– Несуть ще добре.
– Ні, сину. Наше – нам буде. Але й муха має щось взимку їсти. Ви на тих, хто борть підчисту вибирає, не дивіться. Я знаю, що інші услід мені пальцем показують та насміхаються – нехай. Ось послухайте: у нас нині мало не дві сотні бортей. Як будемо щоосені усі розоряти, хіба поручиться хто з вас, що наступного літа у кожному рій поселиться? Га?
Сини мовчали, не наважуючись перечити отцеві.
– Половина пустуватиме, коли не більше. Недарма я з десяток літ так учиняю. Переконався, що треба на зиму для мухи щонайменше відро меду залишати: лише тоді не вимре вона з голоду. А з доброго бортя можна без шкоди ще одне, або й два взяти. Нам вистачить.
– Отче.., – насмілився нарешті Жулява, – чув я, що дід Шупило казав: мовляв, як не забирати весь мед, з часом муха в тому борті виродиться, ослабне...
– Правду рече Шупило, – погодився Перята, – а хіба не наказую я вам часом: оцей борть підчисту вибрати?
– Наказуєш, отче, – погодився Жулява. – А чому так?
– Так ото ж слухайте мене, діти: надумав я колись, що потрібно через кожні п'ять-шість літ борть на зиму розоряти, аби оновилася в ньому муха. Робіть так і ви – завжди з медом будете.
– Робитимемо...
– Мудро речеш, отче! – погодився з братом і Чміль: – Красно дякуємо тобі за науку! – і вклонився Перяті, а за ним і решта братів шанобливо схилилися перед отцем.
– Добре, діти! Пора нам додому рушати – до смерку не так вже й багато лишилося. Ти, Жуляво, завтра зранку зі Скуратом займешся медом та воском, бо позавтрому маю відвезти волхвам десятину. Справитеся вдвох?
– Справимося!
– Ну, то й добре. А ми тут удвох теж впораємося.
З цими словами Перята поправив на голові свою вигорілу до білого сукняну шапку і неквапним кроком рушив у полуночному напрямку – до рідного Коропа.
В лісі ще було сутемно, але над лугом вже благословилося на світ. Шамро вийшов на узлісся і зупинився. Луг лежав перед ним вкритий сивою овчиною низенького серпневого туману. Продравши ту овчину, то тут, то там стриміли з неї блякло-зелені купи старих верб. Синім убрусом лежав у крутих берегах Короп; в ранковій прохолоді його нагріта за день вода легенько парувала. На заході Сварга була ще темно-блакитною, лише дві зорі залишилися на ній та ще половинка Хорса відсвічувала блідим, холодним сяйвом. Вже не чулося пташиних співів, що ними повниться луг у першій половині літа, зате з протоки лунало різке качине кахкання і кількадесят крижнів злетіли з води та подалися на північ, до Десни – молодь вже ставала на крило.
Спершись на свій посох, Шамро на всі груди пив милу його серцю цілющу лугову сирість. Відтоді, як він став волхвом, на всій племенщині не було більш любого для нього місця, аніж це. Погожої днини, ідучи на капище чи з капища, він любив за першої-ліпшої нагоди зупинитися тут і постояти, байдуже, була то осінь чи весна, зима чи літо.
Правіше від Шамра чималим островом відірваної від лісу буйної зелені лежало спалене хозарами Вишнякове городище, що геть чисто все заросло молодою сосною з чорнокленом та бузиною вперемішку. Лише невисокий вал із залишками де обгорілих, а де струхлявілих стін вказував на те, що тут колись мешкали люди. Поглянувши в той бік, волхв помітив, як з-за хащ почав підніматися білий димок – Озаричева супруга, вочевидь, розпалила в печі вогонь: саме час жонам за вариво братися.
Не такий, як усі, цей Озарич. Шамро не пам'ятав його: надто малим ще був, коли той покинув рід. Як подивитися, Сивер добре зробив, що повернувся і про те Шамро знав того ж вечора – на те він і волхв, щоб першим чи одним з перших дізнаватися про все, що діється не лише в Коропі а й по всій верві. Повернувся – дивний, чимось на чужинця схожий, ще й рідним Богам зрадив. Зрада є зрада, виправдання їй бути не може, а коли Богів зраджують, то й поготів. На світі багато вір є – скільки язиків, стільки і богів. Заходять до Коропа гості з чужих, далеких племен – і дивні віри мають, але кому яке до того діло? Головне, що ти знаєш: віра твоя єдино правильна, бо Сварогом дана; пращури твої, котрі від Дажбога пішли, жили з нею, покон від Богів прийняли і тобі передали, щоб тримався його неухильно, аби у Вирій потрапити і там з праотцями своїми на віки вічні воз'єднатися. Кожен сам обирає шлях, по котрому йти, сам же й відповідь триматиме в його кінці.
Від волхвів інших родів – і у Вщижі[363], і на Макошиному капищі[364] – скрізь по Десні, де час від часу збираються сіверські волхви, чув Шамро про те, що греки поклоняються одному богові, котрий прийшов до них в образі простої людини, а вони його спочатку розп'яли і лише потім зрозуміли, хто він такий. Тепер, вжахнувшись зробленого, каються лукаві греки, благають того бога, аби пробачив їм: що то за віра?!
Та греки на те вони й греки, і кому яке діло до них, особливо, якщо твоя віра в Дажбога і Макош, і Велеса, і Перуна, і Сварога і ще в багато інших, рідних Богів, є праведною та непохитною? Вірить Сивер у того Христа, то й нехай, аби лиш родові, верві не було від того ніякої шкоди. Одне в голові не вкладається: хіба під силу грецькому богові утримати лад у всьому світі, як роблять те стільки сіверських Богів? А головне – звідки йому тут взятися, тому грецькому богові, щоб повсякчас допомагати цьому Озаричу?
Не такий він, як усі: ще подорожню пилюку не вибив зі своєї одежі, а вже відселився і куди? – до згарища! Хоча, як розмислити, місце там десятиліттями було освячене молитвами та жертвопринесеннями старотців роду. Хтозна, чи вірно вдіяли колись родовичі, що перенесли городище з місця, вказаного самим Вишняком? Давно вже така коромола сидить у Шамровій голові, тільки не може волхв сумніви свої людям виказувати і, тим паче, – ділитися ними з іншими.
Розтанули на заході дві зорі, майже розчинився в блакиті Хорс і Шамро, перервавши свої роздуми, рушив до города: день обіцяв бути багатотрудним, адже саме цього вівторка по Кону починався другий медостав[365] – липового меду на ожиновому та чорничному соках.
Питний ставлений мед – то Дажбожий дар людям. Священний напій, котрий дозріває тридесять, а то й чотиридесять літ, не п'ється будь-коли, а лише на Різдво Божича, на Великдень Дажбожий, на Купала-Семиярила, в Перунів день та ще на Діди – тоді рід поминає своїх пращурів. І, звісно, на Страві під час тризни, коли помирає знатний родович. Ну, ще коли хтось із дітей ліпших мужів шлюб бере – з пошани до отців. Так велів колись своїм дітям Дажбог і так заповіли нам пращури, передавши своїм нащадкам Кон.
Медоставом займаються лише волхви зі своїми помічниками і дійство те тримається ними у великій таємниці, бо інакше і бути не може, адже напій цей божественний! Не дарма ж медоставня – широкий двір з приземкуватою хороминою, медушею, в самому осерді Коропа, біля Доброго Ясена має таку високу та щільну горожу, а на дворі в час медоставу завжди, вдень і вночі, вартує хтось із молодих волховичів.
Шамро, діставшись медоставні, перш за все заглянув у підкліть медуші – там був льодовник, де в діжах поволі бродив перший мед цього літа – з лугового різнотрав'я на вишневому соку; у самій медуші відкрив кожну діжу з призначеним для приготування напою медом – чи такий, як мусить бути, чи не зіпсувався часом з якоїсь причини? То був вистояний, торішній ще мед, зібраний Божою мухою з липового цвіту. За коло Свароже, що минуло, мед дозрів – став твердим, блідо-жовтим на колір, з легеньким запахом липи, на смак трішки різкуватим, навіть з легенькою гірчинкою, проте на споді, як і мусило бути, залишався солодкий присмак: волхв упевнився, що нинішній медостав стане таким же вдалим, як і всі попередні.
Медуша розділяла медоставню на дві нерівні частини: невеличкий передній двір, – одразу ж за ворітьми, – та чималий задній; вийшовши туди, Шамро неспішно обійшов і його. Тут, просто неба, в накритих платном діжах відучора стояли давлені свіжі ягоди – вже сьогодні вони підуть у діло.
Меду потрібно багато. Розрісся рід, хвала Подателю. Минулого літа три з половиною сотні відер випили родовичі. Довелося витратити медостав аж двох літ. І це не вперше вже. Божеслав розповідав колись Шамрові, що пращури роду пили лише сорокалітній мед та вже на пам'яті старого волхва меду, закладеного сорок літ до того, не вистачало на всі свята Сварожого кола. Тепер і взагалі доводиться пити лише тридцятилітній. Тому і ставлять нині щонайменше три десятки двадцятивідерних діж – щоб не осоромитися колись перед нащадками.
Тим часом на дворі медоставні зібралися усі волховичі – можна було й починати. Шамро повів їх до Доброго Ясена, під котрим возніс хвалу Дажбогові, що вже викотився з небесної брами на своїй колісниці, потім волхви склали під крислатим деревом дари Подателеві – свіжий мед та найкращі ягоди. Невідомо звідки взялася безліч ос, як добрий знак, що Дажбог радо прийняв пожертву, а відтак можна було беззастережно братися до медоставу.
Власне кажучи, Шамрові не було особливої потреби кожному давати якийсь урок – усі й без того добре знали, кому і що потрібно робити. В підкліті ще раз уважно передивилися перший медостав: вкотре з діжі в діжу обережно перецідили священний напій, аби не допустити в осаді залишків ягід. Шамро власноруч перепробував з усіх дванадцятьох діж смак напою – чи не припинилося ще, бува, бродіння, бо те зарано було б. Та ні, все йшло, як годиться.
Зате починати новий медостав без волхва вже ніхто не мав права. Викочені на заднє подвір'я нові, з липи роблені діжі, потворники під Шамровим пильним наглядом на дві третини заповнили зрілим медом, потім долили до верху соком з ягодою та залишили на сонці, аби почалося бродіння. За кілька днів цей медостав також перебереться в холодну підкліть: подальше бродіння має бути повільним, неспішним, інакше мед не зможе розкрити увесь свій смак, а як слід не виброджений – і взагалі прахом піде, на ганьбу Шамровому волшебству.
Медостав – труд несуєтний. Сувирові, Дажбожому онуку, будь-який поспіх в житті взагалі не до лиця, волхву ж, що з Богами спілкується, а тим паче в такому святому ділі, як приготування ставленого меду, то й поготів.