Скарга майбутньому

Гуменна Докія

Докія Гуменна

Скарга майбутньому

З незалежних причин твір цей друкується на вісім років пізніше за вже опублікований роман-хроніку "Хрещатий яр". В дійсності "Скарга майбутньому" — попередня книжка, а вже після неї йде "Хрещатий яр".

150-літтю

безсмертного духового батька

народжених і прийдешніх українських поколінь,

ТАРАСА ШЕВЧЕНКА, присвячую

А де ж твої думи, рожевії квіти?

Доглядані, смілі, викохані діти?

Кому ти їх, друже, кому передав?

Чи може навіки в серці поховав?

Ой, не ховай, брате! Розсип їх, розкидай!

Зійдуть і ростимуть, і вийдуть з них

люди!

Т. Шевченко, "Сон"

Частина 1

І.

У пишній, зеленорозбуялій розкоші літнього дня, у мерехті сяйвотінів розкинулась тисячолітня столиця. А в цьому мерехті йде Мар’яна.

Серед густого мережива столітніх лип Мар’яна свідомо не бачить риштовань новобудови Дому Спеціялістів, не поспішає спинитися, зачудуватися: та це ж Київ, центр міста! Ні, вона хоче бачити себе — і бачить — не на вулиці Святославській, що з неї вийде ось на таку ж тиху вулицю Леонтовича, а в густому борі, у лісі великому, у пралісі-пущі, у нетрях яру. Десь стиха жебонить джерельце, десь отут серед рясних сяйвотінів ховається борть, у цьому незайманому Святославовому урочищі. Там за лісом на горі — княжий город...

Та, замість княжого городу, Мар’яна з тихої вулиці у яру виходить на широку шумливу Фундукліївську і завертає відразу на Стрілецьку. Стрілецька, Рейтарська, — от де був кінець середньовічного Києва, от чому вулиці тут такі вузенькі та тісні... Тільки модерні будинки початку цього століття поставали скелями над вузькими проходами з новонасадженими тополями...

Так би й ходила днями по Києву і жила б минулим, давноминулим, невичерпним життям його, зачарованим у назвах і п’ядях. П’ядь — і згусток леґенд, крок — і історія. І здається Мар’яні, що розсуваються рамки її маленького життя, падають грані тисячоліть — і ходить вона між ними вільно, у себе вдома.

Ніжся, столице, у розбуялій розкоші літнього дня! Багато віків осіло плідним прахом на твоїх бруках. Багато прийняла в себе соків і багато видала з себе ти, залита прозолоченою зеленню гаїв, садів, омита прадавньою рікою. На кручах і горбах твоїх не раз розцвітало, не раз заникало й наново пускало парості невмируще життя. І все ж ти — гніздо над безоднею, щасливе незнаністю безодні завтрашнього дня. Ти муруєш свої комашники, кожне існуваннячко в мурашниках твоїх ліпить собі гніздечко й тішиться сонцем літнього розніженого дня, так певно ступаючи по тверді невідання безодні…

А чи про ту безодню треба знати? Чи не краще — щасливо прожити дані тобі хвилини? Коли вже доведеться летіти в безодні, тоді й…

Мар’яна розмріялася. Коли йдеш під густозеленим склепінням каштанів, ступаєш на червоні й жовті цеглини хідника, посипані розблисками сонця, то думки самі пливуть через свідомість, звідкілясь приходять і кудись собі йдуть.

Вона повернула ліворуч, — і раптом шибнуло її завернутися назад. Та вже було пізно. За кілька кроків, назустріч ішла Васанта.

Сталося щось незрозуміле. Замість того, щоб зупинитися, широко всміхнутися, вигукнути: "Коли це ти приїхала, Боже мій? Невже проминув цілий місяць?"… замість цих і ще не знати яких щирих, радісних вигуків, Мар’яна пройшла повз товаришку навіть не зупинившись, сухо-ввічливо вклонившись — як малознаній людині.

Аж пройшовши кілька кроків, приголомшена, вона очутилася, усвідомила, що сталося. Невже це були вона й Васанта? Після місяця Васантиної подорожі на Кавказ? Ні, не було цієї зустрічі, це приверзлося.

Але інакше Мар’яна не змогла б.

А все ж вона наче полетіла в безодню, в ту безодню, що про неї думала кілька хвилин тому.

Навколо, як і хвилину тому, панувала пишна, зеленорозбуяла розкіш літнього дня. У розблисках сяйвотінів могутньо дихала столиця.

II

Цілий місяць Васанта не бачила Києва. Сьогодні, ще не спочивши з дороги, вийшла з дому

І зразу охопило її те незрівняне ні з чим блаженство, якого ніде інде не могла знайти. Її Обсерваторна навіть із кривими хідниками, повивалюваними цеглинами, заповнена вона тінями від гіллястих широколистих каштанів та могутніх лип, — отак, наче який провінційний закуток. Але виходиш із дому і зразу відчуваєш: Київ! Оце може повітря, що ніде інде нема? Може оці модерні будинки серед приземих грибів минулого століття та на пустирях? Може свідомість: п’ять хвилин — і ти вже йдеш асфальтованим хідником Бульварно-Кудрявської, сідаєш у трамвай та входиш у холоднаві, суворі, з арками та колонами коридори Академії Наук?

Не знати. Погожий день на грані літа з золотавою київською осінню розмріяно манить своїми прозорими далями. Всього зразу хочеться, усе відразу облітати, — і центральну маґістралю Хрещатик, і вигинчасту розлогу Фундукліївську, і по садах-кручах над Дніпром поблукати, на ліси чернігівські поглянути, отам коло біло-синього палацу роботи архітекта Растреллі, там де сірий асфальт великої площі уквітчаний жарчервоними канами. Так вражає її кожен раз отой перехід рівної площі в обрій Задніпрянщини… Наче прірва, а то — небо.

Хоч Обсерваторна й маленька, захована вуличка, але й тут несподівано з-за будинку, межи двох мурованих скель, розігналась ген-ген синя далечінь. Наче й у місті, і наче десь у Пущу-Водицю тебе манить, чи на Батиєву гору…

Оця одність, злиття природи з містом та його архітектурою, — Васанта не раз про це говорила з Мар’яною, — ніде так не відчувається, як у Києві. Недарма кияни, як зустрінуться десь, навіть на екзотичному Кавказі, не наговоряться про кожну київську вулицю.

Ще бракує Васанті Мар’яни. Навіть не знає, — чи йти зразу до Академії Наук, чи просто вже до Мар’яни. Душа її просить друга, щоб усю цю навалу пережити, навалу вражень із далекої подорожі, навалу зустрічі з улюбленим містом. І блаженство її стане повнішим, бо пейзаж без людини — мертвий.

А хто ж є ближчий за Мар’яну? Від того тільки, що розповідаєш їй, все стає повніше, рельєфніше, значніше, смішніше. Мар’яна — то Васантине доповнення, як Васанта — Мар’янине. А хто ж? Ота розбита паралічем руїна, що коло неї Васанта доглядачкою? Ні, там ніколи нічого спільного не було, то на неї якийсь туман найшов...

Трамвай саме наближається, Васанта підходить до зупинки — але роздумує сідати. Чи не краще пішки? Два-три повороти, дорога через молодий парк — і вже на Володимирській. Чи варто душитися в трамваї?

Вдихаючи київське повітря, вона питає себе — в чім річ? Чому при всіх тих екзотиках, краєвидах, у кавказьких горах та долинах — ні разу їй так не вдихалося? Наче напивається найцілющішим напоєм. Не вистачає, хіба, Мар’яни для цієї повноти…

Ніби вгадуючи її підсвідому думку, вулиця вивернула з-за рогу знайому постать. Граційна, тонка, тонша, ніж в уяві Васантиній, ішла Мар’яна. Як звичайно, щільно притиснула до себе торбинку, у швидкій ході, зосереджена, не розглядається по боках. Не підозрює, що Васанта вже вдома! Думає, що ще десь у морських зелених хвилях купається.

Васанта вже здалека розцвіла. Так вони завжди розцвітаються, заглядівши за верству одна одну. Найближчі товаришки з шістнадцятьох років. Такі нерозлучні, що часто сплутували — котра Васанта Чагир, а котра Мар’яна Вересоч. Такі однозвучні, що одна лише натякне, гляне, промовчить — вже друга цілком уся обізвалася.

Не дійшовши трьох кроків, Васанта навіть зупинилася, чекаючи, щоб швидше підійшла подруга. І справді, Мар’яна її вже загляділа… Вона не спинилась ані на секунду, чужо-чемно вклонилася і розмірено-швидкою ходою пішла далі. Навіть не спитала: "Як живеш?"

А Васанта так рвалася заспівати з нею той грузинський мотив, що привезла з собою!..

III

Було це фантастично, неприродно, дико. Те, що сталося щойно. Васанта обернулася всією постаттю і довго дивиться услід, хоч рухлива сітка пішоходів вже замкнулася за Мар’яною.

А може це не Мар’яна? Може то видалося Васанті цих кілька хвилин? Може Мар’яна не впізнала її?

Ах, ні, впізнала! Задубілу холоднечу ту добре знає Васанта. Колись у Розкішній Мар’яна раптом замкнулась у таку саму після Васантиної невинної, кинутої мимохідь, фрази: "Ти будеш фарбувати губи, а я — ні!"

А ці ж слова, презирство до звичайного жіночого шляху, у них, шістнадцятилітніх школярок, виникли з їх жарких розмов про найбільшу мрію — учитись! Розвивати свій інтелект, щоб ні в чому не поступитися "вищій породі" — чоловікові. Тоді ж, кришталевими ночами в парках, що відібрала революція у графа Браніцького та подарувала розкошанській педагогічній школі, у парках тих гойних розробляли вони "теорію" свого далекосяжного майбутнього. Обидві вважали, що вони з кращого матеріялу, ніж оці всі дівчата, які тільки й думають про заміж та всю свою винахідливість і мозкові зусилля скеровують на штуку кокетства. Їх вабила природна краса, що її головна прикмета — розум, дотепність, очитаність. А яскравих, юних барв їм тоді не бракувало.

Мар’янина блискуча кар’єра була вже усталена, вона — майбутній історик. Ця безперечність прийшла до Мар’яни раз у степу, по дорозі з Розкішної додому. Мар’яна співала "Вночі на могилі", особливо смакуючи "степи, лани тільки мріють, широкії…", і намагалась уявити, що діялось тут споконвіку. Примарювалися й неслухянно утікали тисячоліття в цих степах-ланах, зіткані в образи, туман і мариво, а Мар’яні було цього мало. Що діялось у цих степах? Що то за скити і які вони? Хто ці могили понасипав? Як шкода, що Мар’яна не має двох життів — усе це вгорнути в себе. Ну, але одного вона не пошкодує, а щось таки довідається. Ясно, вона — історик.

Васанта ж мала стільки бажань, що розгублювалася. Математики, фізики їй не треба вчити, вони самі вкладаються в голову на лекціях. Але й географія, світи її ваблять, і тонкий інструмент мови в неї арфяний. А очитаність Васантина навіть Мар’яну дивує. Коли вона, у селянській хаті, встигла усе те перечитати і так по-дорослому сприйняти?

Може під впливом учителя вирвалась у Васанти ця необдумана фраза? Фортунат Михайлович виділяв їх з-поміж усіх учнів педагогічної школи. Це він завжди підкреслював їх непересічність, але він же й жорстоко-в’їдливо, може не як учитель, доткав. Безжально висміював, особливо Мар’яну. Пророкував їй, що з неї вийде добра попадя! Чи він навмисне, щоб викликати її опір лінивій провінційній оспалості? Мар’яна тоді справді була червона, кругла й опецькувата, не така, як тепер, дощечка.

1 2 3 4 5 6 7