Та для того, щоб це в майбутньому сталося, – не те, щоб один раз, – десятки разів потрібно рибалці випливти з квоком на середину Десни і повернутись додому, частіше за все, з порожніми руками, перш, ніж поволі, не одразу, розгадає він сомову вдачу та знайде свій підхід до вусатого флегматика.
У вересні, коли жирує хижак, нагулюючи на зиму жир, і по всій Десні чути виляски та удари могутніх хвостів, рибалка з човном не пропустить нагоди пополювати за судаком. Рибалки, як і звичайні люди, всі різні, і в своїх уподобаннях та смаках також.
Комусь понад усе подобається червоний, з деснянських озер, карась – за його солодкий смак; хтось все віддасть, аби поласувати запеченим, або хоча б просто засмаженим, товстошкірим лином. Сом'ятник, ясна річ, нахвалюватиме сома – жирна та ніжна сомовина нікого не залишить байдужим ані на пательні, ані в юшці. Про ляща нема вже чого й казати – без широкобокого і холодець не холодець, а без холодцю – який же святковий стіл без нього у літню спеку?
В деснянському світі багато смачної риби, проте судак у цьому кулінарному меню стоїть окремим розділом. Його біле та щільне, майже без кісток, м'ясо – як винагорода будь-якому кулінарові: хочеш смаж, хочеш відварюй, можеш тушкувати, чи робити фарш, – все одно, за будь-яких розкладів, на столі гості не залишать жодного шматочка.
Сказати, що ця риба – гідний суперник, не можна. Коли, часом, візьме на живця кілограмовий судачок, то тягнеться на вудці немов жмуток водоростей. Більший, зазвичай, і впертіший, і опирається відчутно, ходячи із сторони в сторону та тиснучи до дна. А так – нема про що й розповісти. Але, попри все це, ніхто, при власному глузді, за жодних обставин не відмовиться від такої здобичі.
Отож, зібравшись восени пополювати за судаком із човна, рибалка бере з собою лише короткого спінінга із саморобним вудлищем та кілька великих, більше схожих на зимові, також саморобних блешень з трьома впаяними в них великими гачками. А далі вже чи в Журавльовому, чи в риботинській кручі, над колишніми перегатами, – словом, там, де на жирування збирається найбільше судака, – тримаючись на човні того річкового струменя, котрий проходить над різкими перепадами глибини – улюбленими місцями сірого розбишаки, починає рибалка спокушати його своєю блешнею. Так само тримаючи весло під лівою пахвою, пригальмовуючи ним, аби уповільнити сплав човника, опустивши прямовисно блешню мало не до самого дна, починає чаклувати нею, змушуючи ту виробляти у воді різні, спокусливі для судака, рухи.
Жодного звуку не почуєш, навіть сидячи на березі в якійсь півсотні метрів від човна, хоча над водою на такій відстані і чиркання сірника добре чути. Навіть коли візьме хижак, то й тоді весельце рибалка вийме з води та покладе на лаву тихо-тихо, немовби вона не з дошки зроблена, а з чогось м'якого, наче вовна. Дивись, вже й нагорі судак. Волосінь на спінінгові така, що з ним не валандаються: раз! – і уже між колін. Головне – щоб тихо. Тиша – ось запорука рибальського успіху. А рибалка тим часом запхне судака до торбини і все починається спочатку.
Не так вже й складно для того, хто має майстровиті руки, самотужки зробити деснянського човна. В залежності від ширини шалівки, вистачить від шести до десяти шалівчин. Куди складніше правильно проконопатити та просмолити так, щоб течі не було, ну хоча б протягом одного літа, бо переробити недбале конопачення, коли деревина намокне – справа марудна. А потім ще потрібно доправити човна до Десни, та й місце для стоянки заздалегідь вибрати таке, щоб і під'їхати було зручно, і не надто на виду стояв ваш човник, бо, дивись, і знайдеться хтось ласий до чужого добра. Хоч і припинається човен сталевим ланцюгом до якого-небудь дерева, та хіба ж це може бути перепоною в наш час технічного прогресу?
І користуватися човном потрібно два-три рази на тиждень, бо він так само, як і як хата, як будь-який витвір людини, в котрий вкладено часточку її душі, вимагає постійного з ним спілкування, а без цього швидко старішає, борти трухлявіють, починає протікати – сумує, не живе, а скніє. Звісна річ, це вимагає пожертви чималого часу і під силу лише людині, для якої Десна – чи не половина її особистого світу.
Восени ж, перед льодоставом, човна потрібно перевезти додому та виділити йому в дворі гідне місце, аби перевернутий догори дном, піднятий над землею та по-господарському вкритий від негоди і сонячних променів, він міг без шкоди перезимувати до настання весни. Словом, мало кому під силу бути рибалкою із власним човном.
Тож коли випаде раптом нагода такому береговому рибалці, як я, покористуватися, з ласки хазяїна, його човном, – задоволенню немає меж.
...Велосипед стоїть обіпертий на вербу, рюкзак упокоївся на середній лавці човна, вудки та липове пофарбоване весельце лежать поряд із ним – пора! Хитромудрим, токарної роботи, ключем відмикається на совість зроблений замок, ланцюг з тихеньким гуркотом складається на дні, біля носа; втримуючи рівновагу, переходиш по човну до сидіння на його кормі, чи то пак, гузці, всідаєшся – можна і рушати. Взявши до рук легеньке весло та впираючись ним у мілке дно, відштовхуєшся від берега туди – на річкові струмені.
Гаятись не можна, течія вже підхопила човна, тож враз берешся до веслування. Наші рибалки – справжні майстри у цій справі: зі своїм човном на деснянській течії вони вправляються сидячи на кормі та гребучи веслом лише на один бік. Доводилось мені бачити на одній невеличкій, не нашій, річці місцевого весляра на човні. Він навприсядки сидів на носі ( чуєте, люди добрі, – на носі!) своєї посудини з прямовисно, для простоти, зробленими бортами, через що човник той чимось був схожий на корито, і завзято гріб веслом на обидва(!) боки: плескіт, хлюпання, бризки летять на одяг – карикатура якась...
А все ж просто, коли сидиш на кормі: гребонув, звісно, з розумінням, як саме, повернув у долоні весло навколо його осі так, щоб площина лопаті опинилася в одному напрямку із рухом човна, і неначе стерном, спираючись на борт, підправив, якщо потрібно; гребонув – підправив, гребонув – підправив. Коли човен, перемігши інерцію, набере хід – втручатись доводиться все менше: інколи через раз, а то й два.
Ти веслуєш на човні від берега до середини ріки і звична тобі, десятки чи й сотні разів бачена з берега картина, змінюється на очах. Уріз води, берегова лінія, ділили світ навпіл – позаду круча, луг, з боків – верби та лози, а попереду – ріка, вода. Ти почувався раніше на межі двох середовищ і все, що було на воді далі п'яти-шести метрів від берега, ба, навіть далі, ніж міг би дотягнутися рукою, – все було недоступне майже за будь-яких обставин.
А тут відступили на обидва боки зелені хащі верболозу, прямо на очах починає віддалятися верба із зіпертим на неї велосипедом, тебе з усіх боків враз оточила вода, річковий простір ширшає на очах: ого, все ж таки, широченька наша ріка; з берега цього не видно, нині ж іншими очима дивишся на Десну.
До чого ж красиві в неї береги: з тихими обмутами, з мальовничо нахиленими над водою деревами та кущами – досвідчене око одразу ж бачить переваги кожного з місць; і тут половив би, і тут, і там теж...
Аж ось на середині ріки і зовсім недалеко від човна сплавився раптом великий лящ: висунулась із води спочатку голова, потім високий спинний плавець, нарешті поволі піднявся в повітря широкий хвіст і майже нечутно красень щез у рідній стихії. На гарну погоду! Зате жерех вдарив так, що бризки полетіли на всі боки і неначе вибух пролунав над водою. Навсибіч бризнула по поверхні себелина зграйка, недорахувавшись одного з товаришів, котрий оглушеним від удару могутнього хвоста потрапив на сніданок хижаку.
Нечутно плине човен серед річкових струменів: нема потреби навіть виймати весло з води – гребонув, підправив, не виймаючи з води лопать, подав весло вперед, повернув у долоні, гребонув, підправив... Ані тобі шуму, ані бризок, лише тихенько під час гребка жебонить вздовж борта деснянська водичка. Все робиться розмірено, без поспіху, як і годиться деснянському рибалці.
Широкою рікою плине навколо човна матінка-Десна. Вся поверхня її помережана незліченними струменями, які то розширюються, то звужуються, живучи кожен своїм, здавалось би, відокремленим, життям. Одні з них плинуть швидше, інші повільніше, часом вони переплітаються між собою, немов дівочі коси, у кожного з них свій, хай і незначний, відтінок, і тому звідси ти бачиш, що то є ріка: немов перед твоїми очима мереживом її струменів пропливає сам Час, зітканий із людських доль (та й не тільки людських), що переплітаються між собою, зливаються і розбігаються з тим, аби одним і далі плинути окремо, а іншим розчинитись, на перший погляд безслідно. Але то не так, бо вода тих струменів не зникає нікуди, як не зникає безслідно жодна людська доля, від кожної щось залишається в Часі.
Протилежний берег потроху подається назустріч. З самого початку напрямок човна тримаєш на кількадесят метрів вище по течії від того місця, де намірився висадитись. По-іншому не можна, бо ріка просто знесе човна вниз і вже під протилежним берегом доведеться гребти проти течії, описавши на воді такого собі гачка. Отак, тримаючи ніс човна під кутом до напрямку течії, і наближаєшся поволі до омріяного берега: все ближче та ближче, аж поки ніс човна із тихим сирим шурхотом не всунеться в прибережний пісок.
Ось він, цей жовтий плес на протилежному березі, під високими, мов стіна, вербами – уособлення омріяної тобою на протязі багатьох років Волі! За все своє життя ти лише один раз бачив на ньому рибалок; він був для тебе мало не безлюдним островом, незвіданою землею, а нині ти, на весь час свого перебування тут, почуватимеш себе його господарем, вільною людиною. Захочеш, то піднявшись на якусь сотню метрів вище по течії, посидиш у безлюдній кручі, а ні – покидаєш на плесу спінінга донесхочу: ти ж стільки разів мріяв тут порибалити! Що вони тільки не виробляють, ці хижаки, отут, саме на цьому місці! А хоч би й просто обійти берег, побачити що тут і до чого, просто з цікавості: стільки років він манив, притягував до себе твою увагу. Воля!
А там, навпроти – рідний лівий берег.