На Русі не так, як десь у німців[411], котрі рабів із руських земель за скотину вважають. Хоча й вчувалася між мужами та закутими в залізо невільниками невидима стіна відчуження, та все ж не було в тім якоїсь ненависті, хіба що звична зверхність княжого мужа над смердом, як з легкої руки Володимира Святославича віднедавна почали називати простолюдинів. В душах одних чаївся прихований жаль, а в інших – силою волі задавлений розпач.
Один виділявся на тлі решти закутих простолюдинів усім: і статтю, й світлим вродливим ликом і недешевою колись, видно по всьому, одіжжю. Таких, як Величко новачків, на лодії було небагато і судячи з усього, решта гребців добре того раба знали, бо часом перекидалися з ним словами, називали й по імені – Іверень. Згодом з тих коротких розмов Величко зрозумів, що Іверень ще минулого літа був княжим мужем, а потім за якусь провину перед Володимиром потрапив до узилища[412], став ізгоєм і тепер його рабом везуть на продаж.
Пливти униз по течії повноводим Дніпром серед полянської землі легко й безпечно. У Витичеві[413] валка спинилася й два дні чекала, доки до неї додалося ще мало не дві сотні лодій дрібніших бояр та купців: чим валка більша, чим більше люду, тим легше, долаючи пороги, боронитися від печенігів – тут, у цьому ділі, жодна пара рук зайвою не буде.
– Ну от, за сім тижнів маємо в Царгороді бути, – почув Величко на пристані від котрогось з купців, – аби лиш в добру годину! Дякувати Велесові, небо над Роднем чисте.
Родень, кам'яна твердиня в гирлі Росі, самісіньке осердя Русі, здавна був великокняжою вотчиною, зброярнею, ключем, що замикав дніпровську притоку й стеріг Київ від торків, а пізніше й печенігів. Недарма саме до Родня втікав Ярополк – вважалося, що взяти ту твердиню неможливо. Від Оскола[414] ще повелося: тут до валки знову приєднувалися лодії місцевих купців, тут долучалися княжі насади, вантажені даниною, зібраною в городищах Поросся і тут від дозорців з Правобережжя чекали звістки про кочовиків.
Зі стін Родня димів від степу також помічено не було, тож знову рушили далі, вниз по Дніпру. В гирлі Сули минулого літа поставили з волі Володимира новий городок – Воїнь. Поставили на тім місті, де печеніги оцієї ж пори, в перше літо після Володимирового вокняжіння на отньому столі, переправившись непомітно на правий берег, раптово напали поночі на валку руських лодій і частину навіть встигли пограбувати. Русь насилу відбилася тоді, втративши більше сотні ліпших воїв і розлючений Володимир, що тоді Червенські городи воював, почувши ту лиху звістку від гінця, послав його назад до старшої дружини в Київ: "Робіть, що хочете, токмо до наступної гостьби в Царгород лодіїї з товаром в безпеці мусять бути!" Ліпші городники були послані, ліпших древоделей зібрали з Києва та ближніх городів і за два літа не лише городські стіни на високім валу підковою звели, захистивши пристань від суші з заходу та півночі, а ще й усю затоку пристані від основного русла частоколом прямо по воді відгородили, лишивши незачиненим тільки вузький до неї вхід – одній лодії на веслах пройти. Хитрість ту Володимирові восени купці підказали – ті, що до ромеїв ходили: "Треба, княже, – прогув якось Скурята, – звести там щось таке, як ото в Царгороді Хведосева лимань[415], значить." Довго довелося кумекати руським древоделям, як той княжий загад здійснити, а все ж вийшло на славу!
Усі лодії в затоці насилу вмістились: набилось їх там, як оюнів у козуб[416]. Густим лісом стриміли над ними підняті до неба гребки і можна було вільно перейти з одного крила пристані на інше прямо по суднах. У тісняві тій просиділи два дні, перш, ніж рушили далі.
Валка лодій ішла поміж високих, вкритих шапками зелені скелястих берегів, що з кожним гребком Величкового весла хутко втікали з-перед його очей. Навколо така краса, а ти й на мить не можеш покинути свого весла, аби нею помилуватися, знай лише ногами впиратись та випрямляти зігнутий стан, протираючи лавою свої порти.
Стерновий Угомон, прикриваючись дланню десниці від палючих променів, що били йому прямо у вічі, кинув до гребців:
– Ну, повернем отсе ошую, потім одесну, а там вже й Не-спи[417]! Чуєте – гуркоче?! Кидай гребти, доста.
Величко мав тепер змогу роззирнутись. Течія ставала все швидшою, береги все стрімкішими та за вигином русла попереду ще не було нічого видно, лише шуміло все дужче. Лодії в голові валки вже витягувалися в нитку, по одній у ряд. Згодом їхня, як і решта попереду, підійшла до високого правого берега й стала на кітву, очікуючи своєї черги долати перший поріг.
– Як же ж отсе Дніпро скелю тут промив? – ніяк не міг второпати Величко: – У нас на Десні такого й близько немає, глина та пісок...
– Недарма люде кажуть, що вода й камінь точить, – зауважив Іверень.
– А ось я повім тобі, сівере[418] звідки пороги тут взялися, – втрутився в їхню розмову Угомон. – Оповідали колись мені старі люде, що як здолав Божич Чорнобога, то й породив з його льоду річки. Дніпро з Десною братом і сестрою народились. Давай вони сперечатись, кому старшим бути. От Дажбог їм і рече: "Хто з вас раніше до моря добіжить, той і матиме старшинство." Десна, як дівка, давай легшого шляху шукати: по низинках, по низинках, туди-сюди, туди-сюди... Дніпро ж собі навпростець попер. Стрілись, а Десна задніх пасе, Славутич попереду і води в ньому вже більше. Не сподобалось те Десні, давай вона в спину брата свого штовхать! А як добігли до скель, взялася Десна їх ламати й камінням перед братом греблі гатити – аби самій вперед вирватись. Десять і два рази гатила, а стримати Дніпро не змогла. Ну, Дажбог і признав його старшим.
А каміння те упоперек Дніпра й досі лежить, так ото його люде порогами прозвали, бо вода скаче через них, немов тобі через поріг ллється. А ще забори є. Там теж каміння упоперек русла лежить, тільки через забору лодіям вільний прохід є, а через поріг – ні: налетить лодія на камінь, то й кісток не збереш, годуватимеш раків на дні.
– Хех! – у подиві крутнув головою старий Глоба, княжий гість, що напівлежачи на мішках зі скорою, до цього часу мовчки слухав чужі балачки, почувши оповідь стернового, хотів сказати, що порогів же всього дев'ять, але змовчав – не любив дурних суперечок.
Величко не раз уже чув від інших про волоки на Дніпрових порогах та як не вдивлявся в те, що ж там, попереду них діється, проте второпати не міг, аж доки їхня лодія не наблизилась до отого Не-спи порога.
Упоперек стиснутого кам'яними берегами Дніпра стриміло з води величезне каміння, об яке з шумом та гуркотом билася течія. Вода немов кипіла, бризки летіли вгору й навсибіч, сиву піну зносило вниз, за тим ревищем не чути було жодного слова, здавалося, що люди поніміли й лише час від часу, мов риби, роззявляли широко роти та допомагали собі помахами рук. Одесну русла, під високим берегом в гряді каменів порогу була вузька прогалина в кілька сажнів завширшки і через неї поволі, по одній, протягували лодії. На високому березі вже стояла численна руська сторожа, пильнувала печенігів.
Коли дійшла черга й до Величкового судна, скутих рабів вивели на скелястий берег, за ними зійшла і решта мужів, а далі два десятки найсильніших гребців, роздягнувшись догола та зайшовши у бурхливий потік – хто до пояса, а хто й по шию, взялися лодію, утримувану з носа та корми двома ужищами, протягувати через прохід між каменями. Течія штовхала в спину, мало не збиваючи з ніг, каміння під ногами на дніпровому дні було нерівним та слизьким, раз за разом хтось, підслизнувшись, втрачав рівновагу й замість утримувати та проштовхувати вперед лодію, сам розпачливо чіплявся за неї, аби не зірватися в скажений потік. Якби навколо їхнього судна було менше людей, вони навряд чи справилися б, тому їм допомагали ще й з берега: окрім ужищ, лодію штовхали, а часом навпаки, притримували двома довгими жердинами з прив'язаними на їх кінцях залізними гаками. Боялися, аби течія не побила лодію, вдаривши її об каміння, боялися, щоб вона не перевернулась, бо то була б втрата добутого важким трудом княжого товару, за котру князь, звісно, по голові не погладив би, та все ж, услід за іншими, чотири лави першого порогу у півверсти завдовжки здолало і Величкове судно.
Дарма, що почався ізок[419], вода на такій бистрині була холодною, аж різала тіло, тож ті, хто так довго борсався в воді, раді були вдягнутись та швидше сісти до свого гребка.
– Сподобалось? –усміхаючись самими очима, питав у Величка Іверень.
– Не такі вже й страшні ці пороги, – ловив дрижаки посинілий від холоду Величко.
– Ну-ну, – почувши те, загадково буркнув Угомон, ховаючи в густій бороді криву посмішку, – побачимо, що далі співатимеш, сівере...
Перед наступним порогом голова валки спинилась і скоро біля берега скупчилися всі лодії.
– Ночуємо тут. – велів і своїм Угомон. – Далі по дню на поріг. Четвертаче, – звернувся він до кашовара, – твоя черга до діла братись!
Три наступні дні тільки й мови було про п'ятий поріг, Дідом званий, або ще Ненаситцем.
– Пощо ж його отак нарекли? – не посоромився спитати за вечерею Величко, бо за дні, що провів на Дніпрі у лодії, вже вважався в гурті своїм. Русь велетенським становищем зайняла пологий лівий берег Дніпра трохи вище порога і готувалась до завтрашньої переволоки. Кожен четвертий стояв на сторожі становища, коли не на суходолі, так на лодіях, бо печенізький дух уже витав у повітрі, небезпека нічного нападу була надто ймовірною і напруга очікування туго натягненою тятивою дзвеніла в повітрі.
– Дідом? – озвався від казана Четвертак. – Бачив же – баби-птиці[420] коло нього живуть? Люблять це місце. Ну, а яка ж баба без діда?! – показуючи щербатого рота, зареготав кашовар.
– Мислю я, – втрутився Угомон, – що й Ненаситцем поріг через тих баб-ненажер звуть: тут і ворожити не треба.