Так ушнипитися думкою в мрію свою, щоб ніяка сила не змогла навіть силоміць видовбати того меча з твоєї голови, жити з цією думкою, злитися з мрією своєю воєдино, щоб врешті-решт викувати не стільки навіть свого меча, а більше, можливо, самого себе, як хитреця...
... – Отче! Отче! До обіду вже сідають!
Рикуш здивовано підвів голову, з видимою натугою розправив затерплу спину. За розмислом своїм він геть забув про світ навколишній, а в тому світі родовичі його скрізь по нивах своїх готувалися до обіду.
Жнива труд нелегкий, важкий навіть, а тому, щоб вистачило духу до вечора вимахувати горбушею, варто підкріпити сили свої не лише пшоняною кашею на салі, а ще й добрячим куснем м'яса чи хоча б немалою рибиною та запити усе те молоком: тоді вже, після короткого перепочинку під копичкою власного хліба, мужі та уноші з поновленим завзяттям стануть до своїх загінок і жони з дівками ледь встигатимуть в'язати за ними снопи та ставити їх в полукопи.
Велика зграя отрочат розносила по полю гарячий, з печі, обід, що його готували по житлах старі, немічні вже для жнив жони.
– Готуйте! – махнув десницею до своєї невістки Усині Рикуш, лише тепер відчувши, як від голоду смокче в шлунку, ковтнув слину і все ще поглинутий своєю мрією, що ніяк не хотіла відпускати коваля зі свого полону, встромив горбушу лезом у сніп складеного полукіпка та й пішов до межі, на якій родина сусіда – гончара Коловерші, сидячи навколо казанка з кашею, вже лаштувала ложки.
Сивер з Вишнею знали, звісно, про те, що городяни з посадськими розпочали жнива. Те, що у них самих ниви, зораної та засіяної власними руками, не було, немов відрізало їх від роду, так, буцімто були вони чимось зайвим, непотрібним куснем якимось... Та ні, хіба ж куснем вони почувалися? Листочком з дерева, що чи не першим, пожовкнувши, впав наприкінці літа з рідного дерева-роду. Хоча й словом про це не перемовилися, а двором тинялися, ховаючи одне від одного очі, немовби в тій відірваності їхня якась вина була.
Сиверові здавалося, що нині увесь рід, усі, хто на нивах о цій годині жито жнуть – усі думками про нього: Жадан, не змирившись колись із присудом віча, власною волею ізгоєм став, і син його, наволока, пришлець погребував жити, як усі, за стіною, в отчому житлі, – виселився геть, зневажив рід. Авжеж, і Видута, і Любим та й ті, чиє житло просто стоїть по сусідству з отчим – усі тільки про нього й думають, а тим паче – оце в полудень, коли обідати посідають: "Ач, – неодмінно скаже хтось, – одного лиш Озарича і немає; весь в отця свого"...
– Заберу підсіку в Борила, однак ладу їй не дасть! – не втримавшись, раптово кинув до Вишні Сивер: – Хочу, як усі, ниву засівати.
– Авжеж! – Вишня вочевидь зраділа почутому. – Не гірші ми від інших, муже мій!
І в обох на душі не одразу, потроху, але відлягло. Бо ким би ти не був, людино добра, але такими вже нас Дажбог породив, що не можемо жити осібно, немов круки чи яструби – тягне щось нас одне до одного; хоч і світлим князем будь, а все одно – без людей ніяк, до гурту хочеться, до таких самих, як ти: при двох руках, при двох ногах, бо без людей який ти князь?!
Зате Величко не переймався ніякими іншими думками, окрім, як про Волхитку. Що йому, безженцю, та нива? Мине якийсь час і рядовичі самі принесуть срібло з третини врожаю. Величкові багато не треба: у стрия заробить на прокорм, а срібло... Хай той Олесь отцевим золотом не хвалиться, ще побачимо, хто Волхитці кращі усерязі подарує!
До самого вечора думки його плуталися про одне й те саме, та коли Дажбог наблизився вже до виднокола, молодик таки не витримав і осідлавши свого гривастого подався через посад ближче до Волхитчиного житла – може вдасться ненароком пересіктися.
... Ой, заспіваймо, хай в городі чують,
Хай нам вечерю готують.
Притомила нас широкая нива,
Що тепер і вечеря не мила...
Родовичі вже поверталися з поля: куди не кинь оком – скрізь були людські постаті: і ген там, ще на полі, і на лівому березі Ятриці, і на мосту, і на правому, і по посадських кривих вуличках. Ішли повагом, без поспіху, як ідуть зі свята і повільний наспів стомлених, але задоволених женців линув над умиротвореною Ятрицею, сочився між верболозу, туманом стелився над майже нерухомою водою, грів людські душі впевненістю, що зима не буде голодною і Величка теж огорнув спокій, а з ним прийшло і переконання: усе буде добре, не варто хвилюватися через дівочі вибрики та показувати цьому дівчиськові, що він, він – Величко! – так за нею упадає. Не варто! Він завернув огира до воріт і подався до свого занехаяного житла.
Широкою смугою в кількадесят верстов простягся уздовж лівого берега Десни праліс: переважно сосновий, з розкиданими де-не-де поміж соснами липами, березами, осиками, кленами та дубами. Велетенські, щонайменше в два обхвати, сосни своїми верхівками підпирають, здається, саму блакить Сварги. Вони господарі цього лісу: якщо і проросте під їх шатром котрийсь дубок чи клен, чи липа, або береза – все одно, за все своє життя не зведеться вище кількох сажнів, хіба що поряд з ним помруть від старості чи від удару Перунової блискавиці кілька сосен та й звільнять доступ Дажбожого життєдайного світла до того деревцяти, що нидіє в затінку. Тоді і воно швидко піде в ріст і скоро буде майже на рівних змагатися зі своїми сусідами за милість Подателя. Решта одноплемінників того деревця так і залишиться назавжди хирлявим підліском, поживою для лосів та прихистком для лісового звіриного і пташиного племені. Зате, якщо проросте дубок десь на узліссі чи на галявині, або згарищі, тоді за кілька десятиліть стане він розлогим красенем, а через пару століть – і взагалі дубом-велетнем, що перегнав у величі усіх своїх сусідів, неважливо, сосни то чи клени, липи чи осики. На те він і дуб!
Дерева, як і все у світі, живуть у борні за достаток – світла, води та простору. Як і все у світі, вони рано чи пізно, коли кому на роду написано, помирають; одним лише і відрізняються від інших живих створінь – помирають стоячи. І навіть померши, довго ще можуть стояти, слугуючи кому за прихисток, як векшам[356] чи закоришам[357], а кому за місце поживи, як жовні[358] чи поповзню[359]. Та приходить час, трухлявіє коріння і тоді вже падає лісовий велетень: буває на землю, а буває, що й на свого сусіда, спираючись на нього, аж доки не розсиплеться зовсім.
Неподалік людського житла ліс немов підметений: навряд чи побачиш на землі не те що повалене дерево, а й навіть велику суху гілку – усе підбирається людиною на паливо для печі. В бору біля Коропа до самої Ужеті навіть граблями загребено: і шишки, і соснова колючка в печі дають добрий жар, а головне, швидко прогрівають піч і швидко перегорають – якраз те, що треба господиням, коли ті беруться пекти хліб.
Там же, де нога людини, якщо й ступає, то хіба що вряди-годи, там пуща постає у всій своїй красі: ось соснове рідколісся, все пронизане сонячним світлом, з низенькою ріденькою травичкою, що несміло пробивається з-під зеленого моху, а тут малина захопила собі чималий шмат лісу і панує поміж соснами; там збилися в купку молоді тонесенькі осички, густо обсівши неглибокий видолинок і вже зовсім непролазними хащами виглядає терновий чагарник, а потім знову, мало не на ціле поприще, відкривається очам чиста від підліску місцина, тільки тепер поросла місцями звіробоєм або дев'ятисилом, ясноткою чи молочаєм, безсмертником та коров'яком. Ось лежить з корінням вивернута недавнім буревієм велетенська сосна, а далі – ще і ще, не тільки повалені, але й зламані, немов тоненькі патички, на висоті в десяток сажнів: одразу ж видно, куди мчала буря, нікого не пожалівши на своєму шляху. І тільки старий дуб вистояв, та й той втратив кілька своїх товстелезних рук-гілляк; що вже тоді казати про бідолашні липи та берези – бовваніють з поламаними верхівками, позбувшись доброї половини своїх крон. Така ось вона – пуща.
Верстов за дванадцять на полудень від Коропа розкинулось по пущі досить велике болото. Колись тут протікала маленька річечка, але бобри поробили на ній безліч загат і з часом перетворили річечку на широке болото, що затопило навколишній сосновий ліс. Від надмірної вологи сосни загинули, поступившись місцем пришлецям – вільхам та осикам, що швидко розплодилися в такій благодаті і оточили болото густими хащами свого молодняка. Якось однієї темної травневої ночі Громовержець, випробовуючи після зими свою силу, вперіщив своєю блискавицею в сухого дуба, що стояв за півверсти північніше болота і запалив його, а рвучкий сильний вітер швидко розбурхав полум'я, перекинув його на сусідні з дубом сосни і погнав вогненний вал у бік болота. Великої біди наробив би вогонь, коли б не стрів на своєму шляху широке болото та Перун, схаменувшись, не наслав на землю небачену зливу, котра спромоглась таки справитися з вогнем.
Ото таким чином і утворилася поряд з болотом вигоріла від лісу пуста, вигнута луком місцина, завдовжки з добре поприще, а завширшки кількасот сажнів. Літ через п'ять вона вже засіялася молоденькими соснами, дубками та осичками, вкрилася густими, в зріст людини, заростями кипрію[360] і лише десяток-півтора чорних обгорілих жердин, що стриміли то тут, то там – все, що залишилося від могутніх колись дубів – нагадували про минулу лісову пожежу.
Серпневий день після прохолодної передосінньої ночі видавався навіть жарким. Більше десятка лосих зі своїми телятами толочили кипрій, що вже відцвітав, ласуючи його високими стеблами. Не лише кипрій виманив лосів із пущі: на відкритій місцині свіжий вітерець здував споконвічних лосиних мучителів – оводів-кровопивць. Кілька цьогорічних лосенят, що вже доволі підросли, паслися під пильним наглядом своїх матусь, адже хижакові зовсім неважко підібратися до стада, ховаючись серед густого кипрію.
Молодий, пудів на десять-дванадцять ведмідь, клишоного загрібаючи передніми лапами, чалапав уздовж болота, коли вітерець доніс до нього лосиний дух. Ведмідь зупинився і піднявши голову, якийсь час принюхувався, потім повільно рушив у напрямку лосиного стада.