На воді гуси перебувають у повній безпеці і від лиса, і від собаки, а від пернатих хижаків малих гусенят, вчасно попереджених батьками, захистять зарості лепехи та міцні крила і дзьоб гусака. Пізно ж восени господар, підізвавши до себе ватажків, пожене їх додому і за ними помандрує все стадо.
Та й коропські корови не б'ють зайвий раз об асфальт свої копита, бо господині самі приїздять на луг доїти їх обідньої пори. Варто лише побачити деінде в іншому краї, як плентається посеред дня в нестерпну спеку бідна худоба додому на доїння, а потім назад, – так і згадається рідний Короп.
Не лише на звички та життєвий уклад наклали свій відбиток віки, проведені біля лісу та води, а й на коропські примовки та прислів'я, які раз по раз, щоденно, можна скрізь у нас почути. Як мені здається, то вони абсолютно переважають над всіма іншими і ніде, де б я не жив, за все своє життя не довелось мені чути стільки так чи інакше пов'язаних з природою примовок, як у рідному Коропі.
Не раз казала мені мати, дочка затятого мисливця, якщо я робив щось не вчасно, не передбачивши чогось чи полінувавшись, намагаючись надолужити те, що потрібно було зробити заздалегідь:
– На полювання їхати, а ти собак годуєш... – ще й рукою махне. Мовляв, собак, звісна річ, годувати потрібно, але не перед самим полюванням, бо у ситого пса гасати лугом чи лісом ніякого бажання не буде.
Або, якщо я робив щось занадто пізно, коли вже від зробленого навряд чи буде якась користь:
– То все в пустий слід.
Бо дійсно, марно посилати мисливського пса по сліду, який вже без запаху, пустий.
Або:
– Його вже і слід прохолов! – це про людину, яка давно пішла, не наздоженеш.
Коли, бувало, в дитинстві ми з Толею зчиняли занадто вже великий безлад, на нас прикрикували:
– Ану припиніть! Звели тут тирло!
Я спочатку і не знав, що воно таке, оте "тирло", та якось довідався, що соми на Десні під час нересту влаштовують страшенний шум, крутяться один навколо іншого, немов в'юни; кажуть, вода в тих місцях аж кипить, а шум такий стоїть, що й за кілометр чути, і оце якраз сомовим тирлом і називається.
Інколи, дивлячись на хлопця чи молодика, кажуть у нас:
– Ач який, немов линок!
Той, хто лина бачив, розуміє, що мова йде про справного, не товстого, а такого собі вгодованого, кров з молоком, молодого чоловіка.
А коли непосидюча дитина аж занадто вже розбігається, тоді, бува, прикрикнуть:
– Ну що ти крутишся, неначе оюн! Сядь, посидь тихенько!
Оюн – це по-нашому в'юн, вертка, схожа на змійку, рибка.
Людину, що недочуває, спересердя обізвуть глухою тетерею, а скільки ж то років немає вже в коропському бору глухих тетер, чи то пак, глухарів? Сто, двісті, а можливо й більше років... Зате живе, тепер вже своїм, незалежним життям, відома всім приказка.
Ображеній людині часто в нас кажуть:
– Годі вже тобі вовком на мене дивитись...
А про людину, що прагне виправдатись за будь-яку ціну, мовлять з осудом:
– Бач, викручується, немов вуж під вилами.
Коропець, який змушений був з певної причини чатувати вночі, вранці жаліється:
– Спав неначе заєць в борозні: одне око спить, друге дивиться.
Або:
– Я ж, сама знаєш, сплю немов сорока на лозині...
Тобто, сторожко, неспокійно.
Всі ці примовки, приказки та віками відшліфовані словесні "формули" багато про що розкажуть спостережливій людині.
От, скажімо, заходить до чийогось двору чоловік, запитує хазяїна, а у відповідь чує:
– Нема. Поїхав по рибу.
Завважте: не на риболовлю, не "на рибалку", а – по рибу. У великому місті так зазвичай можуть сказати, коли людина пішла по рибу до супермаркета: пішов, купить і принесе – дякувати Богові, дефіциту цього продукту в торгівельній мережі зараз немає. Погодьтесь, що поїхати на риболовлю ще не означає повернутися з рибою.
А в Коропі впевнені: якщо чоловік поїхав "по рибу" – значить, з рибою і приїде. А як же інакше? Сама назва зобов'язує – Короп. На всю Україну є лише два населених пункти з таким промовистим іменем – місто Судак і селище Коропець. Ні, є таки ще один Короп на усьому білому світі. І де б ви думали? В Австралії, у штаті Вікторія. Звідки він там узявся? От би дізнатися та поріднитись!
Дух города – в його людях, в коропцях, котрі, не забувши за ціле століття свого, несправедливо та недалекоглядно відібраного радянською владою колишнього статусу, споглядають на навколишній світ із певною зверхністю, бо за цим поглядом добре відчувається тисячолітня, немов із криці викована, історія сіверянського города, козацького сотенного міста з артилерійським та пороховим арсеналом, з магдебургзьким правом і всіма вольностями та привілеями, із своїми звичаями та традиціями, на яких ота зверхність століттями і утверджувалась.
... Отут, не втерпівши, ви мене вже й спитаєте:
– Ну добре, а хто ж ота ваша баба Калачиха?
Так я ж оце саме й хочу про неї розповісти. Про увічнену в нашій примовці бабу Калачиху, чи Калашиху, народна пам'ять не зберегла нічого ані стосовно її сім'ї, ані справжнього імені, чи прізвища, навіть часових рамок її життя ми точно не знаємо. Можливо, жила вона сто двадцять, а можливо й двісті років назад. Різне передають про неї з уст в уста, наприклад, що торгувала біля Плавучого мосту власною випічкою: калачами, бубликами, мабуть, ще й пирогами, бо за своїм смаком із коропськими пирогами можуть посперечатися хіба що конотопські. З того, мабуть, і жила. А прославилась тим, що була дуже гострою на язик – всі боялись її зачіпати, навіть тодішня влада. Бабця, видається мені, була дивакуватою, можливо, хтось навіть вважав її трохи несповна розуму, зате торгувала так жваво і весело, сиплючи на всі боки приказками та примовками, що збирала біля себе цілий натовп, а коропські дітлахи постійно крутились біля неї, утворюючи своєрідний почет.
Не залишилося в пам'яті поколінь, навіть в архівах, ані більшості прізвищ козацьких отаманів, градоначальників чи відставних військових царської армії, що постійно селились у нашому городі, ані основної маси купців, зате дивакувата баба Калачиха навіки стала одним із символів Коропа.
Скільки їх було – видатних коропців? Одних увіковічнили слава та вдячна пам'ять земляків, інші ж залишились безіменними назавжди. Для кожного часу – свої герої і далеко-далеко не завжди життєвий подвиг людини відмічений лавровим вінцем історичної пам'яті.
...З перших років свого школярства я час від часу зустрічав на вулицях Коропа не такого, як усі, чоловіка на веломоторі. А чим він був не такий, як усі? Рвані шрами на обличчі? В середині шестидесятих років двадцятого століття це не було чимось незвичайним – лише двадцять років минуло по війні і кожен сорокалітній був фронтовиком. Одне лише й відрізняло чоловіка від інших: їхав він дуже схиляючись вперед, бо на руль спирався не долонями і навіть не зап'ястками, а коротенькими, схожими на роздвоєні ратички, культями передпліч.
Нам, тодішнім малим, і однорукі, і одноногі, чи й зовсім без ніг були не в дивину, тож, відмітивши про себе дивного вигляду дядька, ми йшли далі у своїх справах, навіть не замислюючись над тим, як же це вдається йому справлятися в такому фізичному стані з технікою: заводити, витискати та відпускати зчеплення, додавати та скидати газ, вправлятись із кермом, врешті-решт – лагодити її, бо машина є машина і завжди потребує певного догляду.
Пізніше, навчаючись вже в старших класах, та завітавши, бувало, до батька на службу, в пожежну частину, бачив я цього чоловіка на рівних граючим у доміно біля будівлі стрілецького тиру, де постійно збирались затяті шахісти та доміношники. Як це не дивно, але затримки за ним у грі не було. Кісточки доміно він якимись невловимо спритними рухами зсував зі столу в кришечку від пластмасової доміношної коробочки, а потім, в потрібний момент, – різкий короткий струс і необхідна кісточка, одна з цілого ряду собі подібних, ставала сторч, немов добре вимуштруваний солдат, що за наказом свого командира вийшов із шеренги на два кроки вперед.
Обтягнені шкірою залишки променевих кісток передпліч утворювали коротенькі, сантиметрів по п'ятнадцять, а, можливо й лише по десять, роздвоєні ратички-культі. Підчепивши якимось зовсім незрозумілим чином розщепом правої культі цю кісточку, чоловік ставив її в потрібне місце на столі і гра тривала далі, немовби ніякого дива і не сталось, немовби так воно і треба.
В одній нагрудній кишені його, з коротким рукавом, сорочки стриміла пачка цигарок з відірваним верхом, а в іншому – коробка сірників. Час від часу чоловік лівою культею підбивав знизу пачку, одна з цигарок висувалась вище від інших і він спритно підхоплював її губами. Затим, уже взагалі незбагненним для спостерігачів цієї сцени чином, він діставав з іншої кишені сорочки сірники, брав із коробки одного з них, запалював, підкурював цигарку і, начебто нічого й не трапилось, грав далі. Працював цей незвичайний чоловік завгоспом, здається в райхарчокомбінаті. Звали його Віктор Федорович Пінчук. Роповідали, що коли було йому років з дев'ять, знайшов він разом із двома своїми товаришами, одразу по війні, в коропському лісі міну, що не розірвалась. Вона вибухнула: друзі загинули на місці, а Валентин отримав важкі поранення і залишився без передпліч обох рук.
Треба лише уявити собі весь жах його становища, коли дев'ятирічний хлопчик, як усі, непосидючий та допитливий, в одну мить перетворився на каліку. Що робить декого з-поміж нас, людей, Людиною? Де, звідки взявся у малого хлопця отой внутрішній стрижень, така сила волі і жага повноцінного життя?
Чи втратив у його особі світ видатну людину в обмін на прояв величі духу, здавалось би, звичайною пересічною людиною, на подвиг щоденний, але малопомітний, не оцінений широким загалом, чи, можливо, Господь відміряв йому цю чашу страждань, бо знав, що лише йому одному вона під силу? Який із подвигів людських миліший Творцю: той, що привселюдно спалахнув, вибухнув, немов святковий салют, осипавши зірочками незабутніх вражень його очевидців, чи той, що все життя горить тихим полум'ям Великодньої свічки у Божому храмі?
Незважаючи на свій фізичний стан, Віктор не покинув школу, вивчився, одружився, мав двох доньок. В такому його становищі потрібно було мати неабиякі чесноти, аби дівчина погодилась вийти за хлопця заміж.