Трохи осібно стояв варязький городок, де з волі князя Володимира Святославича сиділи дві сотні варягів на чолі з ярлом Вегардом – щоб нікому з чужинців не схотілося прибрати до рук це ласе розпуття. Ну і, звісно, щоб кривичі відчували тверду великокняжу руку, котру поклав на їхні землі ще сам Віщий Олег.
Смоленеські ремества жили з торгу. Одне торговище не могло вмістити увесь гамірний, багатомовний натовп, тому Смоленеськ мав їх аж три. Дарма, що була зима: жвавий торг, хіба що вполовину менший від літнього, буяв, незважаючи на легку заметіль. Літньої пори кривичі наживалися на гостях; своїм же тоді купувати не з руки: ціни ледь не вдвічі вищі, зате зимою самий раз. Так і жили: літом все для гостей, зимою для себе.
Радіючи, що люті морози пересілися, не всиділа в погості й дружина, неабияк розворушивши своїм сріблом і торговища, й корчемні істьби[404]. Не лише смоленеський ол, а й сурські та грецькі вина полилися широким потоком, вдовольняючи спраглих княжих воїв. Тут не те, що в Деревах, тут для дружинників воля була, бо кривичі здавна взвить свою творили на гостинності, знаючи, що найспритніші і на полюдді зможуть срібло своє взяти.
Не зважаючи на гамір корчми, добре підпилий сотник Родомисл бубонів у самісіньке Величкове вухо:
– Вони тут, – мова йшла про кривичів, – змієві якомусь вклоняються...
– Змієві?? – відставив свою утицю Величко.
– Оповідав мені минулого літа купець наш київський, Жулява, що довелося йому гостювати в тутешнього купця... забув уже, як звуть. Сидимо, рече, за столом, меди розпиваємо, значить... Коли ж се, рече, свиснуло щось з-під лави... Я зирк.., – Родомисл відсунувся навіть від Величка, аби поглянути тому у вічі, – а з-під лави, з закутка якогось, лізе... щось таке, немов вуж! Чорне, лискуче, ніби жиром намазане: змія не змія, бо ж чотири маленькі ніби лапи по боках!
Величко й собі відсахнувся й обоє втупилися один в одного: гридень з подивом, а сотник його – з задоволенням від справленого враження.
– "В мене, – Жулява рече, – і шматок з рота випав..." А змій той – мало, що з лапами й від вужа товщий, так ще й гребінь червоний на голові, немов у півня, й очі в нього, купець казав, як жар горіли! – Родомисл знову замовк.
Величко, невідривно дивлячись на сотника, простянув до утиці свою лапу, зробив добрячий ковток вина і з нетерпінням гукнув:
– Ну?!
– Підкови гну! Жулява рече:"За столом усі принишкли, сидять, дивляться на те... Господар перед змієм навколішки став і мису йому з молоком подає. Та ще й промовляє до гада щось стиха, немов просить... Воно попило, пошипіло-посвистіло й назад полізло".
– І?... І що??
– Тут у кожному житлі ті змії – замість Богів вони в кривичів, от що! Он, спитай хоч у якого кривича, скаже: "Ви Домовика свого не бачите, лише витівки його, і Щура теж, а нашого Змія кожен смолянин видіти може". Тому, речуть, і зав'язано все пупом на смоленеській землі: бо Змій кривичів береже!
– А... – Величко роззирнувся навколо, чи ніде не лізе вуж той з гребенем??
– А Жуляву опісля того смоляни неабияк поважати стали. Рекли йому, що змій їхній купця нашого за свого прийняв, допитувалися, звідки рід Жулявин – не з кривичів бува? Звідтоді, рік він мені, волок упівціни йому став. Отак!
Дива... Скільки всього на білому світі, такого, про що Величко й помислити в Коропі не міг! Згадав, як стрий Сивер відмовляв його колись у світ податися. Сам, бач, хвалився, що половину його бачив, а братаничеві, значить, не ходи, увесь вік, як дід Видута, вдома сиди? Е ні! Вилетів сокіл на волю і в клітку його тепер ніхто вже не посадить.
Нелегко в полюдді, правда це! Коропці нині в теплі там, по житлах сидять, а спробували б отак місяцями верхи, в лютий мороз – не те заспіваєш. Дружина княжа хліб задурно не їсть, ні! Хто не звідав, тому не зрозуміти. А це ж ліпші вої Русі! І він, Величко, один із них. Світ тепер перед ним як на долоні – хочеш дивись, а хочеш, то й бери! Дяка за те князеві, Володимиру Святославичу! Гой єси, наш княже! Я за тебе й живота свого не пожалію!
Від Смоленеська полюддя рушило на схід, до верхів'я Десни і вже через день його повоз, покинувши землі кривичів, подався вузеньким ще деснянським руслом на полудень: скрізь по верхній Десні сиділи радимичі, з них у Вщижі й збиралася данина – в одному місці, бо нечисленне плем'я те лісове ані столиці своєї не мало, ані городів справжніх, велелюдних. Жили в такій глушині, що дістатися від одної весі до іншої інколи й дня не вистачало. Тож і обліку справжнього не велося: віддайте Києву п'ять сотень гривень сріблом на всіх та й сидіть далі у пущах своїх!
Ступивши на лід Десни, Величко несподівано для себе самого почав неабияк хвилюватися: це ж і мимо Коропа пройдуть! Знав би він, що до рідного Коропа мало не сім сотень верст... А через те й мріялось солодко: гляди, стрінеться скоро котрийсь знайомий, або й кілька. А він сидітиме гордовито в сідлі: повід в десниці, шуйця на поясі, меч при боці, кожух розшитий, на голові шапка, лисом оторочена – гридень київського князя, богатир, яких і на Русі мало! "Дивись, дивись! – із подивом та заздрістю штовхатиме іншого хтось із оболонців, – та то ж наш Величка! А кунь який пуд ним! Агонь!"
А кружляння[405] їхнє з кожним днем усім без винятку в полюдді так уже набридати почало, так набридати! Зміцнілий Божич ополудні добре вже пригрівав крізь чорного кожуха, по становищах капотіло зі стріх і сніг став зернистим, розлазився під копитами, стомлюючи й без того виснажених коней. Весни хотілося всім: щоб журавлі і пасока; Ярилів день та Русалії швидше!
Дісталися Ратичева, але, звісно, нікого з родовичів Величко так і не побачив, та й мимо Оболоні проїхали нікого не стрівши – ліпив густий мокрий сніг, тож кому охота була гибіти такої пори на Десні? Діставшись Любимової тоні, засмучений Величко тільки й мав тієї радості, що оповісти Радомислові, як ловив тут колись неводом рибу з-під льоду та ледве не втягнув його до себе Водяний. А щоб попроситися у сотника в Короп навідатись – того не насмілився... Так хотів колись похвалитися перед коропцями, але, бач, не судилося. Ну й нехай: не цього разу, так наступного!
З кожним днем полюддя наближалось до Києва й коли таки дісталися по льоду Почайни та Боричевим узвозом піднялися на Гору, князя там не застали. Дідослав Величка – першого, хто на око йому трапився, послав до князя в Берестове: звістити про прибуття.
Величко, дарма, що не надто добре знав шлях туди, помчав до князя. Щосили грюкав у ворота, переполошив сторожу, йому нарешті відчинили. Володимир вийшов не одразу, вдоволено вислухав на теремному ґанку свого гридня, велів комусь його нагодувати, а сам з двома десятками власного почту борзо рушив до Києва.
Вже виходячи з трапезної, Величко мало не зіштовхнувся з... Волхиткою! Немов обухом по голові вдарило. Волхитка, наряджена, уся в паволоках, срібні рясна, ожерело з коралів, стан помітно округлився – Величкові й подих перехопило: невже непразна?! Від князя?! Вона теж знітилась, проте замішання її тривало лише мить: підвела ще вище голову й подалася геть. В переході снували якісь дівки, баби – княжа челядь, певно, тож Величко не наважився ані зупинити колишню свою любленицю[406], ані хоча б гукнути їй щось услід.
Тепер ось згадалась та зустріч і зашкребло якось на душі, недавня радість кудись поділась, сумом повіяло: любив колись і вона, певно, теж, а нині... нині з самим князем... Чи не княгинею стане? Літа вже пройшли, то чому ж так боляче?!
Могутній Славута ніс на собі силу руських лодій: озирнувшись через плече, подивишся вперед – не видно голови тієї валки, відкидаючись з важким гребком назад, піднімеш погляд – не видно кінця-краю суднам і суденцям, що навантажені ущерть, несли в далекі землі скарби Руської землі: розкішні звірині скори й риб'ячий зуб, мед і вибілене лляне платно, віск і мамутів ріг, горючий[407] камінь і бобровий струмінь, хоролужні родненські мечі й броню, а ще живий товар – тисячі рабів. Не кривих, горбатих чи немічних, а ліпших – вродою, силою, хистом, ремеслом: хто чим взяв. Везли хоча й кращих, багатих на вроду, м'язи, вміння, проте Долею обділених і виходило так, що ліпше бути людині неприглядною, слабкою, ні до чого не здатною, але при щасливій долі – вже ж якось проживе свій вік, зате в рідну землю ляже.
Бо раба, ізгоя[408] жахає не стільки його животіння в чужій стороні, як майбутня смерть там, адже саме вона відмовляє рабові в останній надії – хоча б із пращурами воз'єднатись на тім світі й у Вираї радіти вічному щастю. От тільки душа раба не вознесеться з димом клади до пращурів, а поляже прахом в чужу непривітну землю, по весні на могилу ніхто не прийде і родичі в гостини з Вирію не покличуть та й на могилу на Діди ніхто не прийде, бо ж ніхто її не насипле. Одна лиш матінка, коли жива, до смерті не забуде свою кровиночку, а інші... Можливо, хтось і згадає літо якесь чи два – ото і все. Рабство на чужині страшне саме забуттям: ти ще по землі десь ходиш, а для роду твого тебе вже немає, пішов геть, в безпам'ятство, розчинився, може й не було тебе ніколи, привидівся...
Лодія їхня сиділа у воді дуже низько, бо вщерть була заповнена діжами з медом і мішками зі скорою. Мала над собою легку, криту тонким тесом покрівлю – від дощу, бо скора сирості не терпить. Привезеш її у Царгород цвілою, прілою – перед князем власною головою відповіси. Коли оцінити, чого вартує зібрана по зимовому холоду на шляху чи не в дві тисячі верст сімастами людьми дань, а потім ще й з таким трудом за тридев'ять земель до Царгороду доставлена, бо надто вже важка й небезпечна путь, що туди, що назад і надто багато зусиль потрібно докласти на ній, бо не одна душа покине тіло власника свого на тім шляху, то яка ж в нерадивого образа може бути на справедливий княжий суд?! Хіба що на самого себе.
Окрім скор лодія несла на собі ще й півста чоловік: стерновий, сорок гребців, двоє княжих гостей[409], котрі в Царгороді від його імені торг вестимуть, кашовар та шестеро скутих узами[410] рабів на продаж.