За тим до крислатого розлогого велетня рушило вже все коло й кожен прагнув почепити на гілля, чи на стовбур, або хоч покласти біля дерева власну свою пожертву. Спираючись на списа, прикульгав до Старого дуба й Величко. Як зумів, прошепотів слова подяки Перунові й за звичкою Дажбогові, хотів покласти до коріння свого ножа та подумав, що на такому важкому шляху зброя може йому знадобитися, тож дістав із пояса срібну ногату, потім, помисливши, ще одну і запхнув обидві стелазі[431] поміж зморщок дубової кори – щоб не було образи ані Перунові від княжого гридня, ані Дажбогові від сувира.
Ще п'ять днів лишилися позаду: день тризни за полеглими на останнім порозі та Протовчому броді й чотири дні спокійної і тихої плавби Дніпром до Білобережжя. Опісля двох з половиною тижнів майже безперервного ревища води на порогах і заборах та смертельного протистояння печенігам, ці чотири дні видалися Величкові прямо-таки насолодою: гребти за течією було зовсім неважко, велетенська валка стрілою мчала Дніпром до моря, Ярило грів тіло й душу своїм золотавим життєдайним промінням, рана на литці гоїлась – хіба багато потрібно молодому воєві, що живим вийшов із недавньої січі, аби почуватися щасливим?
Острів, званий Білобережжям, – то давня й постійна обитель Русі на виході з Дніпра в Руське море. Величкові він видався зовсім маленьким, як на його окомір – заледве поміщалося на ньому руське сольство. Береги високі, круті, ледь не прямовисні: видно було, що їх досить легко розмивали морські хвилі, вкладаючи розмитий пісок в мілину навколо острова. Жодного деревця, чи хоч чагарника якого – лише рано пожухла на сонці травичка. Стояло зо два десятки сяких-таких глинобитних жител: київська сотня щоліта охороняла острів від чужоземців, бо тут лодії руського торгового сольства завжди відпочивали після сплаву Дніпром та готувалися до морського переходу.
І цього разу три дні пішло на те, аби оглянути й полагодити кожне судно: підконопатити, просмолити, поставити щоглу, оснастити його вітрилом – море не ріка, найменша недбалість коштуватиме не лише втрати людських життів та лодії, але й усього товару, що на ній знаходиться. Княжа дружина відпочивала, лодії – то не її турбота, тож Величко разом з іншими гриднями купався в морі, дивуючись, як легко солона морська вода тримає на собі людське тіло.
Очільники торгового сольства молили Богів про попутний східний вітер, просили хоча б безвітряної погоди і ті почули моління Русі. Коли рано-вранці четвертого дня Ярило визирнув з-за синьої морської далечіні, золотава стежка від його колісниці побігла по вже збриженій вітром поверхні води. Підняті на ужищах смугасті різнобарвні вітрила з виґаптованими на них племінними оберегами – княжим тризубом, ликами Перуна, Ярила, Велеса, Макоші та безліччю інших, ловили східний подих Стрибога і витягуючись у валку, незліченною чередою посунули вздовж морського узбережжя на захід.
Ще ранок і в день не перейшов, а Величко, вчергове відкинувшись з гребком назад, помітив на узбережжі якийсь комонний натовп. Після порогів він навіть з відстані в двісті сажнів упізнав печенігів.
– Ген!... – Величко аж затнувся і мотнувши ошую головою, таки випалив з подивом: – Печеніги!
Вигук його нікого, здавалося, не здивував. Старий Глоба на те лише закректав, перевертаючись на мішках зі скорою з одного боку на інший, і позоривши на берег, погодився:
– А так! До самої Дністрі[432] назирцем за нами йтимуть, вражі діти.
– Пощо? – здивувався Величко. – Їм же нас не дістати!
– Чекатимуть, чи Стрибожич не переміниться. Бо як подме від Царгорода та добру хвилю здійме, то море може дрібні лодії на берег викинути – їм на поживу.
– Та як же се?! – сторопів Величко. – Пороги пройти, а тут отак просто...
– Не діждуться! – не стерпів Угомон. – При мені двічі таке бувало і кожного разу вся валка висаджувалась на берег, аби своїх боронити. Тут спуску давати не можна. Нехай хоч на шість гребків буде насад, а все одно – боронитимемо, наче то княжа лодія. На те ми й русь, щоб разом! Печенігам один раз попусти, потім жалкуватимеш, скільки й житимеш.
Що вище здіймався по Сварзі Ярило, тим дужчав вітер, хвилював перед собою море і лодії то злітали на гребені хвиль, то важко падали поміж ними. Величка від того мутило, здавалося, немов жаб наївся, а ті тепер ворушаться в шлунку. На лодіях давно вже не гребли, весла вийняли з кочетів, бо при такій хвилі толку від них ніякого. Позеленілий сумний Величко сидів на своїй лаві, тримаючись обома руками, аби не впасти й відчував, що його ось-ось знудить. Навіть встиг пожалкувати, що подався в княжу дружину: за що йому отсі муки?!
– Що, Величку, взнав Руське море? – глумився над ним Глоба. – Се тобі не на санях кататись!
Величко мовчав. Соромно було, що він такий чи не один на всю лодію. Після того, як хвалили його за січу з печенігами, нинішнє своє становище вважав ганьбою, тільки ж вдіяти нічого не міг. Ті дні, що валка рухалась до гирла Дністрі, були найважчими в його житті, навіть стриєві знущання під час воїнського науку в Коропі здавались йому дитячими забавками. За Дністрю печеніги вже не турбували русь, понад цією рікою жили тиверці, тут додалися ще лодії з їхньою даниною київському князеві, валка повернула на полудень, море було спокійним, тож рухалися зовсім близько від берега, за півтора-два перестріли до нього. Величко ожив і коли за тиждень дістались Месемврії[433], де здавна було зведене велетенське становище для руських гостей, він лише сором'язливо усміхався, коли хтось нагадував йому про ту ганебну болість, часом навіть сам піджартовував над собою.
Руське торгове сольство по ряду з ромеями мало лишатися в тім становищі все літо. Лише півсотні руських купців дозволено було одночасно перебувати в Царгороді. Більша частина гостей по черзі змінювали один одного, торгуючи лише по тижню, чекаючи повернення інших купців із Царгороду, до котрого було ще кілька днів плавби морем. Величко, який усю путь сюди тільки й мріяв, що побачить Царгород на власні очі, навіть обурився вголос:
– Як же се?!
– А ти мислив, ніби ромеї отаку прірву воїв до себе в стольний город пустять? – Угомон засміявся: – Чого схотів! Дурні вони були б: то все одно, що вовка до себе в хлів зачинити. Бояться ромеї русь! Сидітимемо тут. Було би тільки срібло – вина хоч залийся, дівки продажні табунами, гов'ядо і брав болгари привезуть скільки треба – гуляй собі!
Становище їхнє знаходилось на невеликому півострові, що оточений був валом зі стінами, за котрими весь час вартувала ромейська залога. Поряд з руським станом вирувало торговище з тавернами та домами розпусти. Не менше, ніж повій було тут і ромейських нишпорок – куріозі[434] – ті дивились за русами в два ока й слухали в обидва вуха; чи не збираються часом дикі тавроскіфи раптово напасти на Константинополь?!
Місцина навколо здавалась Величкові майже неживою: невисокі, покручені дерева з отакенними колючками, ріденькі кущі, пожухла, майже геть витоптана тисячами ніг трава –все наскрізь пропечене чужим, безжальним, палючим сонцем. Спека, небо якесь блякле, з птахів одні лиш чайки, горлиці та одуди. Вода на смак неприємна, тепла, в морі ще й солона. В Короп раптом схотілося, до ніжної зелені деснянського лугу, до тихого шуму соснового бору. Стрий Сивер згадався, слова його: "Дівок на твоєму віку буде багато, а рідного лугу, Десни нашої більше ніде не знайдеш". Бачив не в одного дружинника на грудях маленькі торбинки з рідною землею, а він, дурень, подався від своїх могил з пустими руками. Ех... І якось несподівано для самого себе полинув туди думкою: "Як вони там? Косовиця в них, певно, скоро. Зараз березовиці б холодненької..."
****
Вишня вийшла на ґанок з туязем, пошукала очима Молибога: той, за звичкою, терся біля Губара, що саме витісував сокирою нову крижівницю для воза, навзамін тріснутої. Чимале вже цуценя вовтузилось біля них.
– Синку, а візьми ось зерна та сходіть з Поладою птицю погодуйте. Біжком, бо вже на полудень повернуло.
– А Рябка з собою можна взяти?
– Не треба, птиця боятиметься.
Малеча, взявши посудину з зерном, слухняно почимчикувала до протоки. Там серед виводків диких гусей та качок жили собі й домашні, що нічим, власне кажучи, поміж вільних і не вирізнялися: сіверяни понад Десною споконвіку розводили водоплавну птицю прямо на лузі, забираючи її звідти тільки восени. На воді, у гурті, виводкам вдосталь корму і до того ж безпечно – жоден хижак не підкрадеться непоміченим. Хитрість коропська в тім, що до нанесених навесні гусками й качками яєць додаються ще й зібрані з гнізд дикої птиці; самки їх висиджують, потім дорослим парам обрізаються махові пера крил і виводки переганяються на протоку, де ті й живуть до пізньої осені, а щоб не забули господарів та не гайнули у Вирій, дорослих птахів хто через день, а хто й щодня підгодовують зерном чи хлібом. В кінці літа, коли ще молодь на крило не стала, виманити виводок на берег та пригнати на чолі зі старшими в двір, аби і в молодняка неквапно обрізати крила, то вже й за роботу не вважається. Опісля ж хай собі знову плентаються до води – аж доки лід не стане, а птиця, готуючись до холодної зими, жирку не нагуляє: тоді вже й до ножа можна братися, знову лишаючи на весну тільки кілька пар – для розведення.
– Гуси-гуси-гуси!! – в два голоси гукали біля води Молибог із Поладою. – Гуси-гуси-гуси!!
Два виводки, певно, вже зачекалися їх, бо плавали неподалік і одразу ж подалися за вожаками до берега. Молибог, наслідуючи старших, поважно, без поспіху узявся сипати біля води дві купки жита, примовляючи:
– Їжте, гуси, господаря не забувайте. Позавтрому ще принесемо.
Почекавши, доки ті поїли, Молибог повів Поладу плесом трохи нижче по течії, туди, де стояла на припоні Сиверова довбанка: тут зазвичай годували крижнів.
– Тась-тась-тась!! – скоромовкою завели діти інше: – Тась-тась-тась!!
І коли вже погодували й цих, Молибогові впало в око, що в довбанці лежить полишене кимось весло.
– Хочеш, на довбанці покатаю? – Молибог враз забув про все на світі.
– Хочу...