Чи не краще вже синиця в жмені, аніж той журавель, що ширяє десь у Сварзі? "Це Величко – синиця? – усміхалася про себе унотька. – Який же тоді журавель?!"
"Мусиш завжди однією й тією ж бути!" – чулися дівчині материні слова, а в грудях від згадки про люби з Величком народжувався холодок, опускався кудись униз і тоді Волхитка аж мліла від жаги кохання. "Ну де ж він, де цей безсердечний Величко?! Чому не йде до своєї милої, куди пропав? А коли знайшов собі іншу? Чи помчав світ за очі, щоб умикнути десь за Десною радимичку, або привезти з краю світу якусь розкосу кривоногу степовичку? Що тоді? Як їй, Додолиці, Перуновій Діві, пережити таку ганьбу?!" Те, що вона привселюдно погребувала Величком, якось уже й забулося, немов відтоді не місяць пройшов, а щонайменше ціле літо.
Щонеділі виходячи на ігрища, вона чекала: ось-ось з'явиться її Величко і дівоче серце спочатку замре, потім стрепенеться в грудях перепілкою і ущерть переповнене щастям, заллється, мов малинівка, солодким співом. Олесь так само не давав їй проходу, на ігрищах отирався поруч, аж увивався навколо неї, а одного разу прямо запитав, чому не носить вона його дарунок, на що гостра на язик Волхитка відповіла, що золото не личить до її простого, з коноплі, платна. Ляпнула і картала себе, бо здогадувалася, чим те обернеться для неї – новим дарунком; ті Олесеві дарунки видавалися їй чимось схожим на павутину, котрою павук обплутує муху, коли та втрапить у його тенета.
Сьогодні Величко нарешті з'явився: схудлий, змарнілий на лиці, навіть очі ввалилися. "Бідний, – вжахнулася дівчина, – це ж він через мене так страждає..." Але попри жалість до Величка їй чомусь приємно було те бачити: "Любить, – вирішила про себе Волхитка: – Олесь, той лиш язиком, а цей, бач..." Вона неабияк зраділа появі молодика, а коли в колі стрічалася з ним очима – радістю повнилися груди і тиха, несміла усмішка сама собою квітла на вустах.
Коли ігри почалися і дійшло до "кота та мишей", а Величкові якраз випав жереб бути котом, Волхитка сама напросилася на мишу. Кіт-Величко коло вмить розірвав і за мишею погнався, але не надто поспішав, бо Волхитка встигла добігти аж до верболозу на березі протоки, перш, ніж він її наздогнав. Згріб в оберемок, підхопив на руки – вона аж скрикнула: чи то від болю, чи від щастя...
Їх так і не дочекалися на пагорбі: посміялися трохи, пожартували та й забули – молодь грала вже без них. Серпневий полудень видався сонячним, але спеки не було – східний вітерець приємно холодив, Дажбожі промені по-материнськи ніжно пестили шкіру; вода протоки під вербами темніла густою зеленню, ближче до середини вбирала в себе блакить Сварги з білими, пухнастими, наче перший сніг, хмаринками; пориви вітру часом брижили блакитне зерцало, хилили за протокою верхівки лугової отави і тоді по її смарагдовій зелені теж, немов по воді, рядами бігли хвилі. Качині виводки на плесі правого берега гамірно радилися про недалекий відліт до Вирію, гусячі часом гортанно сперечалися з ними, зате сповнені відчуття власної гідності лебедині були мовчазними та зосередженими. Хижа риба – щука, жерех, судак, нагулюючи на зиму жир, раз по раз, то тут, то там збурювала попід самим берегом воду; по всій протоці лунали їхні могутні виляски – передосінній жор був у самому розпалі.
Хтозна, чи то від споглядання повноти річкового життя, чи від дотику руки Волхитки на душі у Величка панував забутий спокій, мов би і не було ніколи привселюдної відмови Додолиці. Вони говорили ні про що, тільки б не згадувати минулого, аж доки невідома сила не завела їх поміж густих кущів, де нестямне хтиве буйство накрила обох з головою і не відпускало до самого вечора.
Стомлені, побравшись за руки, вони знову йшли понад Коропом до Лугових воріт – так само, як і після Купальської ночі; Величко все міркував над тим, коли ж йому засилати до Орогості сватів, та біля кринички Волхитка раптом вивільнила свою руку і усмішкою попрощавшись з молодиком, раптом припустила бігом повз капище і далі – мимо воріт, попід городською стіною – до свого убогого житла. Величко хотів рвонути за нею, але якась невидима сила втримала його на місці, ноги немов свинцем налилися, невимовна туга змією заповзала в серце – виходить, все виявилося марним: безнадія накривала молодика непроглядним мороком, а життя втрачало будь-який смисл.
– Мислю так, що настав час калиту мені розв'язати, – Сивер, облизавши, відклав убік свою ложку і за звичкою перехрестився. – Хлів готовий, маємо худобу купити. А ще волію мати віз та сани, та й однодеревка украй потрібна.
Вишня мовчала якийсь час, дивлячись у долівку, а потім, пересиливши себе, підвела на Сивера очі.
– Не сердься, муже мій, запитати хочу тебе...
– Авжеж, питай, ладо моя, – він здивувався тому, як це вона сказала.
– Тільки ти не гнівайся...
"От уже ж ці жони..." – почав дратуватися Сивер, але стримався і підбадьорливо усміхнувся: – Кажи вже.
– Розкажи мені... про свого Бога... – почала обережно Вишня, немов не запитувала, а йшла по тонкому льоду: крок зробить, зупиниться, ще крок..
– Мого Отця небесного фряги Єзус звуть, а греки – Христос, – Сивер замовк, не знаючи, що казати далі.
– Хри... – затнулася Вишня.
– Христос, – повторив Сивер.
– А він... Бог чого?
Сивер вже почав жалкувати, що дав згоду на цю розмову та згадав Трифілія, коли той казав йому на прощання: "Неси, Паоло, світло віри Христової у свої краї!"
... – Єзус, – помовчавши та зібравшись з думками, мовив Сивер, – він вчить, що між людьми має бути любов.
– То він, як Лель?! – навіть зраділа Вишня, помисливши, що тепер напевне знає причину того дива, котре так неочікувано сталося між нею та мужем.
– Ні, Він один-єдиий Бог на світі і все в Його владі – і життя, і смерть людська, і все суще. Він радіє, коли між усіма людьми мир та любов.
– Усе? – Вишня була неабияк здивована. – Навіть ... – вона затнулася, обмірковуючи щось своє, – навіть моє прядиво?
– Казав мені Трифілій, що й волосина з голови людини не впаде без Його на те волі.
– Ого! – тепер Вишня виглядала наляканою. – Який же він сильний, твій Є... Є...
– Єзус – підказав Сивер. – Одного разу я помирав і вже бачив Фрейвара, який кликав до себе, але пріор Трифілій мене охрестив у той час і я залишився жити.
– Охрестив? Як це?
– Ну... він сказав Єзусові, що я належу Йому... і тоді Єзус мене врятував.
– Ти належиш Єзусові?
– Так, це Він створив усіх людей і ми діти Його, домочадці, виходить. Навіть базилевс ромеїв вважає себе Його рабом!.
– Навіть він?! – вжахнулася за долю базилевса Вишня.
– Авжеж! – гордий від того, яке враження справили його слова на жону, прорік Сивер. – Набрид Єзусові базилевс Никифор і покинув його Господь, не заступився, от Іван Малий[367] і вбив гореку та й посів того місце.
– А як це – любити усіх?
– Нікому не чинити зла, – Сиверові хотілося ще чимось вразити Вишню і він додав: – Ворогам навіть пробачати. Любити їх.
– Пробачати ворогам?! – Вишні дуже сподобався Бог Єзус, котрий хоче, щоб люди не чинили іншим зла, але почути та-а-ке... Полюбити Ізбору чи хоча б і Хорошку – та побий їх Перун! Що ж це за бог такий – Єзус цей?? Вона спохмурніла, згадавши недавнє своє минуле, і насуплено замовкла.
Побачивши те, опечалився і Сивер. Він добре пам'ятав, як противилося усе його єство, коли сам уперше почув про таке з вуст Трифілія. Поділившись нині з жоною своїм найсокровеннішим, куди ніхто з родовичів не мав доступу, помітивши зацікавленість Вишні, він відчув таку полегкість! Але тільки промайнула думка про те, що було б так гарно, коли б і Вишня прийняла в своє серце віру в Єзуса, як на тобі...
– Я не вмію... пояснити тобі це так, як зробив би Трифілій... Але повірив йому колись, що так і мусить бути, – довірливо заговорив Сивер і в його голосі Вишні вчувалася вина. – Я жив з християнами там, у Ломбардії, жив і в Києві. Вони не чинять між собою зла, навіть кличуть одне одного братами і сестрами.
За все життя тут, у Коропі, з Вишнею ніхто і ніколи не розмовляв ось так, як з рівнею та ще й про таке, від чого в голові збурювався цілий рій думок, котрим дати лад самотужки вона не могла. Це її неабияк стомило, а тому, поклавши свою долоню на Сиверову руку, Вишня зазирнула мужеві в очі:
– Я тобі вірю, ладо мій. Ти говорив, що пора вже купувати худобу? Дозволь мені на мій посаг ялівочку взяти. І птицю, – у погляді її було благання.
– Добре. – Сиверова десниця накрила жіночу, що опинилася між двох чоловічих долонь, а усмішка торкнула вуста: – Цієї ж п'ятниці підемо на торговище.
Розв'язав Сивер свого череса. Та й допоки ж тому золоту без діла лежати? Хлів зі стайнею та яслами для гов'яди був готовий, зернові ями викопані, обплетені всередині лозою, обмазані глиною, добре випалені та вкриті зверху від негоди. Тин стояв – миша не проскочить: усе, що треба, було в дворі, усе, окрім худоби; квочка зі своїм виводком – то таке, забавка...
За гривню срібла купили та привели на налигачі злучену вже буру з білим ялівку, що мала отелитися десь навесні, двох поросят по ногаті, по різаній за пару – десяток курей і двох півнів: усе на жонин посаг.
Знаний стельмах Журав, до котрого звернувся Сивер з проханням виготовити віз та сани, був похмурим, як ніч, мертом з кудлатою головою, порослою таким жорстким і густим волоссям, що йому вочевидь тісно було рости вкупі, а тому воно стриміло на всі боки, роблячи голову свого господаря схожою на гніздо грака, з якого висувався довгий м'ясистий ніс, а над ним з глибини того "гнізда" поблисували часом двоє на диво ясних синіх очей.
– Надумався! – бурчав Журав: – Де ж ти раніше був? Хіба не знаєш, що сани літом готують? Сани – це тобі не житло, толокою не зведеш. Коло саней, Сивере, походити треба. Полози витесати,.. по-гну-ти! – Журав підняв угору вказівний палець, додаючи ваги своїм словам, – а копили[368], а нащеп[369], а в'язов'я[370]... У мене он шестеро чекають, – промовив він з неабиякою погордою. – А своєї роботи – ого! Жито ще не змолочене, в стодолі жде... І-і-і, – затягнув стельмах, махнувши рукою, – не знаю...