Шамро ходив навколо діж, перевіряючи, наскільки ретельно волховичі вкрили діжі лляним платном, чи добре їх обв'язали, щоб до напою не потрапили ласі на солодке комахи, коли один з помічників повідомив, що перед ворітьми зібралися бортники – привезли свіжий мед. Волхв рушив туди.
З десяток запряжених волами та кіньми возів стояли на площі біля медоставні. Бортники, що за трудами своїми нечасто бачили один одного, в очікуванні, коли відчинять ворота медоставні, вели між собою поважну розмову.
– Чув я, Перято, що ти на днях бортняка пуддурив, – поцікавився Шупило, найстарший з усіх присутніх. – Повідай.
– Та... що там казати, – самовдоволено прогув Перята. – Попався тать. Два борті мені понищив.
– Скору прадаси, та й пакриєш збитак, – зауважив молодий бортник з оболонського городища на ймення Осьмак.
– Ку-уди там... – махнув рукою Перята: – Ще до пуття й не перелиняв. Та й молодий був, пудів з десять. Хіба на куну-півтори скора потягне. Лапи поїли – ото і вся користь.
– Нема тепер того ведмедя, що раніше був, – приєднався до розмови ще один, височезний Рекун із Жорновок, – дід мій розповідав, коли я ще зовсім малим був, що в давнину і сорокапудові не в дивину були, а на тридцять пудів – так мало не кожен другий: від вуха до вуха цілий аршин!
– Сорокапудові! – аж засміявся Перята: – це ти вже загнув!
– Та побий мене Перун! Се ви тут усіх ведмедів на рожен взяли, а у нас, за Жорновками, ого-го які ходять!
– Твоя правда, – озвався Шупило, – звіра нині мало. Вийди за Ятрицю: найближча пуща за три поприща. Стільки люду! Ще кілька літ і не вистачить скори на торг, хоча б на дань князеві зібрати. Се дякувати маємо Лісовикові, що торік з-за Десни векшу нам пригнав – за нею й куниця прийшла. А так – що б отсе в березозолі до Ратичева повезли?! Ех! – і махнув рукою.
Бортники так захопилися розмовою, що навіть не почули, як відчинилися ворота та до їхнього гурту наблизився Шамро і побачили волхва лише коли він був уже поміж них. Усі чемно, поважливо з ним привіталися, проте здивування не виявили: на те він і кудесник.
– Волше, – звернувся до Шамра Рекун, – яви нам думку свою: скудіє пуща наша, то як же далі жити?
Шамро не мав звички сипати словами наче з міха. Якийсь час він мовчки дивився здорованю прямо в очі і бортникові здалося, що тим своїм поглядом волхв зазирнув у самісіньку його душу; Рекун знітився і потупив зір.
– Сокіл-Род створив наш світ, Рожаниці породили усе живе, аби люде ні в чому не мали нужди. Тобі, аби жити, потрібно зовсім мало. Пощо береш більше?
Рекун уже й пожалів, що звернувся до волхва, але змовчати тепер у присутності решти бортників, котрі, усі без винятку, його поважали, було б проявом власної дурості: навіщо ж було питати про те, що зрозуміло кожному молодикові.
– Дик, – почухав голову Рекун і скрушно зітхнув, – одним же медом не проживеш. Ондечки, залізо в нашому ділі потрібне і віз, і діжі...
– Та ж бачу, що кунь в тебе є, і віз є, і діжі такожде, а мед як брав, так і береш, – трохи насмішкувато мовив Шамро.
Рекун потрапив у пастку: скільки разів за своє життя чув він від дідів та волхвів про те, що варто знати міру, коли береш щось із пущі, Десни чи лугу. Так воно раніше і було – за тих давніх часів, коли рід коропський жив ледь не як одна сім'я. Нині не те: що бортників розвелося, що кожен намагається поперед іншого з пущі більше меду винести – один дівкам своїм на придане збирає, інший себе і жону сріблом прикрашає, а хтось навіть золото у горщик складає – кому й навіщо?! А як розмислити добряче – дійсно, забули бортники про міру, бо гості, руські й заморські, поманили їх сріблом-золотом, от вони усі на те й повелися: гребуть-вигрібають з пущі весь мед, скільки дістануть. Бортники мед та віск, а інші – хто скору, хто рибу, хто птицю – і несуть, і везуть на торжище, немов показилися всі.
Що було говорити? Рекун тільки рукою махнув:
– Та-а, отож...
Зате Перята не витримав:
– Знаю, смієтеся ви всі з мене, що не дочиста я мед з бортей забираю, а залишаю частину і бджолі на зиму, аби з голоду не померла. Мислю ж я так: коли не стануть усі бортники чинити по-моєму, то й з медом та воском буде те ж, що й зі скорою, адже переведеться Божа муха, як звір перевівся.
– Вірно речеш, Перято, – теж не одразу мовив Шамро, – не по Праві брати з пущі паче того, аніж вона може дати. Родом так влаштовано, що з усього приплуд є – аби і люде з того приплоду прокорм собі мали, і щука, і вовк, і сокіл. Коли ж змелеш усе зерно на муку і на посів не залишиш, що навесні в землю кинеш?! – голос волхва міцнішав, калатав уже як било: – Наб'єш черево своє по саме горло, але одну лише зиму, бо прийде наступна – бідуватимеш без хліба, коли взагалі не погибнеш. Міра має бути!
– Дозволь запитати, волше: як її взнати – ту міру? – підступився ближче до Шамра старий Шупило.
– Не тобі це питати, діду. Казали пращури наші: спочатку зароби, потім їж: з повним черевом робити важко – на сон тягне. Не думай про те, аби сріблом чи златом над родовичами вивершитися – лише розумом, рукомеслом своїм, користю для роду! А ви пущу вигрібаєте, мов граблями і все – на торг, чужинцям. Срібло – чортове ребро, забув? Що онукам та правнукам залишите?! Чого пуща наша, оскудівши, не дасть, того ні за яке срібло вже не купиш! Чи, може, в когось інша є?
Притихли бортники; слухаючи волхва, кожен сказане ним на себе приміряв, – виходило по Кону, а чому забулося? Та ні ж, пам'яталося, от тільки... От тільки якби ж не наввипередки один перед одним, якби так, щоб оце усі разом та й припинили віднині брати з пущі понад міру. А десь глибоко насподі ворушилася чи не в кожного лукава думка: "Я по Кону стану, а інші? Чи не дурнем буду, коли візьму не з півста бортей, а з п'яти? Хтось же той мед все одно вивезе... Куди світ котиться? Ех!.. "
– Ти дивись, – вигукнув раптом хтось із гурту, – Озарич потроху задницю на селище своє перетягує.
Бортники усі, як один, повернули голови: Сивер, прямуючи від отчого житла, разом з Вишнею саме перетинав площу, йдучи, вочевидь, до Лугових воріт. Обоє несли в руках якесь хатнє та господарське начиння і час від часу, приязно одне до одного усміхаючись, стиха перекидалися словами. Видно було, що гурт бортників біля медоставні їх аж ніяк не цікавив, бо, не дійшовши горожі медоставні, звернули у вуличку, що вела до Плавучого мосту.
– А кого то він повів? – запитав котрийсь бортник.
– Та ж водиму свою... – здивовано протягнув старий Шупило, мовляв, роззуй очі: не бачиш, чи що?
– Ото хіба невістка Видутина, Зелениха?
– А хто ж іще? Була Зелениха, тепер – Озариха.
– Ти ба... Зроду б не подумав! Таке зачухане ходило...
Бортники загули густо, мов джмелі, забувши вже й про Кон і про Шамрові слова – тепер інше полонило їхню увагу.
Шамро ж, гукнувши волховичам, аби ті відчинили ворота, махнув рукою:
– Заїжджай по одному!
Розмова враз стихла, бортники розійшлися до своїх підвод і перша вже рушила в ворота медоставні.
А Дажбог-Сонце, мандруючи Сваргою у своїй золотосяйній колісниці, даруючи сіверянам чи не останнє літнє тепло, дивився на Короп з недосяжної людям висоти і тиха його печаль за своїх нерадивих онуків розливалася в передосінньому повітрі ледь чутним дзижчанням ос, котрі, зачувши солодку поживу, кружляли над діжами з медом.
Вже не раз і не два Сивер подумки дякував отцеві своєму за те, що був він свого часу майстровитим і дбайливим господарем, а Десені – що зберегла геть усе Жаданове начиння, не дала розтягнути його: де нині усе, що належало колись Сиверовим братам? Нема... Чи за димом поховання пішло, чи по задниці у спадок комусь відійшло, чи взагалі по чужих руках – ніхто того не відає і не скаже тепер.
Лише той, хто розпочинав життя на новому місці, з одним лише топором, лише він і спроможний зрозуміти, що то є – обжитися, вгніздитися, селищем своїм врости в те місце: стільки найрізноманітнішого начиння потрібно! Інші довгими літами своє господарство наживали, а ти, не те, щоб врівень з ними стати, а хоч трохи до них наблизитися, мусиш усе добро ледь не в одночасся десь узяти. Де? Адже з неба, із синьої Сварги, добро не впаде – надто просто було б... З торжища принести? Та ж ніякого срібла тобі на те не вистачить!
А тут: косовиця почалася – горбуша на стіні висіла і оселок біля неї, в полотняній торбинці. Треба було житло звести – пішов у робітню отчу кліть, а там і верші знайшлися, і сокири отні, і тесло його, і точило навіть. Знадобився коловорот – знав уже де шукати: в отній кліті. Те, що спочатку мотлохом здалося, непотребом – насправді неоціненним скарбом виявилося. У чому б не виникла нагальна потреба – пішов, пошукав, порився в "мотлоху" – ти диви, є!
Дякую тобі, отче!
По Кону заведено, що люди п'ять днів мусять робити, прокорм собі добувати, а на шостий, в неділю, Сварог заповів відпочивати. Молодь на пагорбах зі співами кола водить, в танку кружляє: уноші в зовнішньому колі посолонь рухаються, унотьки – у внутрішньому, їм назустріч. Коли твої долоні міцно стискають руки сусідів по колу – твоїх братів, друзів чи просто родичів, а очі, шукаючи свою долю, стрічаються з дівочими очима, кров починає швидше бігати в жилах, сила множиться у кожного, мов і не було п'яти днів важкої роботи, а душа переповнюється почуттям рідства з усіма, хто в колі ходить – саме про це і дбає покон пращурів, зміцнюючи таким чином обручі, що тримають рід укупі.
Величко нині вже втретє зазирав у Волхитчині очі, бачив у них якийсь заклик і боявся тому вірити: а що, коли знову зганьбить привселюдно своєю відмовою? А десь там далі ходить в парубочому колі купецький син Олесь, певно, вабить його Волхитку своїм золотом: раптом клюне дівчина на блискучу наживку! Дорого б заплатив Величко, аби взнати, чи й Олесеві очі бачать у Волхитчиних той заклик?..
Дівоче коло рухається перед Величком зліва направо, йому вже видно уквітчану милу голівку – Волхитка все ближче й ближче... поглянула на нього і ледь-ледь усміхнулася крізь спів: нізащо не здогадався б про те, якби не ямочки, що означилися на кругленьких рожевих щічках!
Ех, швидше б уже закінчувався цей коловод – наважиться, схопить її за руки і спитає: "Ну що, будеш моєю?! Адже люблю тебе нестямно! На все заради тебе готовий – бачиш, купця покинув, удома живу..."
...