рівнострільними лісовими дорогами до місця праці, що за сорок миль від Драйтон Велей у глибині лісів. Обіцяють мені, що по дорозі покажуть ще три нових міста.
Перше місто, Вайолет Ґров, розташоване за сім миль від Драйтон Велей. Це — кафетерія, скелети розпочатих будинків і череда трейлерів. Друге місто, Сектрал Філд, за 18 миль від Вайолет Ґров, — трохи менше трейлерів, зате більше авт. Третє місто, Лодж Пол, — похилі дугою смереки, кучугури землі, звалені на купу викорчувані дерева, що позадирали руки й ноги до неба у жалісливій безпомічності. Але кафетерія вже є, це кожне місто починається з кафетерії. Є ще тут десь і четверте місто, Сцинтія, якщо вже можна назвати містом прожект, ще навіть не позначений на мапі.
Законна гордість моїх землемірів-албертійців уділяється й мені: колись, як це вже будуть великі устатковані міста, я зможу хвалитися, що була при їх народженні.
А навколо — тонкі гострокінцеві смереки, не всі вони можуть витримати свою височінь і багато, з них посхиляло свої дівочі, стани аж до землі. Осиковий густий ліс, подібний на велетенську щітку, стоїть стіною при дорогах. І лиш де-не-де посеред цієї дичавини в прорубах розтаборилася цивілізація. Групи цистерн, кілька трайлерів, там живуть люди. Чого їх сюди загнало, хотіла б я знати? Ліс такий же непривітний! Яка то, мабуть, осоруга — жити в цій хащі. Але біля трейлерів вештаються жінки, бігають діти, проти сонця мають кольорові плями розвішеної одежі. Цивілізація вдирається в край світу.
Нарешті, ми проїхали через усі ці "міста". За цей час у розмові з землемірами я встигаю схопити схему, зрозуміти значення того, що бачу. Оті безхвості велетенські залізні птиці, що дзьобають день і ніч землю довкола Едмонтону, — застарілі, тепер уже так не робиться. Тепер будують оці металеві циліндри, що в них захована помпа. Ось ми вже не раз такі срібні чистенькі циліндри здибали по дорозі. Апарат механічно вимикається, коли нафта йде надмірно. Добута з надрів нафта біжить підземними рурами до збірників, — ото що ми в лісі бачили, групи цистерн, чи як тут кажуть, танків. В певних місцях рури виходять на поверхню, їх виводять для того, щоб мати контролю, бо там же є й лічильники. Тепер уже нафтові компанії можуть контролювати, скільки видобуто нафти, а коли її добуто понад потребу, колодязь автоматично спиняється. Ніяких робітників при видобуванні нафти не треба, все роблять машини. Нафта тече рурами до збірників, а звідти до рафінарень Едмонтону. Там її переробляють на різні продукти модерної промисловості!. Але не всю. З Едмонтону ж таки ідуть дві трансконтинентальні підземні рури, і ними сирова неочищена нафта пливе в один бік 1800 миль на схід, аж до Онтаріо, а в другий бік — попід Скалистими Горами і на захід, до берегів Тихого Океану, до Ванкуверу, до штату Вашінґтон у Сполучених Штатах.
Просто аж дух захоплює! Ця велетенська система потребує людських рук тільки до того часу, поки її збудують, вдихнуть у неї енергетичний дух, і вона тоді вже сама працює, мов жива істота: помпує з надрів коштовну рідину й розсилає у всі кінці світу.
А що ж то за вогні скрізь, де є ця нафтодобувальна система? Палахкотять вони, здіймаючись високо до неба, навколо Едмонтону, на полях, на горбах, на лугах, в розчищених лісових галявинах. Такі вогнища, що ніколи не згасають. Хто їх запалив і чого вони горять? Ці "незгораючі купини" додають такого незвичайного чару зеленим краєвидам албертійських степів та перелісків, умережаних блакитними озерцями, що не хочеться вслухатися в раціоналістичні пояснення. Ні, не жертва це підземному божеству за те, що вдерлася людина в його надра, а лише — зайвина нафти й природнього газу. Це те, що мусить бути спалене, щоб не збиралося та не вибухало. Ото, що. палахкотить з важкими чорними вибухами диму, то горить нафта, а отой веселий бездимний вогонь, то горить природній газ.
Як багато, мусить його бути, що не шкода отак день і ніч випускати на вітер, міркую собі вголос,— а мені на це кажуть: природнього газу в Алберті є такі не обраховані багатства, що й третини нема куди спожити видобутого за день. А тим часом на цьому природньому газі йде уся едмонтонська промисловість, з нього й з його продуктів виробляють дуже багато чого, ним огрівається кожне місто й містечко, та й багато фарм просторої Алберти.
2.
Приїхавши, здивувавшись, що місце їх праці за кілька днів так змінилось, землеміри запаркували при кінці нової дороги своє авто, якраз біля будівництва нового колодязя. Без гумових чобіт тут годі ступити в ліс і ногою, то землеміри дали мені гумові чоботи, а самі пішли в ліс витичувати дороги та точки для нових нафтових колодязів.