Та все ж і донині дух древнього города витає над Коропом і витатиме, доки люди живуть на цьому місці.
Споконвіку жили в Коропі козаки та городяни-ремісники. Кого не спитай про його коріння, дідів чи прадідів та чим вони займалися, почуєш: швець, гончар, кушнір, столяр, коваль, бондар, стельмах. Не було в Коропі за радянської влади, як в інших маленьких райцентрах, колгоспу, а лише ремісничі артілі, бо не було тих земельних селянських наділів, які можна було б об'єднати в СОЗ, як за звичкою мій батько та його ровесники зневажливо називали колгоспи.
В газетах, по радіо нас називають коропчанами, Але ми воліємо самі себе називати простіше – коропцями.
Ото як привезуть на літо на відпочинок до діда з бабою із великого міста, за тридев'ять земель, онука, та подихає він з місяць чи два коропським повітрям, поп'є нашої водички, вдосталь наїсться деснянської риби, яблук, вишень, груш та суниць, то й він вбере в себе часточку коропського духу.
За прощальною вечерею хтось із дорослих обов'язково почне допитуватись у малюка, котрий до ладу ще й говорити не навчився:
– Ти в нас хто? Коропець?
І малий, ніяковіючи від уваги гостей, протягує:
– Ка-ла-пе-сь...
– А може ти киянин (харків'янин, львів'янин, одесит)? – начебто з недовірою перепитують у нього.
– Кала-песь! – розтягуючи по самі вуха в щербатій посмішці рота, впевнено вже проказує дитина.
Будьте певні, наступного року цей малий "коропець" тарабанитиме вже наше сакраментальне "Город Короп...".
А що ж це за примовка така? Який такий і звідки він узявся отой "дух города"?
Час від часу вчені-історики намагаються визначити вік Коропа: чи йому п'ятсот років, чи тисячу сто, а, можливо, і всі півтори тисячі літ? Він чи не він згадується в літописах під назвою "Хоробор"?
Не суттєво. І п'ятсот, і тисячу сто літ назад, і зараз живуть тут сіверяни. А до них жили інші люди. Дві, три, п'ять, навіть двадцять тисяч років до нас жили. Таке місце, на якому стоїть наш Короп, просто не могло бути пусткою, незаселеною землею: на узвишші, понад заплавними луками з високими травами, повними риби озерами, до Десни – рукою подати, з усіх боків закрите, захищене лісами – кращого місця для поселення годі й шукати. На таких місцях і осідали перші сіверяни, ставили для свого захисту городи і городища. Життєві обставини інколи змушували їх ці місця покидати: хвороби, пожежі, війни часом не залишали від поселення і сліду, та рід, його основа, щоразу відновлював свій город на іншому місці, не відходячи далеко від рідних могил, не покидаючи свого лугу, Десни та соснового бору.
Коропські прізвища – Шамро, Вишняк, Видута, Ждан, коріння яких проросло із забутого санскриту – прадавньої мови предків сіверян, – красномовніше за будь-які інші аргументи промовляють: "Ми живемо тут споконвіку". І дотепер корінні коропці, а особливо літні люди, час від часу вставляють у свої слова нехарактерне, здавалось би, "у": муст – міст , кунь – кінь. Це – специфіка фонетики санскриту, бо навіть назва племені – сіверяни, походить від санскритського "сувир", тобто "справжній муж".
Дух того города – на кожному кроці, в багатовікових традиціях. Он стоїть поряд із сучасним стадіоном старовинна напіврозвалена клуня. Її скелет тримається на двох дубових товстезних сохах. Саме такі опори аж ціле тисячоліття назад використовували для своїх жител-напівземлянок сіверяни.
"Цур, мені!" – кричали ми дітьми, несвідомо, по традиції, закликаючи на поміч язичницького бога. Всім відомо – традиції руйнуються при переїздах та переселеннях. Прибульці з різних місць на новому поселенні забувають своє одвічне, в кожного різне, і починають віками створювати нові звичаї, які їх мають єднати. "Цур, мені!" Якби на місце нашого Коропа перші поселенці прийшли лише п'ятсот років назад, хіба пустив би цей вислів таке глибоке коріння, здатне пережити і християнізацію, і радянський атеїзм, хіба був би він таким звичним для кожного з нас, переживши щонайменше сорок-п'ятдесят поколінь?
Пройдіть вулицями Коропа надвечір шостого липня. Ще й досі, в двадцять першому столітті, ви побачите то тут, то там виліплену дітьми із сирого піску височеньку гірку, прикрашену ягідками повстяної вишні та квіточками, з увіткнутою в її маківку високою крапивиною. Знаєте, що то? Оте диво зветься у нас Купалою і через ту крапивину на гірці, що символізує собою заборонений церквою, знехтуваний атеїстами купальський всеочищуючий вогонь, ви мали б перестрибнути, як це робилося нашими пращурами-язичниками в дохристиянську пору, понад тисячоліття назад. То навіщо нам, коропцям, оті гадання про літописні згадки, коли вся наша історія закарбована в невмирущих традиціях?
Та й не тільки традиції промовляють про вік Коропа. Поросле сосновим лісом узвишшя посеред лугу – Лиса Гора, озера – Вить, Одесне, Обижань – ці назви дали їм наші пращури-язичники; вони не згубилися в пітьмі віків, вціліли, дійшли до нас, а, значить, зв'язок поколінь не переривався.
Харчиха, Мерличин – це вже, мабуть, козаччина. Тетерина лоза, Бирин, Рокочівщина, Журавльове, Козацьке – вже ближче до нас, говорять про земельні наділи сіножатей, скоріше за все, для козаків: Тетері, Бирі, Рокочого, Журавля. На самому початку війни з Наполеоном царський уряд Росії оголосив про відродження українського козацтва. Ті, хто добровільно вступав до козацького війська, назавжди залишались козаками, передаючи це звання нащадкам, і всі вони звільнялись від рекрутської повинності. Сформований у Коропі Третій козачий полк воював із французами і перші сто тридцять коропців з того часу знову стали гордо іменуватись козаками.
"Город Короп...". Нині – трохи більше п'яти тисяч жителів. Століття тому, за статистичною довідкою, було вісім тисяч сімсот, з них козаків обох статей – понад тисячу вісімсот, юдейської віри – понад п'ятсот, сотня купців, а решта – міщани-ремісники, що були об'єднані в двадцять три цехи.
Ставши ще при гетьмані Дем'янові Многогрішному, що сам родом із Коропа, центром козацької артилерії, Короп на ціле століття ним і залишався, бо по його околицях ще й зараз можна знайти болотну руду, з котрої наші ковалі плавили залізо та робили гармати і ядра, а з селітри, яку добували, переробляючи культурні шари покинутих прадавніх городищ, виготовляли порох, арсенал якого також знаходився в Коропі. Хоча й був кожен сотий(!) коропець купцем, але жили, в основному, не з торгівлі, – ремісникували. Певно, досить непогано і в шані до Бога жили, бо за попередні двісті років спромоглися збудувати вісім церков, – спочатку дерев'яних, а згодом перебудованих на цегляні. Дев'ята, Іллінська церква-фортеця, із стінами двометрової товщини, була зведена значно раніше від інших і, певно, спочатку була просто козацьким бастіоном.. Таких лише дві на всю Україну. Хоча церков було дев'ять, але єпархій – сім, бо дві з них мали по дві церкви.
Хтозна, як склалася б подальша доля Коропа, якби не бомба, виготовлена сином коропського священника Миколою Кибальчичем, котрою було вбито царя Олександра Другого, бо за указом його сина, правонаступника престолу, Коропу було заборонено розбудовуватись, а жителям веліли збудувати нову церкву, аби весь вік замолювати гріх царевбивства, що лежав на нашому землякові. Нині, в будівлі Феодосієвської церкви, котра якраз і була споруджена за повелінням царя, розташований історико-краєзнавчий музей.
Тепер невідомо коли саме на світ Божий з'явилась наша знаменита примовка: "Город Короп – сім церков...". Можливо, коли їх дійсно було сім, а, можливо, рахували по семи приходах, замінивши це слово на "церкву", щоб було більше до складу.
"...плавучий міст...". Плавучі мости в давнину були звичними будовами в наших краях. Зроблені на зразок довжелезного плота чи парому, вони, по-перше, були захисною спорудою – відчепив від берега протилежний кінець, розвернув міст уздовж озера чи річки і тим самим створив для ворога перешкоду. Та й під час повені такий міст легше було втримати на припоні, не втратити: він піднімався коли вода прибувала та опускався коли повінь ішла на спад. Звичайний свайний міст висока вода могла зірвати з опор та й забрати з собою.
Наш Плавучий міст давно вже не плаває, міцно тримається на сваях. Можливо, повені стали вже не ті, що раніше, можливо, коропці навчились надійніше з'єднувати настил мосту з його опорами. Зате залишилась така чудова назва, зате, як і споконвіку, Плавучий міст єднає Короп з луками та Десною.
Бо не можна уявити собі Короп без його Лугу та Лісу. То вже був би не Короп. Короп притулився на сході до соснового лісу, на півночі – до деснянського лугу і йому в своєму закутку напрочуд гарно та затишно. Наша районна лікарня, поліклініка та пологовий будинок розташувались на сосновому узліссі. Пуповини всіх коропців закопані в лісі, тож нема нічого дивного в тому, що ми так любимо Ліс та Луг.
Станеться так, що потрапить людина до лікарні теплої пори року (з ким не буває!), підлікується трохи, так, що сидіти в палаті та чекати процедур їй вже нудно, то й починає вона тихенько від лікарів ходити по лісу, шукаючи грибів, або подасться на Панське – до нього від лікарні хіба що п'ять хвилин звичайної ходи.
Ото саме такий хворий, з перев'язаною литкою правої ноги, і показав на Панському мені, малому, як потрібно піддражнювати рибку, коли на гачку у тебе черв'як, або п'явка: вудкою смик-смик... смик-смик...Є!
І чомусь мені так здається, що й лікарі наші зовсім не проти такої самостійної луго— та лісотерапії.
Хіба ж тільки одні ми, коропські жителі, пов'язані отак із лугом? Як і сотні років назад, стада свійських гусей живуть у нас на лузі від весни і майже до морозів. Нікому з наших і в голову не прийде щодня ганяти птицю туди-назад. Як повилуплюються з яєць гусенята та зміцніють настільки, що зможуть самостійно дістатися Харчихи, Долиного чи Виті, тоді господар жене стадо на чолі з парою старих гусей до найближчого озера та й полишає їх там на ціле літо. А щоб за цей час птиця, як-то кажуть, "не відбилась від рук" та не забула свого господаря, він мусить лише щодня навідуватись на озеро і підгодовувати стару пару, а, особливо, гуску – вожака, ласими шматками хліба чи зерном.