Діди і нащадки

1.

Автобус, що віз мене із Драйтон Велей, відразу якось ускочив у Едмонтон. Та це ж ніби Вудвардс? Його вітрини, його ювілейні прапори. Так, он і ресторан "Сагара", з реклямною пальмою в далині перспективи. То це вже я вдома?

Шофер послухав мене й спинив автобуса.

Мелодійний дзвінок сповіщає господарів, що йде гість. Двері незамкнені, я входжу й намагаюся не дуже голосно, але не дуже й тихо дати знати, що я вже з Драйтон Велей приїхала.

Ні звука.

Входжу до вітальні — нікого. Вітає тільки полірована стіна з дерева африканської груші та бібліотека, вмонтована в ній. У їдальні, у кухні — нікого. Нікогіcінького нема й у спальнях, ані в гаражі надворі, а все ж повідчинюване навстежень. Нема й авта. Дім стоїть незамкнений, а господарі не знати куди поділися.

Це, правда, в стилі господині цього дому, Стефанії Пауш. Раз якось межи розмовою вона кинула, що не терпить, щоб у неї було щось замкнене. В хаті завжди всі двері мусять бути повідчинювані. Боронь Боже, паркан перед хатою, не зношу цього! Все мусить бути навстіж, розгорнене, ясне. Як вираз її обличчя. З такою ясністю та відкритістю і мене вона привітала, коли вперше я переступила цей поріг.

Привіз тоді мене Орест Дмитрович — і відразу: хоч і пишна хата, хоч і килими й портьєри, а опинилася я в затишній атмосфері українського села. Що воно таке? Я тоді не могла зрозуміти. Привітність господарів? Ні вони мене не знали, ні я їх. Чи може від того, що Орест Дмитрович привітався стародавнім звичаєм: "Слава Ісусу Христу!"?

Ця едмонтонська атмосфера, звичаї та обичаї, мусять мати своє коріння. І хоч я в модерно до шпинтика устаткованій хаті, серед розкоші полірованих стін, м'яких меблів, хоч Стефанія Пауш — елегантна ніжна канадійська леді, діячка жіночого руху, хоч господар дому, Петро Пауш, з основного фаху й покликання — музика, дочка Лідія — вчителька, син Борис — один з менажерів Вудвардсових крамниць, коротше, хоч я в міській родині опинилася, але незримо тут витає дух землі, поля, степу.

Це, мабуть, тому, що мої гостинні господарі глибоко корінням вросли у фермерську (читай "по-старокрайовому" селянську) стихію, бо й само це місто до останніх часів було, головним чином, фермерською столицею. Їх рідня, дитинство, молодість, їх праця — там, у Смокі Лейк, у Веґревіл, у Шипинцях, Буковині, Шандрах — все українських околицях Едмонтону. Ці назви, правду сказати, в моїй голові ще перемішані, але їх так часто вживають у розмові мої перші знайомі, Пауші й професор Старчук, що й мені вони пахнуть чимось рідним, інтимним, своїм. Та щирість, з якою вони оточують мої перші кроки в едмонтонській дійсності, те переповнення розповідей про минулі й сьогочасні обставини, події та характеристики ще незнайомих мені людей — наповнили вже атмосферою мої перші едмонтонські дні. Я вже знаю, що Орест Дмитрович Старчук — близький друг Паушів і, навіть більше, земляк, з одного села. Стефанія Пауш мала два роки, коли батьки вивезли її з Буковини, з села Топорівців, до Канади. Тоді із села Топорівців виїхало одночасно двісті родин і всі вони оселилися в околиці Смокі Лейк. Орест Дмитрович також має там численну рідню…

Знаю вже й інших едмонтонців, хоч ще й не бачила їх. — Ви подивіться в телефонну книжку, скільки там українських прізвищ! Не диво, в Едмонтоні живе 18 тисяч українців. Це все — діти тих піонерів, що прибули сюди років шістдесят тому неписьменні, безпомічні без мови, загублені в темних канадійських лісах. Тепер чимало цих нащадків — великі багатії, мають готелі, ресторани, фабрики. Деякі подороблялися так, аж не знають, що із своїми грішми робити. Один такий багатій оце недавно признавався мені: "У мене грошей більше, ніж розуму". Познайомимо вас із нашими лікарями, адвокатами, вчителями, бізнесменами, урядовцями… Шкода, що письменник Олександер Луговий тепер не в Едмонтоні, працює на півночі при залізниці. Або ж нашого Володимира Купченка якби ви послухали! Брат його, едмонтонський друкар, також цікава постать, та вже інший, але Володимир… як він уміє захоплювати людей своїми промовами! Це майстер промови, осяяної промінням чулої вдачі. Говорить, — а в самого сльози біжать, так він переймається. Ось, наприклад, було раз… було це на вічу, присвяченому скитальцям. Говорив, говорив, тоді звертається до залі: "Я плачу, ви всі плачете, а оці дві баби сидять, як гармати, й хоч би сльозу пустили". Тоді зібрав на сцені крісла, обернувся до публіки спиною й почав промовляти: "Дорогі мої крісла! Може хоч ви мене почуєте й зрозумієте, бо цих дурнів нічого не проймає. Може ви змилосердитеся й вишлете афідавіти бідним скитальцям! .."

Цього Купченка, також буковинця, жаль, нема в Едмонтоні, десь він учителює аж під кордоном "Стейтів" (США). Але обіцяють познайомити мене з усіма, з ким вдасться. І правда, за цей короткий час я вже встигла побувати на кількох зборах, прийняттях, поминках, проводах, срібному весіллі, — у Едмонтоні й околицях. І скрізь ця албертійська інтелігенція переткана фармерською основою. Ну, от їхали ми на окружний жіночий з'їзд у Редвей — із Стефанією Пауш, з головою Союзу Українок Канади, Софією Василишин, із інспектором державних шкіл та його дружиною. Самі добірні пані навколо мене, а в дорозі тільки й було, що дивилися: які хліба, чи добрий врожай буде цього року, чи не вдарить мороз до жнив. Бо ж усе це фармерські діти. Міська людина ніколи не цікавиться ланами, що проз них проїжджає, і не відрізняє пшениці від ячменю.

2.

Той темний неоковирний піонер, "дорті ґалішен" (так називали канадійці перших українських поселенців), "людина в овечім кожусі", і сам не знав, яке блискуче майбутнє закладав наступним поколінням, викорчовуючи перші акри дикого пралісу. Йому й не снилось, що не мине й пів століття, як на його ланах, тепер прекрасно оброблених, нащадки збиратимуть два врожаї — пшеницю й нафту. Він не уявляв собі цих пишних резиденцій, що в них тепер мешкають внуки.

Але він карбував свої кроки, лишав знаки, як умів і як розумів. В околицях Едмонтону на одному роздоріжжі бачили ми з Дарією Яндою та Стефанією Пауш зворушливого хреста. Посеред смерек, в почесній огорожі стоїть він, а на ньому невправною рукою, пророчо й наївно водночас, викарбувано благословення цій країні від діда-піонера.

"1. Благослови, Господи, гради і весі твоя молитвами Богородиці і спаси ни.

2. Кресту твоєму покланяємося, Владико, і святоє воскресеніє твоє славім.

3. За всіх молимося, благая, прибегающи с верою в держави твої і покров.

4. Пам'ять переселення Семена Бориса 10 липня ис краю Галіції до Канади.

М-ц декамбер є год 1897.

А поставив 1922".

Глибокий символ заклав український фармер у цьому хресті, благословляючи всі "гради і весі" Канади — своєю рідною мовою. Читай, подорожній, читай, нащадку, і тям, чому ти називаєш свій край благословенною землею!

Цього Семена Бориса я не бачила, але бачила інших піонерів. Недалеко від фармерського містечка Смокі Лейк є 90-літній дід, Кондра Дубець. Одного разу я і його своячка, Марія Рацой, приїхали на його фарму, сіли біля нього й почали розпитувати про початки його Канади. Дід не дуже вмів розказувати та ще й до того почав глухнути. Глибока старість і неминучий кінець уже поклали на нього печать, кожне слово його було дороге. Марія Рацой почала допомагати йому питаннями.

— Розкажіть нам, діду, коли ви приїхали до Канади.

— Та в 1902 році приїхав, з жінкою й трьома дітьми.

— А що ви з собою привезли?

— А що привіз? Привіз сокиру, серпа, косу, свердла, долото… Як приїхав до Смокі Лейку, то тут було шість фарм.

— Ви приїхали, чи прийшли сюди?

— Ми йшли пішки триста миль… комарів було — що потягнеш рукою по лиці, сама кров… Неньо й брат приїхали до Канади раніше, 1900 року. Жили ми в бурдеї, три родини було нас там. На другий рік побудував я собі бурдей окремо і ввійшов до нього, як до церкви.

— А як ви той бурдей будували?

— А як? Поставив одного стовпа з росохами та другого. На них поклав довгого тонкого стовпа, а на це клав землю і кіцки, воно розросталося. Як дощі падали, то на бурдеєві росла велика трава. Бурдей був без вікон, тільки одна дірка вгорі лишилася, щоб дим виходив, як розкладеться багаття. Спали ми на причах. Двоє "коней", гілля простелене, а зверху сіно.

— Жили ми в тій пущі без гроша, мало не показилися. Як і був який цент, то треба було на хліб.

Пішов я до Калґарів пішки (300 миль) на роботу, поробив два місяці, приніс вісім долярів. А ліс навколо стояв, як стіна. Треба було корчувати, щоб було на чому посіяти.

— Скільки ж ви викорчували першого поля?

— Першого року два чи три акри, бо щоліта треба було якогось доляра заробити. Ходив я й до Калґарів, і до майнів у Летбрідж… Засіяв я аж третього року. Сіяли ми спочатку на горбках, бо там було тепліше.

— Тоді вже в мене було дві корові. Одну я купив, а другу дав брат. Купив два мішки пшениці і одну свиню… Але нам тоді добре вже було! А Микола Цибуляк мав жорна, ми в нього жорнили. Хто мав жорна, то на того казали — господар. Спочатку ми зерна не мололи, бо не було на чому.

— А були в вас якісь кури?

— Сусідка подарувала жінці одну курочку… Помагали одне одному тоді, як могли. Насіння потроху кожне з собою привезло, то одні одним наділяли.

— Через чотири роки я вже поставив собі хату. Була вшита сіном, а двері були з одного суцільного дерева. Але вікон не було, тільки вгорі дірка, бо де ж було взяти того вікна? Зробити не було чим. Потім неньо купили десь вікно й ми вставили. — А стіни з чого були? — Стіни були з дерева, болотом обмазані… А потім уже й воли в мене завелися. Одного вола дав мені брат, а другого я купив. Купив старого воза, а упраж я сам зробив. За вісім років мав я вже коні, гарних четверо коней.

-— За що ж ви коні купили?

— А продав восени чотири штуки худоби, та й купив коні. Спочатку у всіх воли були, коней ні в кого не було.

— Був уже тоді й млин у нас, спочатку на Ендру, а потім на Брудергаймі. їхали до млина волами два тижні. Мололи ми лише ячмінь, бо пшениця тоді не достигала. Бараболя не цвіла. Така гарна пуститься рости — жарнув мороз і нема. Огірки тільки недавно почалися, а раніш замерзали. В липні вже замерзала земля, ліси забиті були травами й листям. Оце хочеш забити кілка, то не можна, бо земля мерзла була.